Фотограф Максим Дондюк:  "Необхідно шукати теми, де ти один"

Формула його успіху проста: цілковито віддатись проекту, жити, тим, що знімаєш. Відтак віддача творчої жертовності фотографа Максима Дондюка не забарилась. Його проекти відомі, фотограф здобув авторитет та визнання далеко за межами України. Переможець низки міжнародних фотоконкурсів та престижної премії «Healthy World Photo Competition» розповів львів’янам про свої творчі майстерні та поділився баченням документальної фотографії. Зустріч із фотографом  відбулась у межах відкриття нового сезону фотоклубу «5х5», у Школі фотографії імені Дієго Марадони. Вголос пропонує вашій увазі основні думки та зауваги гостя.

Шлях до документальної фотографії. Дефініція жанру

«До документальної фотографії я працював фоторепортером в одній із київських агенцій. Займався різноманітними темами. Знімав мітинги і прес-конференції. Якось я отримав редакційне завдання відзняти в Умані Новий рік хасидів. З цього почався мій перехід від фотожурналістики до документальної фотографії. Хоча це жанрове розрізнення ми отримали лише недавно: фотожурналістика, документальне фото, news фото. Ця різниця дуже умовна і насправді полягає лише у витраченому часі.

«Особисто для мене, відмінність документальної фотографії від фотожурналістики – це глибокий аналіз подій, на які я приїжджаю. Фотожурналістів відправляють на події, які вони вже знають, їм просто необхідно зробити картинку того, що відбувається. Натомість документальна фотографія – це коли, ти приїжджаєш на місце події і поінформований про неї поверхово, а далі вже самостійно заглиблюєшся у неї, показуєш глядачу, що на твій погляд тут відбувається. Це твоя думка, твоя інтрепритація та аналіз події».

«Документальна фотографія може розповідати про подію, про захід, людину. Одним із її напрямів є соціальна фотографія, яка вже заглиблюється у проблеми, війни і старається донести їх людям, котрі всіляко намагаються відмежуватися від проблем, вважаючи, що в них надто багато особистих негараздів і все решта їх не стосується».

Із фотомайстерень. Поради.

«Для мене документальний проект – це розповідь іншим про те, що ти бачиш, аналіз того, що відбувається. Для його реалізації необхідно багато часу. До прикладу, у проекті про туберкульоз, у мене є дві фотографії, котрі я відзняв за 15 хвилин, але й були періоди, коли впродовж двох місяців я не зробив жодного знімка. Я вважаю, що це великий успіх, якщо ти зробив хоча б одну фотографію в день, якщо мова йде про проект. Але зазвичай, ти просто ходиш з камерою і спостерігаєш, спілкуєшся, занурюєшся у цю метушню і лише тоді, коли щось побачиш – починаєш знімати. Не треба бігати і робити серійні фото, тисячу знімків на день. Мені здається, що це приведе тільки до втоми у відборі, коли ви будете обирати один знімок серед десяти, які відрізняються лише незначним ракурсом, як це часто буває. В таких проектах необхідно відходити від шаблонності».

«У фотографію ви, наче у контейнер, вкладаєте емоцію. Емоційність кадру, я вважаю, передати дуже важко, якщо фотограф сам не відчуває, не контактує з тим, що відбувається. Якщо він приїхав просто зняти роботу, це буде технічний кадр, навіть якщо він композиційно ідеальний».

«Успішна людина – це та, яка дев’ять разів впала, а на десятий піднялась. З першого разу нічого не вдасться».

«Проект повинен бути індивідуальним. В цьому контексті, хочу навести цитату американського фото-і кінокритика Сьюзен Зонтаг: «Коли глядачів більше ніж учасників – це театральне шоу». Необхідно шукати теми, де ти один, аби тебе ніхто не відволікав, аби не починалась конкуренція: в кого кращий кадр. Треба зайняти свою нішу. Те, що для вас цікаве і те, куди ніхто не їздить».

«Ви повинні навчатись спілкуватись з людьми».

«У великому проекті, процес зйомки займає приблизно 10 відсотків. 90 відсотків роботи: концепція, ідея, спілкування з людьми, залагодження організаційних моментів, той «айсберг» якого зі сторони не видно».

«Ідеальна доля проекту – це коли він живе своїм життям. Коли ти перестаєш над ним працювати, а він ще п’ять років мандрує світом».

Що знімати?

