Чи принесуть мир миротворці?

Нещодавня ідея Президента Порошенка про необхідність присутності міжнародних миротворців на Донбасі може не лише не вирішити проблеми непідконтрольних територій, але й призвести до їх остаточної втрати для України.

Чому передумав Порошенко?

«Не буде ніяких миротворчих контингентів, бо досвід застосування миротворчих контингентів у Придністров'ї та в інших заморожених конфліктах призвів до того, що держави втрачають суверенітет над цією територією. На території України жодних миротворчих контингентів не буде. Крапка», – говорив Порошенко у 2014 році. Тоді навіть секретар РНБО Олександр Турчинов припускав, що до вересня 2014 року українські військові завершать звільнення Донбасу. Тож миротворців українські керманичі не потребували – вважали, що самі впораємося.

Проте зараз Президент змінив оцінку ситуації, і питання введення міжнародного миротворчого контингенту на Донбас почало підніматися самим Порошенком. Зараз Президент планує на сесії Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку у вересні презентувати ідею введення миротворчої місії на Донбас. «Так, країна-агресор є постійним членом Ради безпеки ООН і, на жаль, володіє правом вето, але це не означає, що ми не повинні прагнути до такого рішення», – сказав Президент. 

Такі заяви української влади засвідчують, що в Києві вже усвідомили неможливість повернення окупованих територій у найближчі роки. Але й українці втомилися від тліючого конфлікту та перманентних обстрілів сепаратистів, від яких щодня гинуть та отримуюють поранення українські воїни. Водночас, немає користі й від спостережної місії ОБСЄ, яка практично не впливає на зменшення інтенсивності конфлікту. До того ж, бойовики неодноразово погрожували спостерігачам СММ ОБСЄ, залякували, блокували й обшукували автомобілі, клали обличчям в сніг, намагалися зґвалтувати деяких жінок-учасниць місії і навіть підривали їхні авто.

Порошенко змінив думку одразу після завершення боїв під Дебальцевим, коли ввів у дію рішення РНБО про звернення до ООН і Євросоюзу щодо розгортання в Україні міжнародної операції з підтримання миру й безпеки. Україна має право розраховувати на допомогу ООН, особливо після того, як сама взяла участь у 15 місіях під егідою цієї організації (місії у Конго, Ліберії і Кот-д'Івуарі, ще тривають). Однак миротворці ООН можуть не виправдати надій, які на них покладають українці.

Чи допустить Кремль миротворців?

Рішення відправки миротворців в Україну дуже залежатиме від позиції РФ, яка може накласти вето. Певні надії на утримання РФ від вето щодо України можуть бути пов'язані з волею США, які могли б натиснути й домовитися з Росією в обмін на поступки щодо санкцій чи компромісів в Сирії, КНДР чи Венесуелі. Або ж Кремль може погодитися на миротворчий контингент на Донбасі лише за умови, що в його складі будуть російські військові, а також підрозділи з країн Організації договору колективної безпеки та інших сателітів, зокрема Білорусі, Казахстану, Сербії, Вірменії, Куби, деяких дружніх Путіну африканських держав. Таким чином Москва легалізує своє перебування на українських територіях, і вже цілком законно, згідно мандату ООН, залишить їх у своїх сфері впливу на десятки років під приводом «безпеки». Тоді з Донбасом можна буде насправді попрощатися.

Окрім того, сили ООН, що будуть розміщуватися на лінії розмежування на Донбасі, повинні бути досить численними для того, щоб домогтися повного припинення вогню і розведення сторін на більшу відстань, аніж дальність артилерії, якою чи не щодня обстрілюють українські позиції. Їхня чисельність має дорівнювати чисельності хоча б однієї з протиборчих сторін – 20-40 тисяч осіб. Це надзвичайно великий контингент, тому його формування й розгортання може забрати дуже багато часу і ресурсів.

Водночас, гіпотетичне введення «блакитних касок» на кордон між Донбасом і Росією буде означати перекриття  поставок озброєнь і живої сили з Росії на Донбас. Без поставок боєприпасів псевдореспубліки не зможуть існувати і припинять опір. То ж в ДНР-ЛНР та в Кремлі на це не підуть.

Для утвердження миру необхідна зацікавленість усіх сторін у мирному вирішенні конфлікту. І якщо зацікавленість української сторони присутня, то хто є іншою стороною? Значить, необхідно визнавати представників незаконних формувань повноправними учасниками конфлікту, позаяк РФ себе від участі в конфлікті відмежовує. Недотримання цієї умови поставить під загрозу життя самих миротворців, оскільки тоді бойовики зможуть вважати себе вільними від зобов'язань. Може статися, як наприклад, у Сомалі, коли лідер угруповань місцевих бойовиків Мохаммед Айдід почав організовувати напади на миротворців ООН. У результаті «блакитні каски» були втягнуті в бойові дії, мирний процес у Сомалі – зірваний, а країна фактично розколена на шматки.

Проте в Адміністрації Президента уточнюють, що планують запрошення миротворців як на лінію зіткнень, так і на російсько-український кордон на донбаській ділянці, а не тільки на лінію розмежування, як того хотіли бойовики. Окрім того, Київ не хоче бачити там миротворців Росії і Білорусії, про що «мріють» самопроголошені республіки. Тож реалізація українського сценарію приходу міжнародних миротворців можлива лише внаслідок суттєвого погіршення становища РФ та її готовності торгуватися.

Кому допомогли миротворці?

Сама ідея введення миротворчого контингенту на Донбас, навіть сформованого з не проросійських країн, створює в багатьох українців більше ілюзій, аніж реальних кроків щодо відновлення територіальної цілісності. Насамперед тому, що миротворці приїдуть сюди не воювати, а «миротворити». Миротворці ООН не підтримують жодну із сторін. Вони зобов'язані припинити бойові дії та розвести сторони без симпатій до однієї зі сторін конфлікту.

Це означає, що вони не «за нас» і не проти сепаратистів, – вони нейтральні. Вони не збираються відновлювати нашу територіальну цілісність й повертати нам Донецьк і Луганськ. Пакистанські, індійські, китайські, саудівські, єгипетські, філіппінські, нігерійські чи бразильські вояки, які входитимуть до складу контингенту ООН, матимуть наказ охороняти лінію зіткнення так само й від української армії та адміністрації.

Окрім того, миротворчі місії ООН зазвичай тривають роками й заморожують конфлікт на невизначений час. Більшість місій тривають вже не одне десятиліття з 2002-2004 років і до сьогодні. Наприклад, у Косово операція триває з 1999 року. До того ж, присутність «блакитних касок» далеко не завжди припиняє конфлікт. Прикладом є ситуація в Сомалі. Досі продовжуються місії ООН, розгорнуті у 1948 і 1949 роках унаслідок першої арабо-ізраїльської та індо-пакистанських воєн. Якщо подивитися на список миротворчих місій ООН за останні 15 років – найкоротша участь «блакитних касок» в Бурунді (2 роки) і на Східному Тиморі (3 роки).

Також, бойова ефективність військовослужбовців миротворчих сил ООН не така вже й обнадійлива для України. Вони зазвичай пересуваються на джипах та бронетранспортерах і мають легке озброєння, яке можуть застосовувати виключно в цілях самооборони. На фоні артилерії, «Градів» і танків, які є на озброєнні проросійських сепаратистів, мир на Сході може бути лише, якщо сепаратисти цього хотітимуть.

До того ж, оскільки миротворці вважають обидві сторони конфлікту рівнозначними, то часто їх присутність призводить до узаконення сепаратистських формувань. Прикладом може бути Косово, яке проголосило незалежність після тривалого перебування миротворців. Міжнародна спільнота загалом не схильна ставати на чиюсь сторону в конфлікті, а, керуючись демократичними і ліберальними принципами, виступає за врахування інтересів всіх сторін.

Якщо перенести цю ситуацію на побутовий рівень, то це виглядало б приблизно так: у вашу квартиру вдерся злодій і заявив, що це його квартира. Тоді, за логікою, ООН, дотримуючись принципів консенсусу, врахування обох точок зору, мала би визнати право загарбника володіти лише половиною вашої квартири. Адже неможливо ж вирішити конфлікт, коли одна сторона виграє все, а інша залишається ні з чим – це не буде демократично і толерантно. Потрібно ж, щоб думки та інтереси обох сторін були враховані – це і є справжня демократія, принаймні для країн третього світу, – вважають в Організації Об'єднаних Націй. Саме за таким принципом міжнародні посередники радили вирішувати конфлікти з сепаратистськими формуваннями в Хорватії, Сербії, Сирії, Палестині. Їх не цікавить національна, історична чи навіть правова справедливість – їх цікавить компроміс та взаємні поступки сторін, які зумовлять припинення вогню. Навіть якщо нам за це доведеться віддати рейдерам півквартири.

Тож сказані в минулому столітті слова провідних українських мислителів В'ячеслава Липинського, Миколи Міхновського, Степана Бандери, про те, що у побудові Української держави нам слід покладатися насамперед на власні сили, не лише не втрачають актуальності, але й є прямим заповітом для української нації.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

 

ЗА ТЕМОЮ

КОМЕНТАРІ 2 +

КОМЕНТУВАТИ

  • Гетьпорох30 серпня 2017 13:26 Відповісти IP:  95.135.131.--- Нашій владі вигідно заморожувати конфлікт. Є чим народ лякати, бізнес процвітає, контрабанда йде. Москалі на решту території не лізуть. Тому й шукають способи використати "європейські", "ООН-івські" організації, щоб буцім щось робити для припинення війни і водночас залишити все як є. При цій владі і будь-якій з представників старої миру не буде.
  • Пацієнт28 серпня 2017 14:05 Відповісти IP:  65.19.167.--- Зрадникам-донбасянам миру звичайно не буде - заморожена зона конфлікту на десятиліття - з Малі будуть партнерами-регіонами. Україні додатковий заслін від Росії був би.

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm