Ветеран дивізії «Галичина» Іван Мамчур народився у 1925 році у с. Рокитне на Львівщині у сім'ї воїна. Його батько пройшов фронт Першої світової. Згодом воював в УГА та потрапив у польський полон. Життя йому врятувала мати – ціною власного.  

Ненависть до польських шовіністів – ще зі школи

Після закінчення початкової сільської школи Івана віддали у семикласову польську школу до Брюхович, бо на навчання в українській у Львові грошей не було. Пригадує: ставлення до українських дітей з боку їхніх польських ровесників було жахливим. «Виховувалися, певно, україноненависниками у батьків. І вже в школі сміливо називали нас свинями. Я вже тоді відчував ненависть до них. Пам'ятаю, як вони тріумфували, коли загинув Євген Коновалець! (1938 р.) «Вже нема одного націоналіста!» – кричали.

Радянські «визволителі»

Однак хлопець таки потрапив у рідну школу. Проте довго повчитися у Львівській державній академічній гімназії не судилося. «У 1939 році почалася війна: прийшли радянські «визволителі». Радянська влада відразу почала насичувати своїми людьми наші інституції. Всіх галичан намагалися втягнути в комсомол, нав'язували любов до радянського. Так вчилися два роки, поки не розпочалася війна СРСР з німцями. Приміщення гімназії перетворили у військовий лазарет», – пригадує пан Іван.  

Місія в ОУН

«Та ще будучи в гімназії, у 1943 році, я вступив в ОУН і пробув у структурі рік. Виконував таємні завдання. Зокрема, мав на головному вокзалі Львова зустрічати потяги з Польщі і стежити за переміщенням потенційних представників Армії Крайової, яка тоді хотіла захопити Львів», – продовжує ветеран.

Добре пам'ятає: у 1943 році Український центральний комітет кинув клич в Галичині: «Хто живий, в ряд ставай – визволяти, здобувати рідний край!» У той час вся патріотично налаштована молодь кинулися записуватися. У кінці квітня лави армії хотіли поповнити 82 тисячі молодих хлопців. Серед них – і Мамчур.

Однак не судилося. Пан Іван із розчаруванням сприйняв намір про створення однієї дивізії, яка має воювати на східному фронті. Думав, що з тих хлопців створять повноцінну Українську армію, яка зі зброєю буде боронити свій край. Тому від служби відмовився.

Вибір між УПА та дивізією

«У 1944 році, коли змінювалася влада, вчителі наші виїжджали на захід – і ми залишилися самі. Я роздумував, що робити, як бути. Мав запрошення у старшинську школу УПА у Карпатах. Але ні документів, ні вишколу не мав. Коли прийшов у гімназію за документами, мені порадили вступати у дивізію. Бо, аби йти в УПА, треба бути вишколеним. Тоді ж був останній набір у юнацьку школу німецької армії. Вчитель розповів і те, що після закінчення війни радянська влада буде змушена усім «своїм» народам дати незалежність. І нам потрібна буде армія. Тому треба отримати вишкіл, адже нам потрібні будуть військові. А у німців вишкіл – один із найкращих у Європі. Роздумуючи, я пішов додому».

«Вирішив йти у дивізію. Зародилася думка про Українську армію, яка здобуде Україні незалежність»

«Це було у травні 1944 року. Я вирішив йти у дивізію. Основним для мене було – пройти вишкіл. У мене зародилася та ж думка – про українську армію, яка здобуде Україні незалежність. Через кілька днів поїхав вже до Кракова на переформування. Далі – в табір, що на Мальті, в Австрії. Там з мене готували піхотинця. Вчили стріляти з карабіна та іншої зброї, освоювати протитанкові ракети та знешкоджувати ворожі танки. При цьому ми ще й навчалися за гімназійною програмою!» – пригадує ветеран.  

Розповідь про Бродівську «масакру»

«Звідти на початку жовтня 1944 року ми поїхали у Нойгамер. Там  формували нову дивізію: з тих, що зуміли вийти з Бродівського оточення, а також вишколених українських вояків, яких німці стягнули з інших дивізій. Спочатку ми не знали про розгром під Бродами – німці нічого не розказували. Але в Нойгамері зустрілися із тими 2 тисячами вцілілих, і вони розповіли нам про ту страшну масакру», – каже пан Іван.

Він дізнався: українській дивізії призначили зайняти фронтову лінію на Івано-Франківщині. Але прийшла команда повернутися в бік Олеська. Дивізія повернулася, її розмістили у другому ряду фронтової лінії. Вона тоді налічувала 11 тисяч «багнетів». Першу зайняли німці, вже вишколені. Враз вони знялися з місця – і українська друга лінія стала першою. Дивізія вступила у жахливий бій. Їх обстрілювала артилерія, з літаків кидали бомби на піхотні частини.

«Дуже тяжко виходили дивізійники з-під Бродів – з обидвох боків їх оточили радянські піхотинці, аби знищити. Три тисячі загинуло, три тисячі потрапили у радянський полон, три тисячі прорвалися з боєм і пішли в УПА (а там дуже потрібні були вишколені вояки) і ще дві тисячі вояків теж прорвалися з боєм і повернулися знову у дивізію, пішли в Нойгамер», – каже чоловік.   

