14 11 2017 12:11

Чого панство бажає? Або як українцям догодити полякам

Українська влада, вже традиційно, намагається досягти компромісу з агресивними сусідами, і хто знає, як далеко готова зайти адміністрація Порошенка у відступі від національної гідності заради збереження ефемерного «адвоката» України в ЄС, який віднедавна перетворився на ката.

Нещодавно Президент Петро Порошенко ініціював проведення надзвичайного засідання консультаційного комітету президентів України і Польщі з метою запобігання подальшої ескалації напруги між двома країнами, а до Варшави вирушила спеціальна українська делегація для прояснення стану польсько-українських відносин. Отож, яких рішень могла б досягнути українська делегація, питаючись у польського панства: як українці ще можуть догодити полякам, щоб їх нарешті все влаштовувало і в українській історії, і в політиці?

Князь Володимир-Полонофоб

А щоб догодити польським українофобам (хоча далеко не всі поляки є українофобами), Україні доведеться змінити дизайн національної валюти: Забрати звідти зображення Володимира Великого, Богдана Хмельницького та Івана Франка і Тараса Шевченка. Князя Володимира за те, що згідно з літописом «пішов Володимир на ляхів і взяв міста їхні Перемишль, Червень та інші» й включив теперішні західноукраїнські землі до складу Русі. А як можна, щоб зображення цього «полонофоба» було на українських гривнях без узгодження з поляками? Адже українці, як добрі сусіди, мали б питатися поляків, чи можна нам вважати цього князя національним героєм, чи, може, поляки цього не схвалять?

Водночас, логічним було б перейменувати вулиці, названі на честь Володимира, міста, заклади і переписати в підручниках з історії для українських дітей нову правду, вже узгоджену з поляками: мовляв, був такий князь, але був він полонофобом і не визнавав Галичину польською територією. Директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович за таке взагалі нещодавно потрапив у чорні списки польського МЗС та став персоною нон ґрата в Польщі. Тож і князь Володимир повинен бути скинутий з пам'ятників й усунутий з підручників історії як «особа, яка не сприяла україно-польському консенсусу». І не варто цього персонажа називати Великим – це може образити почуття наших польських сусідів. Краще дотримуватися єдиноправильного польського бачення нашої історії й називати цього конунга, приміром, «Володимир Полонофоб». Від Тризуба як державного герба також доведеться відмовитися, адже саме цей символ зображувався на монетах Русі часів Володимира. А як можна ввійти в Європу з родовим гербом злісного полонофоба?

Богдан Хмельницький чи сільський голова?

Окремим каменем спотикання для україно-польського порозуміння є Богдан Хмельницький, який став чи не найбільш ненависним історичним діячем для польських шовіністів. Цей полонофоб заклав основи руйнації польської держави, яка після Хмельниччини повільно занепадала, поки взагалі не зникла з карти Європи, ставши здобиччю трьох сусідніх імперій. Розпочате Хмельницьким повстання зруйнувало підвалини Речі Посполитої та створило незалежну українську козацьку державу, в якій відбувалися жахливі антипольські речі, зокрема: скасування панщини та кріпацтва, розвивалися українська мова та православ'я, в Україні запанували українці. Третя антипольська коаліція (1656—1657) – союз шести держав (України, Швеції, Трансільванії, Бранденбурга, Молдавії та Валахії),  за планом Хмельницького, була направлена на цілковиту ліквідацію Речі Посполитої («снести б Коруна вся, будто Коруна Польская и не бывала»), та створити незалежну Українську державу в межах етнографічної території України та Білорусі під владою Війська Запорізького. Польща опинилася на краю загибелі – і навіть Варшава була спалена шведами. І все це через Хмельницького, постать якого польські підручники з історії 1920-1939-их рр. навіть замовчували, мутно згадуючи про якесь «повстання війта» (сільського голови).

Українцям, якщо хочуть догодити полякам, також слід відмовитися від вшанування цього брутального полонофоба, який, вирізаючи польських панів, зовсім не сприяв україно-польському порозумінню. Всі пам'ятники Хмельницькому треба знести, а вулиці й міста перейменувати на честь когось, хто міг би бути об'єднуючою постаттю для українців у поляків. Напевне, полякам замість Хмельницького на це місце підійшов би Ярема Вишневецький – український шляхтич, який став катом українського народу на службі в польських панів.

Та й взагалі – українцям слід або забути і не згадувати в підручниках з історії про козаків, цих «хамів» і «бунтівників», які постійно піднімали антикріпосницькі повстання та мстилися польським панам за знущання. Або казати «правду», звісно ж, з польської точки зору: були колись такі розбійники-козаки, вбивали поляків, не толерантно ставилися до шляхти, порушували право власності (звільняли кріпаків), вирізнялися варварськими звичаями. Козацтво має стати забороненою й ганебною сторінкою в українській історії нової польської редакції, подібно до нацизму в історії сучасної Німеччини, і кожен український школяр мав би таврувати козаків та соромитися свого походження.

Доведеться переписати й слова національного гімну, адже й там містяться антипольські висловлювання, зокрема сказано, що «ми козацького роду», а як можна ввійти в цивілізовану Європу з такими брутальними, жорстокими й нетолерантними предками-полонофобами?

«Ганьба та сором» української літератури

Щоб не дратувати поляків, українцям слід відмовитися й від згадування ще одного полонофоба – Івана Франка, який у своїх публікаціях висловлювався про наших добрих польських сусідів ще гірше, аніж той мракобіс В'ятрович.  І. Франко, якого сьогодні українці без згоди поляків вважають національною гордістю, неодноразово робив антипольські випади подібного роду: « ... поляки своєю нещирістю і політичною безтактовністю та жадобою панування над своїми ж братами піднімали проти себе руський народ». І безсоромно заявляв: «Ми всіма силами є і мусимо бути противні реставрації історичної Польщі на руських і других непольських землях. Ми мусимо протестувати проти відбудування історичної Польщі будь в якій-будь формі, бо ми знаємо дуже добре, що всяка Польща в давніх границях значить для нас притиск, успослідження і – винародовлення ...». Тож хіба можна після такого надіятися на примирення й компроміс з поляками?

Щоб загладити свою провину, українці мали б негайно перейменувати Івано-Франківськ, знести всі пам'ятники та переназвати вулиці цього брутального полонофоба, і вивести всіх студентів університету Франка на урочисте знесення бульдозерами пам'ятника Франкові на університетській площі. Може, тоді поляки залишаться задоволеними?

Доведеться попрощатися й з тим вурдалакою Шевченком, за його нетолерантні й дискримінаційні висловлювання щодо «ляхів» та описи кривавих розправ над шляхтою під час гайдамацьких повстань та Коліївщини.

«Ой не п'ється теє пиво,

А я буду пить.

Не дам же я вражим ляхам

В Україні жить...»

Або: «Дайте ляха, дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих!».

Експресивні характеристики козаків, гетьманів, гайдамаків та сцен боротьби українського народу проти польського панування, якими рясніють твори Шевченка, вже давно викликають невдоволення польських шовіністів, тож українцям очевидно треба знімати зі стін портрети Шевченка та вішати туди портрети Ващиковського. Так полякам мало б сподобатися.

Як низько прогнеться українська влада?

Безумовно, українцям доведеться переписати історію і викинути теми ЗУНР, ОУН та УПА з підручників. Можливо, що доведеться підкоригувати історію Галицько-Волинського князівства, щоб там чітко прописати, що Данило Галицький засновував Львів саме як «польське місто». І, очевидно, українським державним святом повинно стати не святкування Покрови, а день «геноциду» поляків на Волині, під час якого кожен українець мав би каятися і голосно ридати, немов північні корейці на похороні Кім Ір Сена. А на Бандеру, очевидно, мала б бути накладена анафема в українських церквах. З Бандерою, як відомо, польські шовіністи нас не збираються в Європу пускати.

І це лише сусідські «поправки» щодо історії, але не забуваймо, що наші європейські партнери-поляки мають зауваження й щодо української політики. Зокрема, Президент Польщі вже запитував Порошенка, чому в Україні люди з антипольськими настроями займають державні посади? Тож відтепер всі, хто шанує національну історію, козацтво, боротьбу УПА, поважає тризуб, червоно-чорний чи синьо-жовтий прапор (під яким боролася УПА), чи вважає, що Галичина не була окупована поляками в 1919 році, чи взагалі вважає, що Львів – це українське, а не польське місто всі ці «негідники» й полонофоби, повинні й на версту не допускатися до державних посад в Україні.

Націоналістичні партії та організації мали б бути розпущені, патріотичні та історичні сайти заборонені й суворо цензуровані. Церкви та монастирі мають бути передані першим зустрічним на вулиці полякам, і українська держава повинна запровадити реституцію, а заодно й проституцію для повного задоволення польських громадян. І всі мешканці Галичини та Львова повинні виселитися, звільнивши будинки для нових польських власників. Може, реалізувавши всі ці «пропозиції» сусідів, ми нарешті досягнемо демократичного порозуміння – і тоді вже догодимо полякам?

І якою тоді стане українська історія та культура без Хмельницького, Шевченка, ЗУНР та УПА, якщо ми прогинатимемося під будь-які закиди наших сусідів, коли їм щось знову не подобатиметься? Чи не занадто багато собі дозволять польські політики у своєму втручанні у внутрішні справи України, і чи не занадто прогинається наша влада у прагненні догоджати агресивним шовіністам?

Теперішній українській владі, яка хоче досягти міжнаціонального компромісу, потрібно пам'ятати історичний досвід Центральної Ради й Михайла Грушевського, який хотів будувати таку Україну, «в якій росіянин почуватиметься краще, ніж в Росії, а поляк краще, ніж в Польщі», і пам'ятаємо, до чого призвела така політика прогинання.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»