«Вуді Ален говорив: «Знімати необхідно те, що є цікавим для вас, що ви хочете показати людям». Треба фотографувати те, що вас зачепило, не важливо: красою, цікавістю, неординарністю.

Якщо я вирішую щось знімати, то попередньо не читаю про цю тему літератури, не заходжу в Вікепедію, мені це нецікаво. Про все дізнаюсь у процесі зйомки. Я спілкуюсь з людьми, знаходжусь у цьому середовищі. Я хочу самостійно приїхати і провідчувати ситуацію, атмосферу і розповісти глядачеві, як на мою думку все відбувалось. Зрозуміло, це моя суб’єктивна думка, адже у фотографії не може бути жодної об’єктивності. Але тут все одно, все пропускається крізь себе».

Проект як зміна творчого та особисто «Я»

«Раніше першочерговим завданням у проекті про туберкульоз було висвітлення цієї проблеми, допомога людям. Зараз фотографія стала для мене не роботою, не хобі, а моєю життєвою філософією. Як для йоги – медитація, чи для монаха – молитва. З допомогою фотографії я осягаю світ і змінюю своє ставлення до людей, знімків. І навіть соціальна тема туберкульозу – це все одно пізнання себе. Вона змінила мене».

«Проекти, які ти знімаєш стають частиною твого життя. Це як відносини з дівчиною, матір’ю, братом, другом, їх неможливо відділити. Я не існую окремо від проекту, ми одне ціле. Це період мого життя, його частина. Зрозуміло, він щось забирає, але й натомість щось дає».

Проект присвячений туберкульозу. Мотивація й робота над ним

«Коли я працював фотожурналістом, то зіштовхувався з багатьма соціальними речами, які викликали в мене несприйняття. Я не міг зрозуміти, чому ЗМІ їх не висвітлюють. Відтак я усвідомив, що хочу зняти соціальний проект, присвячений туберкульозу. Постійно варився в цій темі. Вона виявилась дуже близькою для мене. В певний момент я зрозумів, які мізерні знання про туберкульоз у мене були. Ну кашлянув, захворів. Проте коли почав заглиблюватись, то мене вразила ця божевільна статистика: близько 10 тисяч людей щорічно, близько 30 осіб добу помирають від цієї недуги в Україні. 1,5 % населення офіційно лежить у диспансері. Але про це всі мовчали. Говорили лише 24 березня в День туберкульозу і все».

«На момент задуму, я ще працював у агентстві. І по своїй наївності вірив, що за 2 місяці мені вдасться зняти репортаж. «Переговори» із тією лікарнею, де дійсно перебувають хворі з важкими формами туберкульозу, зайняли півроку – саме стільки часу мені знадобилось, аби «проникнути» туди. Це була контрастна картина, до тих медичних установ, в які мене возило Міністерство здоров’я, де перебувають люди з легкими формами і все виглядає досить пристойно».

«Спершу я намагався передати цю проблему яскраво. Проте, коли зіштовхнувся з нею віч-на-віч, то вже не міг відмежувати від себе. Я пропускав крізь себе усе побачене. Це стало частиною мого життя. Я їздив у лікарні, жив там, спілкуватись з хворими, фотографував туберкульоз у тюрмах. З багатьма спілкувався по кілька місяців. Більшість людей померли. Чимало похоронив».

«Коли ти постійно контактуєш зі смертю, з людьми, які помирають, які гинуть в тебе на очах і які знаючи, що завтра їх не буде, сьогодні усміхаються і сміються, це змінює тебе. Змінює як людину, як фотографа, перевертає твій світогляд. Твої цінності стають іншими. Я перестав сприймати людей, які не зрозуміло чому бідкались, що в них немає замовлень, зйомок, що хтось посварився з дівчиною, не може купити новий мобільний телефон. Бо це реально нісенітниці. Щоденно я бачив людину, яка наступного дня помирала. Чи через день, чи місяць. Контакт з смертю примушує дуже гостро відчувати життя, цінити те, що ти є».

І на завершення…

«Збагачуйте свій світогляд, внутрішній світ. Колекціонуйте свої ідеї. Записуйте їх на маленьких папірцях і вкидайте до коробки та час від часу переглядайте. В кожної людини в голові крутися безліч ідей, дуже важливо їх фіксувати. Заведіть собі для них спеціальну коробку. І раз на пів року все перечитуйте. Не всі з них ви захочете реалізовувати, але одна з 10 точно буде вартою бути втіленою у життя!»

 


КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram