Перші роки існування

Дослідник історії Церкви о. Софрон Мудрий вважає, що Галицька митрополія постала десь близько 1301 р., за князювання Лева Даниловича (1264-1300), з потреб його держави та за особистою ініціативою. Утворення Галицької митрополії було підтверджене Царгородом наприкінці 1301 р. У час свого заснування вона посідала 81-е місце, згідно з поліптихом, серед митрополій в юрисдикції Константинопольського (Царгородського) престолу. У 1303-1311 рр. його очолював Святіший патріарх Афанасій. “Галичину, що була єпископією Руси, підвищив до митрополії імператор Кир Андроник Палєолог (1282-1328) за святішого патріарха Кир Афанасія р. 6811 (1303)” (І. Власовський). Одночасно формально в юрисдикції Царгородського патріарха продовжувала залишатися й Київська митрополія, яка у патріаршій системі тоді посідала 71-ше місце почесті (М. Стахів).

Першим галицьким митрополитом став Нифонт (1302/1303-1305). Його призначення відбулося князем Левом Даниловичем після перенесення митрополитом Максимом (1283-1305) свого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі (1299). Історик Церкви І. Власовський цитує Лаврентіївський літопис: “Митрополит Максим, не терплячи татарського насильства, залишив митрополію та й втік з Києва, і весь Київ вивтікав; а митрополит пішов до Брянська, а звідтіля подався у Суздальську землю і зо всім своїм життям” (тобто з церковною адміністрацією, яка до цього часу перебувала у Києві – О.Б.). Хоча зміна осідку Київського митрополита Царгородським патріархатом формально була підтверджена тільки 1354 р. Одночасно дослідники зазначають, що митрополит Нифонт не зміг домогтися визнання з боку Царгородського патріарха. Очевидно, що Патріарху було вигідніше мати справу із одним Східним митрополитом, ніж з двома чи трьома… До того ж тодішнє нове церковно-адміністративне розмежування свідчило про фактичний розпад Київської митрополії… Відтепер у Києві не було навіть єпископа, а тільки протопоп, намісник митрополита.

Після смерті Нифонта (+1305), князь Юрій I Львович (1301-1308) висилає ігумена Ратненського монастиря (біля Сокаля), іконописця Петра до Константинопольського патріарха Афанасія, щоби той благословив його на митрополита Галичини й Волині. Пропозиція не викликала однозначного схвалення з боку Константинополя. Хоча згодом ігумена Петра (Ратненського) висвятили, але не на Галицького, а на Київського митрополита. Деякі дослідники вважають, що до висвячення ігумена Петра спричинилася смерть митрополита Київського Максима (+1305). До того ж у Константинополь одночасно прибув ігумен Геронтій, кандидат на митрополичу кафедру від тверського князя Михаїла Ярославича. Дослідник Церкви Василь Кметь переповідає, що по дорозі до столиці Візантії ігумен Геронтій на морі потрапив у шторм. Корабель мало не затонув, вночі після бурі чернець мав видіння. Пресвята Богородиця з ікони, яку він віз із собою, промовила: ”Даремно стараєшся, старче, не зійде на тебе святительський сан, якого так домагаєшся. Петро, ігумен Ратненський, який Мене написав, служитель Сина Мого і Бога, буде зведений на святительський престол!” Так і сталося. Патріарх Афанасій хіротонізував Петра (Ратненського), надавши йому титул Митрополита Київського та всієї Русі (1305-1308?, 1308-1326). Цим поставленням в Царгороді думали, очевидно, задовольнити і Галицько-Волинського князя, кандидат якого митрополит Петро, як син Галицької землі, і на кафедрі Київській, а не окремій Галицькій, мав би дбати про стан і розвиток церковно-релігійного життя рідного свого народу (І. Власовський).

Якийсь час митрополит замешкував у Галичі, Києві, але з часом подався до Москви (1320). Тут він став ревним помічником у здійсненні політично-державних планів московського князя Івана Даниловича Калити. На півночі великі князі вже не замешкували у Володимирі Суздальському, а за титул великого князівства вели змагання Москва і Тверь. Перенісши свою кафедру до Москви, Київський митрополит Петро надзвичайно підняв престиж Москви та її князів у політичному аспекті. Зокрема, у Житії св. Петра (автор – митрополит Київський Кипріян) підкреслюється, що митрополит Петро “пророкував так, звертаючись до князя Івана Калити: коли послухаєш мене, сину,  і збудуєш у свому місті (Москві) храм Пречистої Богородиці, то сам прославишся більше других князів і сини твої і внуки, і місто це буде славне поміж усіма містами руськими, і святителі будуть жити в ньому а ще й мої кості будуть положені в ньому”. Отець Софрон Мудрий з цього приводу пише: “По людському можна його (митрополита Петра – О. Б.) вчинок виправдати, бо тоді ще не було фактично виразної розколини між Північчю й Півднем на церковно-ієрархічному полі. Не виключено, що він, як митрополит русин, думав ще привернути давні часи слави і сили київської митрополії. Помилковість його позиції виявила щойно пізніша історія”. Тоді ж вдячна митрополитові Москва ще за життя його звела Успенський собор. Митрополит Петро (Ратненський) помер 1326 р. у Москві, поховано його в Успенському соборі. Невдовзі митрополита канонізувала святим Російська Православна Церква (РПЦ). У чинному сьогодні православному календарі РПЦ під датою 21 грудня (за старим стилем), 3 січня – за новим) значиться: “Кончина свт. Петра, митр. Московського і всієї Русі чудотворця” (1326). На думку російського історика В. Ключевського, підтримка з боку митрополита Петра і всього церковного суспільства “можливо найбільше допомогла московському князю зміцнити своє національне й моральне значення в північній Русі” (І. Власовський).

