Два погляди на дивізію Галичина

Два погляди на дивізію «Галичина»

Відзначено чергову річницю битви під Бродами, в якій брала участь дивізія «Галичина» (13-22 липня 1944 р.). В Україні вже усталилася традиція вшановувати цю мілітарно-політичну формацію, особливо в середовищі націоналістів, як вияв «радикального чину», «послідовного антикомунізму», «яскравого мілітаризму». Разом з тим, у ліберальних середовищах ставлення до цієї формації украй негативне.

Про цю проблему оцінки складного політичного явища ми розмовляємо із політологом і одним із теоретиків сучасного націоналізму, керівником Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олегом Баганом.

Отже, якою насправді була ідея створення дивізії «Галичина» і як нам до неї ставитися?

Загалом протягом 1940-1945 рр. німцями було створено кілька етнічно чужих стрілецьких дивізій (WGD) із функціями охоронних загонів (SS): з норвежців і данців, фламандців і голландців («Wiking», 1940 р.), боснійців («Handschar», 1943 р.), латвійців («Letland» і «Latvia», 1943 р.), естонців («Estland», 1943 р.), албанців («Skanderbeg», 1944 р.), угорців («Maria Theresia», «Hunyadi», «Gombos», «Hungaria», 1944 р.), бельгійців («Wallonien», 1944 р.), росіян («Russische №1» і «Russische №2», 1944 р.), французів («Charlemagne», 1944 р.), італійців («Italienische», 1944 р.), фінів («Kalewala», 1945 р.).

«Переважно до них записувалися люди, які ненавиділи комунізм і усвідомлювали його загрозу»

У більшості випадків це не була пряма ідеологічна колаборація учасників цих утворень з нацистською Німеччиною, переважно до них записувалися люди, які ненавиділи комунізм і усвідомлювали його загрозу, які орієнтувалися на різноманітний спектр правоконсервативних ідей – від монархізму до націоналізму, і які почували свою національну відповідальність виступити проти ліво-анархістських сил, як вони їх приблизно розуміли, щоб врятувати свої країни і народи від руїни, і гарантом такої стабільності вони вважали Німеччину.

Тобто ці люди не мали якихось чітких расистських і тоталітаристських поглядів (скажімо, про який «расизм» можна говорити у випадку мусульман-албанців та мусульман-боснійців, чи «тоталітаризм» галицьких селян, які наповнили дивізію СС «Галичина»?), однак вони вважали, що мають воювати проти світового комунізму. Переважно ці військові частини не використовувалися в якихось каральних операціях, а лише в бойових діях, тому проти них нема особливих звинувачень за якісь злочини. Разом з тим, на всіх цих формаціях у ліберальних середовищах лежить тавро колабораціонізму та прислужництва тоталітарному фашизмові.

У багатьох українців через «совкову» пропаганду сформовано різко негативне ставлення до дивізії СС «Галичина». Водночас ті, що захищають її ідею, наводять такі аргументи: 1) учасники дивізії мали національну гідність і боронили рідну землю від комуністичної навали, а що саме гітлерівська Німеччина була їм головною організаторською силою – це не має значення; 2) українці, записуючись до дивізії, прагнули там здобути військовий вишкіл і зброю, щоб врешті боротися за Україну; 3) багато з дивізійників влилися поступово в УПА і цим підтвердили свою патріотичну позицію.

Втім, ці аргументи не переконують ту більшу частину українського суспільства, яка має або давні совєтські, або сучасні неоліберальні стереотипи щодо подій Другої світової війни. Згідно з їхньою думкою, всі, хто хоч трохи був співучасником якихось військових чи політичних акцій на боці нацистської Німеччини, вважаються колабораціоністами, злочинцями. Крапка.

То як же ж українці дійшли до думки про створення спецформації  «Галичина»?

«Протягом усіх 1920-1930-х рр. українські націоналісти з насторогою ставилися до нацизму, в їхній пресі того часу він перебував на маргінесі»

Існує помилкова думка, що ідея дивізії СС «Галичина» була підготовлена українським націоналістичним рухом, зокрема практикою ОУН. Це не так.

Український вольовий націоналізм (саме так треба називати його у період 1920-1940-х рр.) перетинався з німецьким нацизмом тільки в окремих положеннях як права ідеологія. Це культ традиції, героїки, містичне візіонерство, елітаризм та ін. Тому протягом усіх 1920-1930-х рр. українські націоналісти з насторогою ставилися до нацизму, в їхній пресі того часу він перебував на маргінесі, хіба що вони загально раділи за успіхи німецького правого руху, як завзяті антикомуністи.

У творах головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, якого нинішні українські ліберальні історики часто звинувачують у фашизмі, всі позитивні відгуки на німецький нацизм стосуються тільки якихось його тактичних перемог над німецькими соціал-демократами, комуністами та лібералами, а не як до ідеологічного явища. Сам Д. Донцов сформувався як правий філософ ще у 1913 р., задовго до появи нацизму. Тоді він грімко вийшов із соціал-демократичної партії (див. його брошуру «Історія однієї єрисі» (1913), наступного року створив самостійницьку організацію Союз визволення України і почав друкуватися у першому ідеологічно правому українському журналі «Шляхи» (Львів), який видавала Бойова управа Січових Стрільців. Там він став провідним теоретиком і публіцистом правого спрямування. На 1917 р. його вже сприймали як ідейного лідера молодих націоналістів-самостійників (він увійшов згодом до консервативної партії хліборобів-демократів). Іншими словами, німецький нацизм ніяк не визначав світоглядних ідей українського націоналізму.

Водночас поступово в самій ОУН наростала критика нацизму, особливо після подій Карпатської України 1939 р., де виявилася його імперська суть, коли німці однозначно підтримали агресію Угорщини. Вершиною цієї критики була книжка Я.Старуха «Упир фашизму» (1943 р.). Можна, правда, говорити про вибірковий, фрагментарний вплив ідей фашизму на окремих ідеологів ОУН, наприклад, на М. Сціборського (див. його книгу «Націократія» чи проект конституції для майбутньої української держави). Але це не були визначальні тенденції.

Насправді ж в Україні паралельно до націоналізму розвинувся свій фашистський, пронацистський рух. І це була цілком окрема історія. Сталося це у 1933 р. у Львові, очевидно, під впливом навальних успіхів нацизму в Німеччині, який щойно прийшов до влади: восени на чолі із Дмитром Палієвим (1896-1944) було організовано Фронт національної єдності (ФНЄ). Провідними ідеологами й діячами його стали філософ Микола Шлемкевич (Іванейко), публіцист і письменник Юрій Крохмалюк, науковець Ростислав Єндик. ФНЄ видавав газети «Перемога» і «Батьківщина».

До кінця 1930-х рр. Фронт не розрісся в масову партію, бо всю активну молодь західноукраїнського суспільства охоплювала ОУН, але був досить впливовим передусім через активну творчість талановитого М. Шлемкевича, який справді мав оригінальні ідеї (починав писати під впливом Д. Донцова, але згодом амбіційно відійшов від нього).

Сама постать Д. Паліїва є досить суперечливою: колишній відважний січовий стрілець (існує навіть версія, що саме він, а не Д. Вітовський, відіграв головну роль у підготовці і проведенні Листопадового зриву 1918 р. у Львові), активний політик, теоретик націоналізму (співпрацював із Д. Донцовим у газеті «Заграва» (1922-1923), зараз його спадщина видана великим томом (Львів, 2001), але дуже амбітний, непостійний, зав'язаний у різноманітні політичні інтриги, необґрунтовано критичний, конфліктний. Він довго виступав як член УВО за легалізацію націоналістичного руху, що могло призвести до його знищення польською поліцією, не розумів стратегічних завдань націоналізму, вважався «поміркованим націоналістом», тобто спочатку не сприймав до кінця оунівського терору, а потім раптово став радикальним нацистом.

Що цікаво, саме ФНЄ у 1930-ті рр. розгорнув шалену критику ідейних позицій Д. Донцова та його журналу «Вістник», а це тоді було провідне інтелектуально-культурне середовище із творення моделі вольового націоналізму і політичної стратегії ОУН. Велася справжня війна з усіма головними засадами вольового націоналізму, з перекрученнями та демонізацією його ідейних засад і особистостей, як нібито «руїнницьких», «аморальних», «насильницьких», «охлократичних». М. Шлемкевич розгорнув свою теорію в брошурі «Творчий націоналізм як філософія мілітанс» (1934 р.), яка великою мірою лише перефразовувала відомі тези європейського фашизму і нацизму.

«ФНЄ бив у спину тому націоналізмові, який у 1930-ті рр. став великою моральною та ідейною основою для зростання української нації»

Якраз у цьому виявилася деструктивна, нерозумна позиція ФНЄ: він бив у спину тому націоналізмові, який у 1930-і рр. став великою моральною та ідейною основою для зростання української нації, який вів героїчну й завзяту боротьбу із польським окупаційним режимом, в якій щорічно гинули десятки молодих націоналістів, а сотні опинялися в польських тюрмах. До речі, окремі тези підступної критики «фронтовиків» згодом, вже в діаспорі в Америці,  підхопили ліберальні критики націоналізму, щоб дискредитувати його. Наприклад, немудру тезу М.Шлемкевича, що «вольовий націоналізм хаотизує і руйнує націю».

Зрозуміло, що фашисти із ФНЄ не зуміли створити якогось масового руху, залишилися групкою амбітних  інтелектуалів.

В умовах Другої світової війни і подальшої окупації Галичини Німеччиною лідери ФНЄ стали головними учасниками пронімецької орієнтації в західноукраїнському політикумі. Їхня участь у формуванні дивізії СС «Галичина» була апогеєм цієї співпраці.

Тобто українські фашисти не зуміли витворити якоїсь традиції?

Так. І в них навіть не було шансу, бо український вольовий націоналізм ОУН був настільки потужним, всеохопним, яскравим і героїчним явищем, що суспільство, галицьке передусім, майже не реагувало на заклики фашистів. Сьогодні спадщина ФНЄ є лише доброю «поживою» для українських ліберальних та західних істориків, щоб звинувачувати весь український націоналізм (а вони спеціально змішують факти, поняття, ідеї цих різних середовищ і видають за одне!) в колабораціонізмі з німецьким нацизмом.

Наприклад, ФНЄ мав відверті расистські й антисемітські погляди (про це є низка публікацій в його головній трибуні – газеті «Перемога»), чого не було в програмних та світоглядних засадах ОУН. Але, змішавши все докупи, можна видати й націоналістів за «расистів» та «антисемітів».

Зрозуміло, що ті хлопці, що записувалися до дивізії «Галичина», в більшості не мали якихось чітких світоглядних переконань, мало хто з них розумів доктрину фашизму, вони йшли боронити свою землю від комуністичної навали, бо антикомуністичні погляди в Галичині були поширені.

Зі свого боку ОУН відразу видрукувала відозву щодо факту формування дивізії (див. «Бюлетень Крайового Проводу ОУН», 1943, Ч.ІІ), в якій визначила організаторів СС «Галичина» як тих, хто «позбавляє запілля активного елементу», хто формує «колоніальну частину», хто «компрометує українські державницькі ідеї». Тобто ОУН чітко розставила акценти.

Іван Швед, спеціально для «Вголосу»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram