29 04 2018 11:38

Адмірал Ігор Тенюх: «Якби ЗСУ не були приведені у бойову готовність, «русскій мір» давно був би по Дніпро»

29 квітня 2018 року Україна відзначає 100-річчя Українського Флоту. У цей день століття тому українські прапори підняли над Чорноморським флотом у Севастополі. Сьогодні ж, на жаль, відзначити знаменну дату у тому ж місці не вийде — стараннями кривавого режиму Януковича Російська Федерація провернула жахливий злочин і загарбала собі увесь Кримський півострів. Із того часу минуло уже чотири роки. До керма в Україні прийшла нібито патріотична влада, однак за стільки часу після перемоги над диктатором вона так і не спромоглася з’ясувати: що саме дозволило здати півострів ворогові практично без жодного опору?

Відповідь на це вже ледь не риторичне запитання шукає все українське суспільство, а розмаїті «експерти» в той час отримують унікальну можливість для кон’юнктурних маніпуляцій. Саме тому дошукатися правди спробували ми – у розмові із безпосереднім учасником тих подій, першим постмайданним очільником Міністерства оборони, командувачем ВМС України у 2006-2010 роках, адміралом Ігорем Тенюхом.

 

«Ідейний українець на посаді Командувача ВМС України був дуже не до вподоби режимові Януковича»

 

Під час допиту у справі про держзраду Януковича Ви заявили, що Крим почали здавати ще з 2010 року. То що ж відбувалося на півострові із того часу?

Перше кадрове рішення Януковича після обрання на посаду Президента України — звільнення мене з посади командувача Військово-морських сил України, яку я обіймав з 2006 року.

Відразу по призначенню на посаду Міністра оборони України Михайло Єжель зателефонував мені і сказав: «Ти не будеш командувачем». Йому було неприємно це говорити, але варіантів не мав. Я запитав, з якої причини мене хочуть звільнити…

Наголошу, що тоді ВМС розвивалися за планом, я вивів кораблі у Середземне море, наші моряки активно долучалися до усіх можливих міжнародних навчань, найперше – під егідою НАТО (після терористичного акту в США ухвалили рішення про проведення таких навчань в Середземному морі, зокрема для того, щоб відслідковувати рух суден і боротися із тероризмом). Наш корабель «Тернопіль» тоді успішно склав іспити, був прийнятий до складу багатонаціональних сил і приступив до виконання завдань. Другий корабель, який брав участь у тих навчаннях, — фрегат «Гетьман Сагайдачний». НАТО дуже схвально відгукувалося про наших моряків. А я безвідмовно виконував усі завдання, поставлені керівництвом держави.

І от Єжель заявляє мені таке. Каже: «Ну ти що, не розумієш?» Я знав, що росіяни називали саме мене, на той час командувача ВМС, ворогом №1 і головним ідеологом виведення Чорноморського флоту РФ із Криму з подальшим перебазуванням його в Новоросійськ. Як відомо, ще Кучма підписав договір про базування Чорноморського флоту в Криму. А в 2017 році російський флот повинен був повністю залишити територію півострова і перебазуватися у свої російські порти. Над виконанням цих рішень я працював щоденно спільно з МЗС та силовими структурами.

Я знав, що ідейний українець на такій посаді їм не до вподоби. Тому на рішення Януковича про моє звільнення і переведення в розпорядження Міністра оборони я відповів, що не служитиму при такому Президентові і на жодне переміщення в Міноборони чи Генштаб не погоджуся. Я написав рапорт про звільнення з посади з морально-етичних причин і пішов у запас.

Відразу після мого звільнення росіяни дуже раділи, адже можна було зовсім по-іншому розбудовувати стосунки між ВМС та Чорноморським флотом. За мого командування у нас були строго законні стосунки (і між командуванням, і в цілому). Я вимагав від командування ЧФ РФ виконувати закони України, якими була прописана їхня діяльність на нашій території. Це, звичайно, їм не подобалося. На той час жоден військовий транспорт не мав права вийти з парку чи в море без дозволу української сторони. Але після мене, з приходом на посаду віце-адмірала Максімова, а в подальшому віце-адмірала Ільїна, було видно, що зміни пішли в бік РФ.

