Чим і кому заплатила Гриневич

«Сьома стаття могла бути використана для того, щоб цей закон не був прийнятий, – каже міністр про свою вистраждану реформу. – Що для нас означало б зволікання із прийняттям цього закону? Є таке поняття як «ціна нероблення». Так от у випадку реформи освіти «ціна нероблення» – дуже висока». Гучні аплодисменти, Ліліє Михайлівно. Ви таки взяли й зробили. І тепер країна заплатить за це ще дорожче.

Розповідаючи львівським освітянам про шалені перспективи української освіти, яка з легкої руки самої пані Гриневич впевнено преться в невідомо який бік, міністр заявила: повна і миттєва українізація освіти – не на часі. Це, на думку урядовця, спричинить Україні лише шкоду і каталізує розвиток ворожих анклавів:

«Мені часто говорять, що треба запровадити увесь навчальний процес в Україні відразу з першого класу винятково українською мовою для всіх нацменшин. А ті, хто захоче вчитися недержавною – нехай ідуть до приватних шкіл. Та що ж це?! Та ми так створимо приватні російські анклави і дамо їм причини розвивати це».

Скільки анклавів маємо вже?           

Цікаво, а чи усвідомлює пані міністр, які «анклави» вже вродила Україна і як до цього доклалися проффєсори-попєрєдніки, провадячи такі ж, як і у неї, антиукраїнські реформи?

За результатами ЗНО-2017, 10% випускників середніх загальноосвітніх шкіл України не набрали під час тестування з української мови та літератури навіть мінімальної кількості балів. Ще 45% склали іспит препогано (100-140 балів),19% на середньому рівні (140-160 балів) і 16% – вище середнього (160-180 балів). Як бачимо, добре володіє державною мовою лише кожен десятий випускник.

Що цікаво, найменша кількість випускників (у відсотковому співвідношенні), які не спромоглися подолати прохідний бар'єр, зафіксована саме на території, що, за переконанням пані Гриневич, претендує на розповсюдження «ворожих анклавів» – у Луганській, Донецькій, Сумській, Полтавській та Харківській областях. Натомість на західних Франківщині, Рівненщині та Волині результат гірший втричі! На Закарпатті та Буковині ситуація узагалі катастрофічна: 32% та 26% випускників відповідно не змогли набрати мінімального балу, а ще близько половини учнів з обох областей склали іспит препогано – до 140 балів. Усі рекорди за незнанням державної мови побив Берегівський район Закарпаття: 63% учасників тестування не подолали поріг, а ще 26% набрали до 120 балів.

Попри те, з історією України ситуація ще сумніша. 17% випускників середніх шкіл не подолали мінімального бар'єру, 50% склали іспит препогано (100-140 балів) і ще 17% – на середньому рівні. Бодай щось тямлять у минулому власної держави заледве 15% випускників.

Зрозуміла річ, що за таких результатів адекватні освітяни миттєво візьмуться за виправлення ситуації і впровадять посилене вивчення згаданих предметів.

Що ж натомість роблять в Україні?

Восени 2014-го, коли у нас вже відібрали Крим і загарбали шмат Донбасу, коли Україна мусила взятися за протистояння ворожій пропаганді з усіх боків, коли чи не всі жителі Буковини та Закарпаття отримали румунські та угорські паспорти, постмайданний міністр освіти і науки Сергій Квіт скасовує обов'язковість вивчення української мови та історії України у вишах. Тепер же його наступниця пані Лілія Гриневич пропонує піти ще далі й відібрати в українців можливість вивчення мови та історії власної держави вже у школі. Із 2018-го року Міносвіти планує змінити підходи до формування переліку предметів в 10-11 класах, а конкретніше – розвантажити учнів, зливши «зайві» предмети до купи. За цією чудернацькою схемою Ліля Михайлівна пропонує з'єднати українську літературу із зарубіжною, історію України зі всесвітньою історією, а натомість впровадити ОКРЕМИМ предметом мову і літературу національної меншини.

Врешті, наші недореформатори протягують новий закон «Про освіту», яким знову відкидають на задній план інтереси титульної нації. Натомість нацменшинам гарантують легальне ігнорування державної мови та організовують одночасне навчання і вивчення їхньої мови за державний кошт!

Складається враження, що українське Міносвіти просто забуло, якій країні воно належить, або ж це підсліпувата українська нація не помічає, якого розкішного рівня сягла у своєму розвитку.

Але сусідам все одно не вгодили

Чи то не розібравшись у законі, чи то з якоїсь іншої пришелепкуватої причини, країни-сусідки моментально засипали нас нотами протесту. Румунія та Польща висловили гучне невдоволення, а Угорщина узагалі прозвала реформу «ножем у спину», обіцявши надалі не підтримувати жодної української ініціативи на міжнародній арені. Не забув сказати своє «фе» щодо «несправедливості із Києва» і проросійський очільник Молдови Ігор Додон, а Болгарія із Грецією поскаржились на нас в ОБСЄ. Почали біситися навіть у Путіна, вгледівши у  новому законі «насильницьке встановлення моноетнічного мовного режиму». Якби ж воно справді так…

У відповідь на ці заяви українська дипломатія гарячково взялася до виправдань і обіцянок щонайкращого положення нацменшин в Україні, а очолила «проповідників» пані Гриневич.

«Напередодні у мене була дуже складна зустріч у МЗС із послами різних країн Європейського Союзу, – заявила міністерка львівським освітянам. – Вона справді починалася із високих тонів, але я показала їм грунтовну презентацію і пояснила, що цим законом ми аж ніяк не порушуємо наших міжнародних зобов'язань. Також я наголосила: якщо поглянемо на задоволення потреб українців у країнах, де вони є національними меншинами, то ми зараз пропонуємо абсолютно дзеркальну ситуацію».

Мабуть, перекособочилось дзеркало в Лілі Михайлівни, бо ж нема у нас із сусідами ані найменшої відповідності у мовному питанні. Підтверджують це і в українських посольствах сусідніх держав.

До прикладу, у посольстві України в Угорщині «Вголосу» розповіли, що країна, яка гучніше від усіх волає про несправедливість, на 5 тисяч українців не має ЖОДНОЇ школи із українською мовою навчання. Там є всього-на-всього 2 недільні школи із кількома уроками української та 1 середня і три університети, де українську вивчають як іноземну. Натомість в Україні для 150 тисяч угорців є понад 150 угорських шкіл, тобто щонайменше по школі на кожну тисячу!

В Румунії на 52 тисячі етнічних українців (а за альтернативними підрахунками – на всі 200 тисяч) діє єдиний навчальний заклад з українською мовою викладання – український ліцей їм. Т. Г. Шевченка у м. Сігету Мармацієй. В окремих румунських школах у регіонах компактного проживання українців, українська мова і література викладається як предмет. При тому в Україні на 150 тисяч румунів румунських шкіл маємо під дві сотні!

У Росії, де проживає від 2 до 10 мільйонів українців, донедавна існувала одна-однісінька українська бібліотека, але й ту прибрали. У нас же досі діє близько шести сотень шкіл, де культивують мову агресора.

У Польщі на 49 тисяч українців діє 5 комплексів шкіл, де українську мову викладають як предмет, або ж провадять викладання кількох предметів українською (щонайбільше 5 годин на тиждень). Також є суботні школи, де української навчають за батьківський кошт. У Словаччині на 7,5 тисяч українців українська мова вивчається в одній початковій школі та кількох садочках як предмет кілька годин на тиждень. 

На майже півмільйона українців у Молдові діє близько п'яти десятків шкіл, де українська мова вивчається як предмет кілька годин на тиждень. У Білорусі на 160 тисяч українців української мови нема взагалі.

Що цікаво, Лілія Михайлівна Гриневич добре знає, як вирішити ситуацію, дістатися до тої дзеркальності і нарешті українізувати Україну:

«Нам треба зробити гарні комунальні школи, з капітальними ремонтами і усіма необхідними умовами, і тоді діти підуть саме туди. Зараз за рахунок фінансової децентралізації величезні кошти надходять до місцевих бюджетів. Завдяки цьому ми робимо на Сході україномовні опорні школи. І що для нас цікаво, в Україні батьки все більше починають завчасно вчити дітей української мови, щоб привести дитину в таку хорошу школу».

Знає, але й далі продовжує втовкмачувати країні, що українізація – не на часі, бо породить «страшнючі анклави». Логіка тут бавиться в хованки.

А як правильно?

Посміємо відповісти: по-українськи!

Щороку шалена кількість люду, зокрема освіченої молоді, тікає за кордон у пошуках перспективи. Україна ж замість того, щоб будувати собі світле майбутнє, береться за виховання кадрів для сусідніх держав, а передусім – агресора.  Ми, мабуть, єдина у світі держава, яка відкидає інтереси титульної нації, беручи за пріоритет розвиток меншин державним коштом. Ми, мабуть, єдина у світі держава, яка обороняє кордон від ворога, готуючи йому підмогу в себе у тилу.

«Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає», – наголошував Дмитро Донцов. А нам тепер не забагато гніту? Чому б не втілити у життя те, чого так боїться путінська федерація? Чому б нарешті не змусити її сказитися?

 

Яна Федюра, «Вголос»

 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram