«Глянув на руку – а крізь неї світить сонце». Нескорений Дмитро Сидорук

Упродовж 23-30 вересня у Торонто триватимуть Всесвітні Ігри Нескорених (Invictus Games) для поранених військовиків. Вперше у таких змаганнях візьме участь і збірна України. Львівщину представлятимуть четверо учасників.

Один із них – Дмитро Сидорук – надія української збірної. Майстер спорту міжнародного класу зі стрільби з луку. І чемпіон світу. У складі національної збірної України юніором здобув «золото» на чемпіонаті світу в Італії.

Він воював Сході. Отримав поранення. Вчився заново ходити. І знову пішов воювати. Отримав Медаль Захисника Вітчизни. Демобілізувався. І знову повернувся у спорт. Бо, каже він, найбільшу розраду після війни знайшов саме у спорті. Тепер щодня власним прикладом доводить собі та іншим, що найкращою реабілітацією після травм на війні є саме спорт.

В них – «Гради», в нас – автомати

Дмитро Сидорук був в рядах тих, хто пішов воювати одним із найперших: повістка йому прийшла ще під час першої хвилі мобілізації. Потрапив у 24 окрему механізовану бригаду. Два місяці на Яворівському полігоні. І влітку 2014 року – Луганська область. Тоді саме там точилися найбільш запеклі бої.

«Сіверськ, Личичанськ, потім Краснодон та Антрацит, – розповідає чоловік. – До кордону з Росією залишалась невелика відстань. Ми були в самому епіцентрі боїв. Нас тоді постійно накривали «Градами». Навіть міномет вже був не страшний. Потім ще почали гатити з російської території, куди ми не мали права стріляти».

Але попри важкі бої та майже щоденні обстріли Дмитро та його побратими намагалися один одного підтримувати: то ляпасами, то жартами.

«Нам пояснювали: ми потрібні на своїх позиціях і маємо працювати, як одне ціле, – згадує воїн. Якщо хтось панікуватиме, то деморалізує весь особовий склад. Ми, звичайно, намагалися морально один одного підтримати. Але тому, хто злякався, могли кілька ляпасів по обличчю дати, щоб людина прийшла до тями. Без жартів теж на війні ніяк. Нас могли по 3-4 рази на день обстрілювати. Пригадую: коли у Волнухіно нас обстрілювали з «Градів», ми з моїм другом-кулеметником сиділи в окопі. Він заснув. Проте довго не поспав: почала здригатися земля від обстрілів. Я його розбудив і кажу: «Брате, по нас «Гради» стріляють!». А він на мене подивився і каже: «І що? Я їх спиню?». Справді, що ми могли зробити проти ракет, якщо у нашому арсеналі були лише автомати. Залишалося сидіти і спостерігати та визначати місце, звідки стріляють, аби уникнути поранень і за можливості змінити локацію».

«Ніколи не фотографувалися біля згорілих танків»

Це було під Луганським аеропортом: три роки тому, 1 вересня. Цього дня Дмитро Сидорук разом зі своїм підрозділом прикривав колону, яка вивозила звідти убитих та поранених.

«Раптом «бахнуло» – у вухах продзвеніло, згадує Дмитро. Глянув: а два моїх побратими, що знаходилися в епіцентрі вибуху, загинули на місці. Коли зрозумів, що нічим їм вже не допоможу, глянув на себе: наскрізь пробиті дві ноги з великою кількістю осколків, рука теж пробита наскрізь так, що сонце крізь неї світило. Потім дізнався, що пошкоджено легеню, а кілька осколків застрягли біля скроні. А ще плече поранено, та це вже здавалося дрібницею». 

Вивезли Дмитра з передової тією ж колоною, яку він мав прикривати. Звезли поранених у польовий шпиталь на території Лутугінського заводу. Але того ж дня ворог шпиталь знищив повністю, а Лутугінський завод зрівняли з землею. Звідти поранених встигли перевезти у Щастя.

«По дорозі ще з Луганської висотки нас двічі накрили мінометним вогнем, – розповідає Дмитро. – Наші «урали» до лікарні приїхали вже пошматовані. Але й у Щасті під час операції місто накрили «Градом». Нас перекинули в Побєду. Тоді важкопоранених, серед яких і я, відіслали у Харків. Тоді взагалі була страшна пора: з кінця літа було дуже багато поранених».

Після операції – 10 діб реанімації, місяць лікування, ще кілька місяців реабілітації. Як тільки Дмитро навчився знову ходити, зібрав речі і поїхав назад в АТО. Це було вже весною 2015 року. Рідним не сказав, що знову попросився на передову. Не хотів засмучувати. Воював ще кілька місяців. Влітку демобілізувався.

Проте військовий не охоче згадує негативні та важкі моменти війни. Здебільшого, позитивні. Деякі миті закарбовані на фото. Однак воїн до цього ставився обережно: «Робили позитивні фото. Не йшли фотографуватися біля згорілого танку. Там могло згоріти кілька моїх побратимів».

Ігри: надія української збірної

Зараз вагоме місце у житті Дмитра Сидорука займає саме спорт. Він допомагає відволіктися від непотрібних і важких спогадів. Причому Дмитро – один із найсильніших лучників, оскільки за плечима – професійний досвід.

«Коли я бігаю, стріляю і плаваю, в цей час про інше не думаю, – каже він. – Налаштовуюся, перш за все, на хорошу атмосферу на Іграх та спілкування з колегами. Ці люди дуже сильні. Вони не кажуть, що «я інвалід, буду лежати вдома і нічого не робити», а займаються чимось. Вважаю, що це вже досягнення. Це найголовніше».

Та Дмитро не лише відстоюватиме честь для України на міжнародній арені, а й вдома виховує гідну заміну чемпіонам: тренує дітей. «Тренером став нещодавно. Може, щось з того і вийде, – сміється Дмитро. –Загалом, всюди треба шукати позитивні моменти – і тоді все буде добре».

Марія Волошин, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm