Чіхуахуа при владі – дзеркало українського суспільства?

Б**дська влада – таке знайоме, таке рідне, таке «своє» для кожного українця явище. Здається, ми вже звикли до ноги Парасюка в польоті, до свиней з коровами під Парламентом, до бобіків, драних лис і козлів усередині. Ми щодень щиро-щирісінько бажаємо їм вдавитися, а опісля від душі регочемо із чергового соковитого ляпу. Так, ми звикли. І воно справді дуже весело…доки ці ж люди не беруться за кермо нашого життя.

«Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує», – казав ще далекого 1811-го французький граф Жозе де Местр, мовлячи про уряд Російської імперії. Виходить, заслуговують на свою владу і 40 мільйонів українців (чи то вже 30 мільйонів… скільки нас вмерло і вивтікало за роки управління того збіговиська фріків, залишається тільки здогадуватись). Врешті, всі ми різні, нас дійсно досить багато, тож чи коректно рівняти всіх під одну лінійку – питання для роздумів. Але в цьому керунку мусимо правильно трактувати згадану тезу графа де Местра: це аж ніяк не виправдання недобросовісній владі. У листі до своїх урядовців француз наголошував, що громадяни не можуть миритися із аморальними, неефективними, неконтрольованими управлінцями – їх треба змінювати. Пригадується, ми так і чинили. Принаймні двічі. Але й досі клянемо отих, що всілися вище. Вони досі вирішують долю цілої держави. А у повітрі вже вкоренився запах незгоди…то й біс його знає, чим обернеться Вкраїні завтрашній день. 

Понад те, варто було б довідатись: де ж причина? Про це під час круглого столу ми й запитали у Президента Асоціації психіатрів України Семена Глузмана, політолога, громадського діяча Олега Соскіна, політтехнолога Тараса Загородного, співробітника Лабораторії психології мас і спільнот Павла Фролова та першого Президента Незалежної України Леоніда Кравчука.

Чи можна назвати український Парламент зрізом суспільства?

Леонід Кравчук:

Пов’язане зображення

Якби у нас Верховна Рада обиралася за правильним законом, який відповідав би інтересам суспільства…Якби обиралась без купівлі-продажу бюлетенів, що часто відбувається… Можна було б сказати, що Парламент справді відображає суспільні процеси, які сьогодні відбуваються у нашій державі. Однак, у нашій ситуації мусимо зважати на те, що український закон про вибори не відстоює інтересів самих українців і не відповідає процесам, які відбуваються в країні. Кандидати часто купують собі електорат – і це неодноразово підтверджували низкою фактів. З огляду на все те, не можна заявляти, що українська влада є зрізом суспільства. Це, скоріше, віддзеркалення частини того суспільства, яка панує над усіма і володіє усім багатством. До половини українців взагалі не беруть участі в обранні народних депутатів і Президента, а багатьох із тих, хто таки ходить на виборчі дільниці, – просто купують грошові мішки.

Олег Соскін:

Результат пошуку зображень за запитом

Насправді наш Парламент обирає тільки частина народу – 40% виборців не приходять узагалі. Натомість ті, що таки з'являються, часто-густо продають свої голоси. Тому адекватні кандидати не потрапляють до Верховної Ради, а оті її чудакуваті завсідники й стають зрізом продажної частини суспільства, яка віддає мандати різним покидькам. До речі, а за чиї гроші продає? Чи не за крадені? Наш Парламент, по правді, відображає рівень олігархів, чужинців, які захопили Україну і ґвалтують її зусібіч. Реально у нас нема народного законодавчого органу – тільки якась лялькова установа на службі в Пінчука, Коломойського, Ахметова й інших мільярдерів. Звісно, не ми одні такі: десь в Азії чи Африці парламентаризм не став органічною частиною розвитку суспільства, демократія на початках – то й ситуація аналогічна.

Павло Фролов:

Вибори в Україні – то вибір без вибору, адже більшість українських партій є політичними проектами, які нав'язуються і згодовуються суспільству кількома зацікавленими особами. Сказати, що Парламент – дзеркальна копія суспільства, складно. По-перше, обирається він лише частиною суспільства, по-друге, й про махінації під час голосування забувати не треба.

Справді, є люди, яким подобаються оті свині і корови під радою, вони готові за таке голосувати. Тому політики і політтехнологи вправно цим спекулюють, назбирують собі електорат. Може, народ і не хоче таких правителів, але купується, обирає, а потім – вже має те, що має. Врешті, варто пам'ятати і про солодкі обіцянки: народ голосує за красиві слова, якоюсь мірою сподівається, що вони таки втіляться в реальність, але згодом отримує зовсім інший наслідок.

Політики постійно й успішно улещують виборців, кажуть, що народ дуже мудрий – і обов'язково зробить правильний вибір. А з іншого боку, той же народ дуже дурний – бо має пам'ять на три хвилини і щоразу купується на те ж голослів'я.

Загалом, ота колотнеча в Раді – то зниження культурного рівня. Але направду – тренд на клоунів при владі уже давно став світовим. В італійському взагалі сидять порнозірки. Ми до такого ще не доросли, але дешеву пародію уже маємо.

Семен Глузман:

Результат пошуку зображень за запитом

Ми щодень розповідаємо за столом про свою зневагу і ненависть до них. А натомість – не вимагаємо нічого. Треба говорити, питати, писати, проявляти свою громадянську позицію, лякати нарешті. Не за допомогою зброї – словом. Вони добре розуміють, що ми «бидло і лохи» (так і називають нас у своєму вузькому середовищі), які все одно прийдуть на вибори і все одно їх виберуть. Парламенту в нас узагалі нема. Є тільки якась колотнеча незрозуміла. Вони досі голосують одним тілом за чотирьох – і це всіх влаштовує: і Президента, і спікера.

У нас вся влада така. Подивіться на суди (мова іде про погром у Святошинському суді прихильниками Миколи Коханівського, – ред.): де таке можливе в нормальній країні? В нас поліція працює на одну людину, СБУ – на іншу. Прізвища їхні відомі. От з цього все й починається. Було б дуже гарно нарешті покарати Порошенка імпічментом, але питання в тому, хто прийде на його місце.

Тарас Загородний:

Пов’язане зображення

Політики дуже ретельно досліджують, що саме виборці хочуть почути від них. Політики дуже уважно спостерігають за реакцією суспільства на ті чи інші події. Тому якби ми щоразу не реготали з їхньої колотнечі в Раді – вони б так не діяли.

Наш народ занадто емоційно сприймає багато речей і не хоче раціонально мислити. Наприклад, щодо тієї ж корупції. З одного боку всі горлають, щоб політиків пересаджали за корупцію, а з іншого – самі дають хабарі на побутовому рівні. Та кожен українець хоче, щоб за потреби кум Петро міг «порішати» все. І так само отримати кожен хоче все, не зробивши для цього нічого і не сплативши державі жодних податків.

Ми бачимо монополістів, які окупували всю державу. Нам це нібито не подобається. А при тому кожен всіма силами намагається втримати свою малу монополію: відірвати шмат лісу для бурштину, шмат кордону для контрабанди чи шмат ринку для торгівлі. Ми хочемо більші зарплати і пенсії? Хочемо вже? Так нам це й обіцяють день за днем і наввипередки. Але ж ніхто не задумується, звідки брати ті кошти. Влада щодень скаржиться на порожнечу в Пенсійному фонді, а при тому піднімає соцвиплати. Звідки? Вони їх заробили? Піднялась продуктивність праці? Виросла економіка? Ні, то просто борг. А управлінці цим маніпулюють і впевнено згрібають кошти, щоб купити голоси на наступних виборах. Це шизофренічний набір ідей нашого суспільства – ото вам і дзеркало у Парламенті. 

Кажете про «наше суспільство». А за кордоном такого немає?

Тарас Загородний:

Звісно, такі речі неможливо уявити в Штатах – бо люди просто не зрозуміли б. А по-правді, то за кордоном теж є бійки і корупція. Але там це рідкість. Крадуть вони щонайбільше 20% з прибутку, а не так як у нас – усі 100% і зі збитків. Прикладом для нас може бути Швейцарія, яка постійно проводить референдуми із важливих питань. От вони питали в народу: впроваджувати чи ні базовий дохід, давати тобі, швейцарцю, тисячу-півтори доларів щомісяця просто так? А народ проголосував проти. Бо мислив раціонально і розумів, що ті гроші звідкись треба брати, що немає грошей бюджету – є гроші платників податків.

То де ж шукати виходу з цієї ситуації?

Олег Соскін:

Впоратись із цим безладом нам допоможуть тільки вибори і зміна виборчої системи – тільки відкриті списки. От у Швейцарії добре відпрацювали державний механізм: там усе провадять через референдуми та вибори. Там є народовладдя, політики направду відстоюють інтереси народу, за своїми якостями спроможні це зробити – то й країна розвинена. Наші ж припхалися до керма без вищої освіти, аж тоді взялися купувати дипломи, як Гройсман, і влаштовуватись на якесь фейкове навчання. Де тут хоча б мінімальний професіоналізм? А суспільство мовчить. Суспільство досі не створило механізму, який контролював би їхні дії. Ми досі не зуміли розвинути свою громадянську позицію, то й маємо таку «Раду» – сурогат, суржик, ерзац-продукт.

Тарас Загородний:

Розумійте, ми досі недозріла політична нація. У нас досі багато інфантильних людей, які мислять категоріями підліткового віку: «дайте мені все, але я задля цього нічого не робитиму». Ознаки еволюції є, але нема дій. У будь-якому разі, потрібно проводити перевибори до Парламенту, бо коаліція довела до того, що будь-який їхній крок стовідсотково сприйматиметься суспільством вороже.

Семен Глузман:

Ми вже мали два Майдани, ми бачили, чим то все завершилось. До влади просто дорвалися нові-старі покидьки. Тому знову повстати із палками та гвинтівками – не вихід. Нам треба говорити про проблеми вголос і вимагати, вимагати, вимагати. Не тільки на вулицях Києва, а й у маленьких містах. Нині народ здебільшого цікавить тільки три речі: соцобслуговування, медицина і освіта. А решта? Де контроль за фінпотоками? Де впевненість в тому, що нас не обкрадають на кожному кроці?

З часів другого Майдану я добре пам'ятаю, як натовп кричав отим яценюкам та кличкам, що горлали про зміни на трибуні, щоб йшли геть. А тепер що? Вони при владі. То хто винен? Білий дім їх обирав, чи таки ми?

Проблема в тому, що у нас дуже швидко зникає запал: ніби Янукович втік – і життя починається. А воно не починається, а тільки продовжується. Ми не навчилися контролювати владу – тепер це наша біда і наша трагедія. Вони нас зовсім не бояться. Починають якісь провадження і відразу спускають на гальмах. Зрозуміло, чому: бо всі пов'язані між собою. Посадиш одного – закладе трьох, і так по ланцюжку.

Новий вихід на вулицю зі зброєю стане кінцем для них і кінцем для всієї держави. А виглядає на те, що вони цілком спроможні довести до такого сценарію. Ми мусимо нарешті взятися за демократію, мусимо нарешті проявити свою громадянську позицію, інакше у нас просто розвалиться ціла держава.

Леонід Кравчук:

Не випадково зараз мітингувальники під Верховною Радою поміж інших важливих питань вимагають прийняття нового закону про вибори. Якщо ж такий закон справді приймуть, якщо впровадять необхідні заходи у боротьбі з корупцією, якщо відбудуться зміни системи управління, буде прийнята нова Конституція, – зможемо вірити у зміни на краще. Коли це станеться, важко сказати напевне. Головне, запустити цей процес, а тоді, я переконаний, ситуація рухатиметься тільки в кращий бік.

Коментар для «Вголосу»

Сергій Дацюк, український сучасний філософ, політолог:

Результат пошуку зображень за запитом

Якщо Парламент обирається із олігархічних груп, то існує дуже недовго. У нас майже всі скликання були такими. Легітимність тривала десь по 1,5 року. За три роки із цим Парламентом все стало зрозуміло. На подовження легітимності, звісно, вплинула війна. Але 8 скликання таки її втратило – іще в квітні 2016 року під час вчинення контраверсійного перевороту. Тоді документально була підтверджена відсутність парламентської коаліції. Необхідні голоси треба було добирати, а по факту – їх просто купили за гроші чи преференції. З того моменту легітимність законодавчого органу припинилась. Це означає, що є лише ситуативна більшість, яка голосує за певні питання. Коаліція ж – це орган всередині Парламенту, який передбачений і Конституцією, і регламентом, закріплений підписами. Відтак за відсутності коаліції ігнорується і підписана ними коаліційна угода, яка, до речі, передбачала скасування депутатської недоторканності. Отже, якщо у нас немає коаліції – можна не виконувати угоду, не знімати недоторканність і не втілювати інші обіцянки. З цього моменту починається різке падіння довіри населення до влади взагалі. Спочатку рейтинг «Народного фронту» падає практично до нуля, а потім і БПП котиться додолу. Поступово з квітня 2016-го ВРУ втрачає ознаки легальності (бо нема коаліції), підтримки і легітимності (бо нема довіри), а партії, які складають оцю умовну квазікоаліцію (правильніше, ситуативну більшість), втрачають довіру. Тому нинішній Парламент аж ніяк не відображає нашого суспільства.

Тепер підвалин для легітимної роботи Парламенту нема, нема солідарності. А оці міжпартійні «розбірки», скандали та звинувачення здіймаються для відвернення уваги від дійсного стану речей. Це не має нічого спільного з адекватною легітимною політикою. Це, скоріше, ширма для прикриття проолігархічної діяльності цього олігархічного скликання. Звідси і весь цей цирк, і всі ці клоуни.

 

Яна Федюра, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram