Ми чекали змін, бо вже неможливо було

46-річна Лідія Ільків – з позивним «Ольвія» – до революційних подій у країні 2013-го року працювала вчителем української мови та літератури. Добре пам'ятає, які надії покладала ще на перший Майдан – під час Помаранчевої революції. «Ми тоді чекали змін, бо вже неможливо було», – має на увазі Лідія тодішню корумповану сферу освіти в районі. Хоча бажаних змін так і не дочекалася, все ж переконана: «Якби не той Майдан, помаранчевий, не було б і цього Майдану (у 2013)». 

Відчула: маю бути на Майдані

Під час Революції Гідності була співведучою Хмельницького Майдану. «Я відчула: маю бути на Майдані, коли побачила побиття студентів. Моя донька тоді була студенткою, і я подумала: не дай Боже таке б сталося з моєю дитиною», – пригадує жінка.

Згодом подалась у Київ. «На Майдан поїхала вночі 2 грудня. Потім мене оголосили психічно хворою, бо вважали, що розумна людина не кине роботу і на мороз на Майдан не поїде. Ночувала, де випадало. Одну ніч у будинку профспілок, іншу – в КМДА. Перші три дні перебування у Києві перевернули мою свідомість. Зокрема, добре пам'ятаю 4 грудня, коли виступала перед сотнею молодих беркутівців», – продовжила Лідія. 

«Настанови» беркутівцям

Тоді, 4 грудня, Лідія з гуртом однодумців вирушила до Адміністрації Президента. Дорогу їм перегородив стрій молодих правоохоронців. Беркутівців було більше сотні. Стояли непорушно.  

«Пам'ятаю: тоді до промови мене заохотив вже тепер Герой Небесної Сотні Богдан Сольчаник. Ніколи раніше до цього в мене не було такого душевного  потрясіння. Я говорила майже годину. Зверталася до них, як до потенційних учнів і синів, згадувала про Героїв Крут та інші фрагменти нашої історії. Просила не йти проти свого народу. Вони слухали. Я дивилася у їхні очі. На передній лінії стояли молоденькі хлопці. Старші – справжні беркутівці – були позаду. А цих дітей вишикували попереду живим ланцюгом», – пригадує Лідія. 

Потім жінка повернулася на хмельницький Майдан, аби згодом знову поїхати у Київ – тільки вже з настановою: залишитися до перемоги. «Як виявилося – наївною. Думала, що Майдан завершиться швидко. Однак через тиждень мене привезли напівпритомну додому: застудилася». Після лікування на Майдан їздила періодично. Там познайомилася і зі своїм чоловіком: у медпункті, що розташовувався у Жовтневому палаці. Згодом сама зголосилася надавати медичну допомогу майданівцям.

Штурм Українського дому: крики людей та нічні вогні

Під час революції бачила, як штурмували Український дім у кінці січня 2014. «Пригадую крики людей і нічні вогні.  Але перше, що я тоді побачила, це був чоловік, проти якого застосували водомет. На ньому моментально все замерзло. Він був схожий на колоду. А тоді було нижче 20 градусів. І всі медики, що були поряд, кинулись його рятувати», – каже жінка.

Ще одне потрясіння вона пережила, коли побачила марш іноземців з прапорами своїх країн. Зокрема те, як закіптюжені димом чоловіки з Майдану  у той момент плакали.

Беркутівці трясли кишені, забирали продукти

Пригадує жінка також мародерства беркутівців. «Трясли кишені, забирали продукти, все трощили або виносили. А все тому, що їх практично не годували. Потім ми дізнались, що їх з-під Майдану привозили в казарми сотнями – обморожених, без надання нормальної медичної допомоги».

Із Майдану – у Нацгвардію

Після завершення революційних подій у березні майданівці, які злогосилися їхати на схід, були вже у Нових Петрівцях, що на Київщині. Із людей, що тулилися у наметах, народжувалася армія добровольців Нацгвардії.

«Спочатку чоловік поїхав сам, вступивши у Нацгвардію. Тоді ще був живий генерал Кульчицький, який організовував батальйон. Я поїхала згодом», – каже Лідія. Перша її ротація на схід як солдата-добровольця, санінструктора батальйону Кульчицького Нацгвардії відбулася з 13 серпня 2014 року і тривала 50 днів. Тоді жінка потрапила у тодішній Артемівськ (зараз – м. Бахмут Донецької області).

«Наш батальйон тоді розташовувався у Дебальцеві, а ми, військові медики, були при районній лікарні. Мій чоловік, який був начальником медичного пункту батальйону, з міжнародного миротворчого досвіду знав, що медики мають бути в тилу. Бо якщо щось станеться, нікому буде рятувати воїнів. Туди ж привозили поранених з Дебальцева, з місць обстрілів. У серпні та вересні втрати були надзвичайними», – розповіла Лідія.

У лікарню привозили хлопців із простреленими головами, відірваними кінцівками, інфарктами

«Тоді в лікарню привозили хлопців із простреленими головами, відірваними кінцівками, інфарктами, – пригадує жінка. – Був танкіст, який тиждень просидів у танку, не виходячи. Переважно – це був потік людей. Їх привозили, відкапували – і щодня відправляли у Харків і Дніпро», – продовжує вона. – Одного дня, коли наші вояки з батальйону Кульчицького потрапили в засідку під Дебальцевом, в лікарню привезли близько 30 поранених одночасно». До цього вона ніколи ще не бачила стільки крові.

Також пригадує: «У лікарні не всі були доброзичливо налаштовані до українських воїнів. Багато-хто сприймав цих хлопців як додаткове навантаження. Хоча цим людям нагадували, що це їхні захисники». 

У госпіталі знешкодили диверсанта

«Нам, дівчатам-медикам, вдалося навіть впіймати диверсанта. Спочатку його спіймали наші працівники СБУ і привезли до нас підлікувати, щоб був придатний на обмін. Я тоді вловила його погляд. А через 8 місяців він знову потрапив у наш госпіталь. Причому – українським прикордонником. Ми його розпізнали. Як виявилося, у нього був підроблений військовий квиток. І взагалі він був ФСБшним офіцером. Згодом на нараді генерал казав: дівчата в госпіталі знешкодили диверсанта», – пишається жінка.

Створення довгоочікуваної медичної роти

Після першої ротації Лідія повернулася з передової та спільно з побратимами  розпочала роботу над створенням медичної роти. «Ми, медики Майдану, заявили, що хочемо створити медичний підрозділ, бо побачили, що в АТО не вистачає військових медиків. Ходили в головне управління Нацгвардії, сварилися, молили-просили. Нам треба було весь листопад і грудень доводити, що ми там потрібні. А сприяння не було жодного».

«Нас було близько 50 осіб – людей, які добровільно зголосилися, самоорганізувалися, привезли медикаменти, знайшли форму. І 5 січня 2015 року нарешті добилися свого. Командиром медичної роти став мій чоловік Ігор», – пригадує. Тодішній ж начальник військово-медичного управління Головного управління Національної гвардії України Олег Михайлик, за її словами, був від цієї затії не в захваті.

«Він не пускав нас. Казав, що нас туди не треба, бо там є лікарня. А вона ж цивільна. Він взагалі під час Майдану за 500 грн на добу стояв навпроти. За успіхи нашої медичної роти отримав від Президента звання «Заслуженого лікаря України» під час війни. Приїжджав до нас в госпіталь нібито перевіряти нашу роботу, а 40 медичних автівок десь зникло не без його участі у структурі Нацгвардії, які мали їхати в АТО. І він досі на своїй посаді», – каже Лідія.

У січні 1-шу медичну роту відправили у той-таки Бахмут, де медики рятували поранених у прифронтовому шпиталі. «Нам дали приміщення, яке три роки було без газу і світла. А тоді вже було «гаряче»: поранених привозили у більшій кількості. За два тижні там зробили ремонт. Тоді наша рота взяла на себе поранених із Дебальцево. А кожного дня 50-70 осіб привозили. Хлопців привозили із різним пораненнями. Спочатку допомагали тим, що були на межі. Ті, що були легко поранені, просто терпляче чекали. Ми спали через добу, падали з ніг. А 18 лютого 2015 року – у день прориву – лише до обіду привезли 190 поранених. Осіння робота здалася нам прогулянкою», – пригадує жінка.

Поранених привозили разом із мертвими

«Емоційно було дуже складно, бо в реальному житті я з таким ще не зустрічалася.

Поранених привозили разом із мертвими. Я бачила, як вояки лежали на великій зеленій машині, як дрова.  Їх вивантажували і дивилися – живі чи ні. Хлопці навіть могли помирати по дорозі від втрати крові. І ніхто не міг зупинитися через обстріл», – продовжує Лідія.

Молодий хлопець зійшов з розуму: побачив, як командиру відірвало голову

Вона пригадує: деякі хлопці були в шоці після пережитого. «Хтось лаявся на всіх – наших, їхніх, на себе, життя. Пам'ятаю: Федора привезли з батальйону Кульчицького. Як йому боліло! Він міцно стиснув мене за руку – і я відчула, як міцно людина чіпляється за витікаюче вже з тіла життя. Він помер через добу, в комі. Ще один воїн зійшов з розуму. Молодий хлопець побачив, як командиру відірвало голову. Бачив тіло, а голови так і не зміг знайти.  Коли його привезли, він бився головою в автівку зі словами: «Звір, вставай!». Не міг збагнути побаченого». 

Жінка також розповіла і про долю своїх колег: «У нас теж були втрати – загинув лейтенант. Потім підірвались на фугасній міні 9 лютого ще троє осіб. Їхали виручати з оточення побратимів в Дебальцеві. Тіла їхні знайшли аж 23 лютого». 

У Бахмуті медики пробули до квітня 2016 року. Потім підрозділ припинив існування. «Парадокс. Частина з нас хотіли продовжувати службу, бо війна не завершилася. Але Олег Михайлик сказав, що Нацгвардія не може собі дозволити фінансування медичної роти. Ми стали непотрібні», – пригадує Лідія.

Книга-сповідь

Зараз жінка працює бібліотекаркою. Продовжує писати щоденник, розпочатий на сході, де занотовує думки про війну. «Це для мене терапія після пережитого», – зізнається. На його основі написала і книгу «До волі дорога», яку вважає своєю сповіддю. Також дуже хоче бути письменницею, книгу якої прочитають мільйони. «Для цього, мабуть, треба ще щось пережити», – вважає. І при цьому пам'ятає: досі включена у резерв першої черги. У випадку оголошення широкомасштабної мобілізації – має з'явитися до військкомату.

Марія Волошин, «Вголос»