По-перше, через тиждень зникли всі українські прапори, які були на всіх українських частинах. По-друге, почалися кадрові заміщення командирів кораблів, командирів частин і батальйонів, яких призначав я. Відносини між командуваннями ВМС України та ЧФ Росії набрали дуже товариських форм. Майже через тиждень командування зустрічалося почергово в обох штабах. При мені все було відповідно до закону, мої зустрічі із командувачем ЧФ відбувалися тільки на загальних заходах, які проводилися в Севастополі до Дня міста.

Разом з тим, насторожували рішення, які тоді приймав Генштаб по безпідставному скороченню особового складу. Також була порушена система управління військами, яка існувала досі, а нової натомість не створили. Будь-яке скорочення особового складу мало грунтуватися на завданнях та можливостях оснащення Збройних сил, але цього не дотримувались.

Ну і нарешті – чисельність армії. Існує формула розрахунку розмірів збройних сил для держави – це 1% від населення (у мирний час). Тоді нас було 45 мільйонів, тобто Збройні сили мали налічувати 450 тисяч вояків. Нова ж влада почала говорити про «маленьку компактну армію» і цілеспрямовано знищувати ЗСУ.

Міністр Лєбєдєв ще у 2012 році заявив про поступове скорочення ЗС. У 2015-му, відповідно до його плану, захищати 45 мільйонів українців мали б…60 тисяч військовослужбовців (вмістилися б на одному стадіоні). Справа в тому, що захоплення Криму планували на 2015-ий, воно мало стати приводом для широкомасштабного вторгнення…і тільки Майдан змінив хід історії, пришвидшивши події, до яких РФ готувалася із дня свого народження.

Яка ситуація була у Криму під час вторгнення бойовиків 20 лютого 2014?

Чинний міністр оборони Лебедєв і начальник генерального штабу Ільїн в той час перебували в Криму – і перебувають там донині. Необхідних дій для протидії агресії РФ вони не приймали. Блокування військових берегових частин та кораблів за участю так званих «кубанських козаків» спільно з населенням Криму та завезеними окупантами відбувалися якраз у ці дні. З 23 лютого був призначений Уповноважений ВРУ по контролю за Міноборони Володимир Замана, який і ніс повну відповідальність за міністерство, був уповноважений приймати рішення та доповідати Верховному головнокомандувачеві Олександру Турчинову.

Тільки 27 лютого призначили в.о. Міністра оборони – мене. До кабінету я зайшов десь о 21.30. Тоді вже все було заблоковано, були перекинуті «зелені чоловічки», відбулося захоплення будівлі Верховної Ради Криму.

Як Ви отримали цю посаду?

На Раді Майдану майбутній прем'єр Арсеній Яценюк озвучив всі кандидатури міністрів, окрім Міністра оборони, бо бачив на цій посаді «цивільну людину». Цим кандидатом, як мені вдалося дізнатися, був колишній начальник відділу міжнародних відносин в Міноборони. Рада Майдану виступила за те, щоб на цю посаду призначили мене. Також мене підтримали афганці. Вони заявили, що в жодному випадку не підтримають цивільного, тому й запропонували мені очолити МОУ. Я не прагнув цієї посади, але погодився на їхню вимогу взяти таку відповідальність. Підтримали мене тоді і нардепи, і громадські активісти.

Зараз багато говорять про «квоту «Свободи», завдяки якій Вам і вдалося посісти цю посаду…

Це неправда.

Чи знали Ви про ініціативу колишнього голови СБУ Ігоря Смєшка та президентів України Кучми та Кравчука про призначення замість Вас на посаду Міністра оборони генерала Радецького?

Вперше дізнався про це зі ЗМІ.

 

«2008-го року у феодосійському батальйоні морської піхоти було створено «Гуцульську роту». Росіяни згодом називали цих «западенців-головорізів» своєю основною загрозою»

 

Вважаєте, у Вас було достатньо компетенції для посади Міністра оборони України, ще й у такий скрутний час?

Я Крим знаю достеменно. Я знав, як діяти, я прослужив там усе своє життя. Свій бій за Крим я почав на початку 1990-х, коли ще був Радянський Союз, коли було КДБ. Тоді мене зняли з посади командира корабля після того, як виконав завдання у Перській затоці під час Ірано-іракської війни на відмінно. За це я був нагороджений бойовим орденом. А після повернення додому – звільнений і переведений на бойову базу збереження мінно-торпедної зброї. А знаєте за що? Бо вже тоді я провадив проукраїнську політику! Бо читав тоді українську «Літературну газету», бо я формував екіпаж з українців.

Я привів до присяги 26 кораблів. Тоді флот будувався з нуля. Військово-морських сил не було. Я мав честь служити із Костянтином Морозовим і разом з ним формувати ВМС. Я був запрошений Комітетом з питань національної безпеки і оборони для опрацювання законопроектів про створення Збройних сил. І ми успішно справились з цим. ВРУ прийняла всі закони про створення ЗСУ, до написання яких я доклався. Тоді Україна першою створила свої Збройні сили після розвалу СРСР, а я мав честь брати у цьому участь. Згодом я був одним із тих, хто створював ВМС з нуля.

2008 року за моїм дорученням мій заступник з військової берегової охорони генерал-майор Островський створив «Гуцульську роту» у феодосійському батальйоні морської піхоти. Росіяни згодом називали цих «западенців-головорізів» своєю основною загрозою. Після того, як я пішов із посади командувача ВМС, ця рота була розформована.

А от екс-начальник Генштабу Володимир Замана в одному з останніх інтерв’ю якраз наголошує на «неспроможності Тенюха керувати сухопутними військами», як приклад згадуючи таке: «Тоді Тенюху доповіли, що загальна чисельність Збройних сил становить 168 тисяч, із них чисельність тільки сил ПДВ і аеромобільних військ – п'ять–шість тисяч. А він це подав так, що у принципі на всю Україну було загалом п'ять–шість тисяч військових, готових відбити атаку!»…

На початку анексії я отримав чітку доповідь про чисельність боєготових і боєздатних частин від начальника Генерального штабу Михайла Куцина. Відповідно до цієї доповіді, із 20 тисяч, які по документах повинні були бути готовими, негайно розгорнутися могли тільки 6 тисяч вояків. Про це я офіційно заявив у Верховній Раді. Це пізніше було з’ясовано і під час проведення розслідування у Міноборони щодо зниження боєготовності і боєздатності Збройних сил. Натомість 168 тисяч, про які згадує Замана, – це загальна кількість усіх військовослужбовців ЗСУ – разом з кухарями і секретарками.

Знову-таки, за словами Замани, у 2010-му, після вашої відставки із посади командувача ВМС, справним залишився лише один протикорабельний корвет «Тернопіль», а вашого заступника узагалі засудили за придбання для фрегата «Гетьман Сагайдачний» двох несправних російських дизель-генераторів. Як же ВМС дійшли до такого стану?

Під час мого керівництва ВМС були виведені в Середземне море. Під моїм командуванням у небо була піднята морська авіація, якої не існувало зовсім. А саме літаки Б-12 та вертоліт. Боєготових кораблів було понад 25. Що стосується дизелів, то якраз я зупинив оборудку «Укрспецекспорту» про постачання дизель-генераторів для фрегата «Гетьман Сагайдачний». Якраз я не дозволив постачання дизель-генераторів п’ятої категорії замість першої, чим не дав можливості вкрасти з державного бюджету понад 6 млн грн. Ці дизель-генератори не встигли дійти до Севастополя, бо за моїм наказом були повернуті назад. Як наслідок, проти «Укрспецекспорту» відкрили кримінальне провадження.

 

«Всі генерали, які служили при Януковичу, подавали пропозиції зі знищення ЗСУ»

 

Тоді з чим можна пов’язати оці голосні заяви проти Вас з боку генерала Замани?

Замана – «регіонал». Він вірою і правдою служив Януковичу, із 2012 по 2014 рік обіймаючи посаду начальника Генерального штабу. Тому саме він є відповідальним за стан Збройних сил України, який ми побачили на початку березня 2014 року.

Всі генерали, які служили при Януковичу, подавали пропозиції зі знищення системи управління, безпідставного скорочення чисельності ЗСУ та формування так званих контрактних Збройних сил, що пізніше допомогло під час анексії Криму, адже усіх контрактників набрали із місцевих жителів. Більше того, сам Замана знищив систему Протиповітряної оборони, передавши її з-під управління єдиного центрального органу в командуванні Повітряних сил у пряме підпорядкування по територіальному принципу.

Думаю, ГПУ, яка розслідує зниження боєготовності і боєздатності ЗС, розставить всі крапки над «і» у цій ситуації.

Якими були ваші першочергові дії на посаді Міністра оборони України у лютому-березні 2014 року?

Спочатку я зв’язався із командуванням ВМС і з’ясував ситуацію у Криму. Мені повідомили, що приведення ЗС у повну бойову готовність почали, але начальник Генштабу Ільїн (на той час так і не звільнений призначенець Януковича, - ред.) його відмінив. Тоді по засекреченому зв'язку я наказав Ільїну негайно прибути до Києва. Він відмовився. На тому наше спілкування закінчилось.

Потім я привів Збройні сили України у вищий ступінь готовності і провів навчання на полігонах.

Одним з основних завдань ЗС визначив утримання оборони «до відповідних рішень на політичному рівні» та недопущення проникнення солдатів РФ до материкової України.

Сприяв санкціонуванню вищим керівництвом держави застосування зброї військовими у разі атаки на військові частини або спроби захоплення корабля (рішення про відкриття вогню кожен командир приймає на місці).

Міністерство оборони під моїм керівництвом відкликало українських військовослужбовців з військових навчальних закладів РФ, які здобували освіту там відповідно до контракту від 28 грудня 2011 року «Про прийом на навчання у військово-навчальні заклади міністерства оборони Російської Федерації військовослужбовців збройних сил України».

Перегрупував ЗСУ відповідно до переміщень військ РФ на кордоні з Україною, зокрема на Півночі. Заявив про значну кількісну перевагу противника.

Зініціював збільшення фінансування армії із державного бюджету України та виділення помешкань для українських військовослужбовців із сім’ями, які вирішать покинути Крим. 17 березня 2014 року ВРУ виділила 6,9 млрд грн у Резервний фонд країни. 19 березня я у відкритому листі прем’єрові Арсенію Яценюку заявив, що найневідкладніші проблеми армії досі не почали фінансувати. Тоді із бюджету не скерували 60 млн грн на купівлю акумуляторних батарей, не дали грошей на купівлю 50 000 тонн палива та не купили взуття для військових.

Відразу після тієї розмови я дав наказ Головному інспектору Міністерства оборони генералу Фролову розслідувати зниження боєготовності та боєздатності Збройних сил. Я дав йому два тижні. І під грифом «цілком таємно» відправив документи в Генпрокуратуру. Можете, до речі, поцікавитись, на якій стадії сьогодні перебуває розслідування.

Після того я дав наказ про підготовку плану по приведенню ЗС у повну бойову готовність під назвою «Весняна злива».

Потім я виступив у Верховній Раді із доповіддю про реальний стан Збройних сил та заявив про необхідність введення військового стану в країні і оголошення повної мобілізації. ЗСУ мали розпочати військові дії відповідно до Конституції України. Проте, зважаючи на тодішній стан армії, було ухвалено рішення про часткову мобілізацію. Якби я не підняв тоді за два тижні всі наявні у нас військові сили, якби не перегрупував їх на пункти від Чернігова до Мелітополя, операція, яку задумувала РФ по бліцкригу, була б успішною, а «русскій мір» дійшов би до самого Дніпра.

Разом з тим, з першого дня подій у Криму я вимагав створення Урядової делегації для вильоту на півострів. Тоді треба було показати, хто у державі господар. Треба було морально підтримати всіх, хто був у Криму. І треба було стати першою ланкою управління ситуацією. Я збирався поїхати, вони сказали мені нібито «їдь», а льотчикам дали команду не вилітати. Яценюк був проти, сказав, що «там немає з ким говорити». Як мені пізніше розповіли, Аксьонов обіцяв арештувати мене миттєво. Але й що з того?... Все ж мені не дали можливості полетіти.

На РНБО 28 лютого я попросив дозволу на застосування штурмової та бомбардувальної авіації (за потреби). Мене ж не тільки Крим цікавив, а й континентальна Україна. Я розраховував на те, що якби завтра почалося вторгнення, просити телефоном додаткових наказів часу не було б.

Мій план полягав у тому, щоб йти на прорив. Мій план не підтримали.

 

«Треба було йти на прорив. Підключилася б світова спільнота, і ми могли б мати зовсім інший результат…»

 

Хіба це не була б війна?!

Так, то була б війна. Але розгортання подальших подій залежало б від того прориву! Якби усі мої пропозиції були підтримані, підключилася б світова спільнота, зокрема гаранти Будапештського меморандуму, і ми могли б мати зовсім інший результат…

Росія добре знала, в якому жахливому стані перебувають ЗСУ. Але якби Збройні сили не були приведені у повну бойову готовність (вперше за всю історію ЗС, до речі), ми втратили б половину України.

На засіданні РНБО я сказав, що треба негайно привести ЗС і вивести в райони (підготувати техніку, відпрацювати все і перекинути із Заходу до Криму). От коли я запропонував перекинути бойові частини на Широкий Лан, щоби далі іти на допомогу українським військовим в Криму, Яценюк сказав, що не дозволить мені розпочати Третю світову, тож ніякого виведення в райони не може бути.

Це все говорилося, але прочитати зараз ви цього ніде не зможете. Бо текст того засідання підкоригований. На засіданні я сказав: «А для чого потрібні ЗСУ? Там іде захоплення території, а Збройні сили сидять по своїх квартирах!». Отут втрутився Турчинов і підтримав мене. Після того почалося затяжне обговорення, чи приводити Збройні сили. Практично вся РНБО була присвячена цьому питанню. Як наслідок, вирішили компромісно: привести ЗС у бойову готовність, але з частин їх не виводити.

Наскільки ефективним було оце половинчасте рішення?

Я був категорично проти такої двозначності. Але погодився, бо знав, яким буде розвиток подій. Я розумів, що нам треба прийняти рішення хоча б про приведення, бо це не відбувається за день. А час ішов на хвилини.

Тоді розвідники постійно доповідали мені, що від Чернігова до Маріуполя розгорнуто 80-тисячне військо РФ. Чернігів-Київ. Пряма бетонна дорога протяжністю 220 км. Ходу для танкової бригади 4 год – і вони в Києві. І завданням їхнім був не тільки Донбас і Крим, а «Новоросія» аж по Дніпро з відновленням режиму Януковича і подальшим повним знищенням України як незалежної держави. А от приведення Збройних сил у бойову готовність сплутало їм ці плани.

У Криму все було домовлено, зустрічі проводили з кожним командиром. ВМС взагалі мали перейти на бік Росії через день-два. Це було в планах Москви, адже все керівництво ВМС було їхнім – і все зрадило, на чолі з начальником Генштабу Ільїним і міністром оборони Лебедєвим. Вони очікували, що за керівництвом підуть всі підлеглі, але так не сталося. Командувач Чорноморського флоту РФ Алєксандр Вітко тоді сказав: «Ми грубо лоханулись. Ми думали, що моряки підуть за адміралами, а вони не пішли».

Отут треба віддати честь морякам, які не зрадили Батьківщину. Вони дали нам можливість у найкоротші терміни почати приведення Збройних сил, їхню передислокацію і розгортання.