Отже, знову актуальною проблемою стала вакансія осідку Східних митрополій – на Півночі (нинішня Росія) та Півдні (нинішня Україна). Тодішній спадкоємець Данилової спадщини князь Юрій Болеслав II (1323-1340) призначає для Галичини митрополитом галицького єпископа Гавриїла (1326-1331). В актах Царгородської патріархії згадується у 1331 р. “наречений митрополит Галицький Гавриїл” (І. Власовський, В. Кметь). Натомість Святіший патріарх Ісайя (1323-1334) висвячує наступником Петра (Ратненського) митрополита Теогноста (1328-1353). Останній, ігноруючи Галицького митрополита Гавриїла, почав здійснювати візитації єпархій Галицько-Волинської держави. Навіть висвячував єпископів на вакантні посади в єпархіях. Дослідник о. Софрон Мудрий наголошує, що Теогност  у присутності єпископів Полоцького, Галицького, Перемишльського, Холмського і Володимирського висвятив єпископа для Новгороду.

У XIV ст. на західних теренах української землі завдяки династичним зв’язкам литовського князя Любарта Гедиміновича (1315-1341) з волинсько-галицькими Романовичами започатковується так званий литовський період їх розвитку. Литовські князі, крім української культури, мови, успадковують також інтереси і політику, а також церковні справи наших співвітчизників. Саме на домагання Любарта у Константинополі розглядається питання осідку Галицької митрополії після смерті невизнаного митрополита Гаврила (+1331). Тим часом із Русі до Константинополя прибув і митрополит Теогност. Виникла гостра дискусія. Відтак справу заміщення Галицької митрополії відклали на пізніше. Врешті, Святіший патріарх Іван XIV Апренос (1334-1347) призначив єпископа Феодора, українця, Галицьким митрополитом (1337-1347). За походженням Феодор був одним із визначних бояр, мав певну підтримку серед світської влади, а також вірян та духовенства Церкви.
     
У 1340 р. литовський князь Любарт Гедимінович приєднує до Великого князівства Литовського Волинь, а згодом і Київ. Натомість польський король Казимир III (1337-1370) “правом війни”,як згодом писалося, включає Галичину до складу Королівства Польського. Колись єдина Галицько-Волинська держава ділиться на дві частини. Галицький митрополит Феодор переноситься на Волинь до більш прихильного до нього литовського князя Любарта. Одночасно митрополит Теогност подається під протекторат московського князя Симеона (Семена) Гордого (1340-1353), сина Івана Калити. За таких обставин, а саме – нового поділу українських земель, загострення суперечок за вищу церковну владу на їх теренах, протистояння Москви, Польщі, Литви, почалися пошуки відповідного церковно-адміністративного проводу православного населення українських – галицьких, волинських,  подільських, київських та московських земель. Візантійський імператор Іван Кантакузен (1347-1354), враховуючи політичні амбіції владних чинників майбутньої Росії та чинної Візантії, задовольняє забаганки митрополита Теогноста й московського князя Симеона. Він так званою імперіальною “золотою грамотою”, ліквідовує Галицьку митрополію (1347), як непотрібну “новину”.  У ній, зокрема, відзначалося, що “найсвятіші Єпископства Малої Руси, званої Волинню, а саме Єпископства Перемишля, Володимира, Холма, Луцька і Турова, знову мають бути піддані найсвятішій Митрополії Києва і всієї Руси, а це розпорядження видано на прохання великого князя Симона та інших князів, як також на основі стародавніх звичаїв і, вкінці, з огляду на побожне і богоугодне життя Київських Митрополитів і високошановного Екзарха всієї Руси Теогноста” (М. Стахів). Грамоту підтвердив патріарший синод, який очолював Святіший патріарх Ісидор Коккінос (1347-1349). У ній відзначалося, що утворення Галицької митрополії, з підпорядкуванням їй єпископій – Володимирської (Волинь), Холмської, Перемишльської, Луцької і Турівської, мало місце в часі“смут” (?) у Царгороді. Тут же викладалася постанова про скасування ухвали про окремого Галицького митрополита для “Малої Руси”. Мотивація: бо ж з того часу, як “руський народ пізнав правдивого Бога, був на Русі один митрополит”.
     
До слова, перед прийняттям згаданого декрету, Патріарх Константинопольський та імператор Візантії отримали значну пожертву від Москви на відбудову ушкодженого 1345 р. собору Св. Софії. А ще московські державні та церковні мужі послалися на давню єдність митрополії в Русі, від чого й надалі, мовляв, “залежить єдність самого ісповідання віри в народі” (І. Власовський).
      
Висновок: Галицька митрополія була викреслена зі списків православної Церкви (1347). Митрополита Феодора покликано на суд до Константинополя. Єпархії Галицької митрополії – Володимирську, Холмську, Перемишльську, Луцьку, Турівську та Галицьку знову підпорядковано духовній владі київського (?) митрополита Теогноста (з осідком у Москві). Очевидно, що номінальний Київський митрополит (фактично він був Московським) не міг виконувати своїх обов’язків ані у Києві, ані у згаданих єпархіях “Малої Руси”, адже всі вони знаходилися у складі інших держав – Литви та Польщі.
                          
Підготувала:

Оксана
Боруцька,
магістр історії.