Війна після кінця історії

Війна в Грузії змусила поставити під сумнів популярну донедавна теорію про «кінець історії», а також по-новому оцінити деякі ідеї, які ми вже звикли вважати чимсь на зразок законів соціального розвитку.

Вторгненням у суверенну Грузію Росія заявила про свої претензії на роль нової наддержави, повноправного геополітичного гравця, поряд зі США, Євросоюзом і Китаєм.

Кінець кінця історії

Світ знову стає багатоцентричним, причому із чотирьох нині існуючих наддержав дві є авторитарними, що спонукує поставити хрест на теорії Френсіса Фукуями про «кінець історії» і сподіваннях про торжество лібералізму як єдино можливого «нового світового порядку».

Швидкий розвиток сучасного Китаю (протягом останніх 20 років середньорічний темп зростання ВВП становить 9,6%), а тепер і Росії, переконливо демонструє, що ліберальна демократія не є єдино можливою ефективною формою правління, авторитарні режими також можуть бути достатньо успішними. Неефективність авторитарних режимів зумовлена їхньою надмірною бюрократизацією, з надлишком компенсується надзвичайно високим рівнем мобілізації суспільства, який є недосяжним за умов демократії.

Перемога ліберальної демократії в силовому протистоянні з авторитаризмом не переконує в її безальтернативності

Те, що лібералізм переміг у Другій світовій війні, а також у «холодній війні» дало підстави багатьом теоретикам говорити про якісь засадничі переваги ліберально-демократичної форми правління над авторитарною, про універсальність західної ліберальної демократії як довершеної форми правління. Але наскільки справедливим є такий підхід, коли головним критерієм ефективності ліберально-демократичних режимів є їхня перемога у силовому протистоянні з авторитарними країнами?

Адже у Другій світовій війні країни з ліберально-демократичною формою правління перемогли авторитарні Німеччину і Японію тільки завдяки вочевидь нерівномірному співвідношенню сил на свою користь. За рівнем розвитку економіки Німеччина та Японія не поступалися США, Великобританії й СРСР, однак природні та людські ресурси блоків були явно неспівставними.

У «холодній війні» США і союзники перемогли соціалістичний табір завдяки тому, що через неефективність планової економіки СРСР, Китай та інші соціалістичні країни не зуміли у повній мірі скористатися своєю ресурсною перевагою.

Сьогодні ж Китай і Росія поєднали переваги можливості авторитарної модернізації з ефективністю ринкової економіки. Наразі вони тільки на початку шляху і в економічному плані суттєво поступаються розвинутим капіталістичним країнам, але дистанція між ними в економічній сфері скорочується.

Народження нового «Другого світу»?

В соціології є теорія про те, що існує певна фундаментальна система цінностей, які повинні засвоїти суспільства для того, щоб стати на шлях модернізації, і що економічний та соціальний розвиток неодмінно підштовхує країни до демократії. Логіка приблизно така: із розвитком капіталізму зростає чисельність середнього класу, а відтак розширюється соціальна база для встановлення демократичного режиму. Як приклад найчастіше називають Чілі за часів Піночета або Іспанію за режиму Франко. Чи є підстави сподіватися, що й такі сучасні авторитарні капіталістичні держави, як Китай і Росія, врешті-решт також прийдуть до демократії?  Агресія Росії проти Грузії свідчить радше про протилежне.

І тут варто згадати іншу точку зору, що передбачає визнання відносної незалежності економічного розвитку від жорстко визначених форм ідеології і політичної організації західного типу. Згідно з цією точкою зору економічний розвиток є можливим в умовах різних політичних систем і національних традицій, які не потрібно руйнувати на догоду західним взірцям, оскільки національні традиції допомагають зняти загрозу соціальної дезорганізації і забезпечують мирний шлях модернізаційних перетворень (як це відбувається, наприклад,  у Сингапурі, Тайвані, Малайзії, Таїланді та деяких інших країнах). Ці країни, щоправда, сьогодні намагаються більше або менше рядитися в шати демократії, але це наносне і пояснюється насамперед притягальним прикладом США та інших ліберально-демократичних країн, які сьогодні диктують світову моду, в т. ч. й у політиці.  Насправді ці режими не демократичні і не ліберальні в жодній своїй сфері, за винятком, економічної.

Отож якщо Китаю і Росії таки вдасться збудувати економічно привабливу політичну систему, що зможе стати альтернативою західній демократії, вони автоматично перетворяться на лідерів цілої когорти країн, модернізація яких відбувається зовсім не за ліберально-демократичними взірцями. Тому цілком можливо очікувати оформлення навколо Росії та Китаю нового «Другого світу», який буде капіталістичним в економічному плані, авторитарним за формою правління і націоналістичним за своєю орієнтацією.