Призначений Вами Березовський зрадив…

По-перше, Міністр оборони не призначає командувача ВМС, а тільки пропонує кандидатуру. Затверджує її Верховний головнокомандувач.

По-друге, на момент мого призначення командування ВМС взагалі не було. Віце-адмірал Єлісєєв (на той час в.о. командувача ВМС) написав рапорт і усунувся від виконання своїх обов’язків ще 23 лютого. Так само зробив начальник Генерального штабу.

Разом з тим, Березовський як заступник командувача ВМС з бойової підготовки відповідно до перспективного плану мав обійняти цю посаду. Тому він пройшов спецперевірку і був призначений. Першу ніч він працював як належить. А що сталося далі... То для мене, напевно, найбільша загадка.

Ми говорили про приведення ЗСУ у повну бойову готовність. Скільки для цього потрібно було коштів?

Для приведення ЗС потрібно було закупити пальне, усіляке продовольче та речове забезпечення. На все це для початку потрібен був мільярд гривень, потім – ще більше. Мені доповіли, що на той час у нас у Збройних силах на всіх було всього 15 000 пар взуття, один акумулятор був на 10 танків. Мені місцеві розповідали, як бойову частину в Стрию бізнесмени приводили у бойову готовність за власні кошти. Якби не український народ і ті перші добровольці – було б дуже важко.

Тоді я, до речі, спеціально привіз Турчинова на полігон, аби він побачив реальну ситуацію, а не кілька відполірованих хлопчиків, яких зазвичай показово пускають побігати перед президентом.

Треба було стріляти в Криму?

Анексію довелося провернути так легко ще і тому, що у кримських вояків не було відчуття самопожертви. Вони не були готовими до того, щоб виконати своє призначення. Я б свій обов'язок виконував і мені було б байдуже, чи то цивільний, чи то жінка, чи то дитина. Серйозно кажу. Межа частини – і далі ти труп. Отак мало бути. Це обов'язок. Звичайно, потрібно було стріляти. І кажуть, що не було команд з Києва... Команди були – виконувати не було кому.

Разом з тим, є стаття 58 Статуту внутрішньої служби ЗСУ, яка каже про те, що командир частини є єдиноначальником і особисто відповідає перед державою за бойову та організаційну готовність довіреної йому військової частини. Разом з тим, командир, відповідно до посади, діє самостійно і вимагає від підлеглих виконання статутів ЗС, керівних документів ЗС та держави.

Яку роль у вашій відставці відіграла бесіда у прямому телеефірі із майором Нікіфоровим?

Нікіфоров — це підставна людина. Він не виконав свого військового обов’язку. Він просто виконав те, що його попросили ті, хто дуже боявся Тенюха. А тоді кожна частина мала стати фортецею! На щастя, офіцери, які не здалися в Криму, дали нам можливість зібрати Збройні сили. Бо за планом Путіна 8 березня усе вже мало закінчитись. Росіяни вважали, що ВМС здадуться відразу у перші дні. Вони думали, що ніхто не збиратиме сили…

 

«До Криму відправляли емісарів, які їздили по півострову і наказували бійцям не робити жодного пострілу»

 

Чому ж тоді пішли у відставку?

Мої пропозиції не брали до уваги. Більше того, до Криму відправляли емісарів (військових і цивільних, зокрема нардепів), які їздили по півострову і наказували бійцям не робити жодного пострілу.

Чи були у керівництва держави якісь питання до Вас після заяви про відставку?

Ні. Я пішов по-офіцерськи.

Чи можливо зараз повернути свої території?

Можливо. І ми обов’язково це зробимо. Ми повернемо свої території від Криму до ОРДЛО. Але для цього, окрім потужних Збройних сил, потрібні віддані, ідеологічно виховані військові (від солдата-моряка до Президента), для яких «Україна – понад усе!» – не порожні слова.

А чи готові Ви за певних умов обійняти посаду Міністра оборони України знову?

Я все життя готовий бути там, де треба Україні. І крапка.

 

Яна Федюра, «Вголос»