Боротьба або полон

А для новосформованої дивізії визначили нове завдання. «У той час, у листопаді 1944 року, у Словаччині почалися заворушення: туди зайшла радянська армія. Німці вирішили відправити туди дивізію «Галичина». Але я брав участь у боях недовго, бо потрібні тоді були підстаршини, які в основному найперші гинули в той час. І мене відправили у підстаршинську школу разом з іншими на вишкіл поблизу Праги. Мені було 19 років. Там пробув до середини 1945 року», – пригадує він.

«Пам'ятав настанови ОУН: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї»

Він добре пам'ятає і Великдень 7 травня 1954 року. «Ми зробили вимарш зі школи. Комендант зізнався: втратив зв'язок з командуванням. І розповів: «Війна закінчилася». Тоді попрощався з нами і порадив йти в англійський полон. Бо казав: якщо потрапите в радянський полон, вас знищать. І казав правду», – каже дивізійник.

Та Іван Мамчур свого наставника не послухав. «Пам'ятав настанови ОУН і не хотів їм зрадити. Бо в Декалозі першим пунктом було сказано: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї». Я думав: якщо піду в полон, значить, воювати вже не зможу і ні за що боротися теж не зможу. Тому я і мій товариш з Тернополя вирішили повернутися в Україну».  

Важкий шлях додому

Іван Мамчур пам'ятає й досі: повертатися додому було дуже важко. Усі потяги були розгромлені, мости знищені. Десь йшли пішки, трохи їхали на військових платформах. Повернувся до Львова наприкінці травня 1945 року. Хотів йти в УПА, аби продовжити у боротьбу. Але боявся відверто питати, аби його не визначили як радянського шпигуна і не вбили свої.

Та все ж пробув у криївці три місяці – у рідному селі. «Там мені довіряли, бо я був членом ОУН. Далі батько дістав для мене тимчасовий паспорт, бо я не мав жодних документів. Пішов у Львів, налагодив зв'язок з ОУН. Отримував від них пропагандистський матеріал проти радянської влади, який вночі розклеював по місту. Хотів вступити в інститут», – пригадує чоловік.  

Зустріч із КГБ

Та одного разу у серпні 1946 року до його помешкання у Львові прийшов радянський КДБіст. «Він прийшов за мною. Вичікував біля входу. Я виглянув через вікно. Чоловік сказав, що з Політехніки і шукає Ваню Мамчура. Я признався, хто я. Тоді він викликав мене на вулицю. І тільки я підійшов до брами, він вихопив з кишені пістолет і сказав: «Ні з місця. Вб'ю, як собаку!»

Дивізійника відправили у місцеве управління КДБ у Львові. «Я розказав слідчому байку: про те, що мене арештували німці і забрали на роботу. Але він не повірив. Плюнув мені в обличчя і пішов. Викликав конвой, який відвів мене у тюрму на Лонцького. Там три місяці просидів в камері-одиночці, терпів тортури. Бачив тільки квадратик неба, розмовляв тільки зі слідчим. Вони дуже хотіли, аби я зізнався. Навіть посадили у карцер на три дні. Та мене видали інші дивізійники (думаю, не без примусу), яких тоді також заарештували», – каже пан Іван.

«Нагорода» таборами

При цьому чоловік вважає, що йому пощастило. «КДБ знало тільки про дивізію, а про ОУН – ні. Я дуже боявся, аби не дізналися. Бо почали б випитувати, з ким я був. Але вони не дізналися. Та все ж мене засудили за «політичну діяльність». «Нагородили» 10 роками таборів та 5 роками позбавлення прав. Це було у листопаді 1946 року. Відправили в пересильну тюрму. Звідти етапом у січні 1947 року на Біломорканал, на північ Росії – у різноманіття таборів», – пригадує дивізійник.   

Він і зараз не може забути того жаху: «Сформували «телятники» і в них повезли. Везли три тижні. Боже! Як тоді холодно було! Ми примерзали до підлоги». Коли приїхали, потрапили у загальний табір, де сиділи разом зі злодіями та іншими злочинцями. Біломорканал зруйнували в час війни – і треба було його відбудовувати». Пан Іван працював на будівельних роботах. Потім на лісоповалі. «Там були дуже тяжкі умови праці, холод був страшний. Жахливі умови були і в поселенні – вагонці. Ми спали на голих дошках. Милися теж на морозі, хоч надворі було 30-35 градусів мінус», – пригадує чоловік.

«Хліб був глевкий. Але одного разу через заметіль не отримували його три дні. «На одній баланді жили. І ось вночі нарешті привезли хліб і дали три пайки. Я з'їв дві і думав, що до ранку не доживу. Бо хліб той був, як сіра важка маса. Так жив до травня 1948 року. Аж раптом викликав чекіст і сказав, що мене кудись відправляють», – каже дивізійник.  

Повернення додому – і знову у тюрму

У вагоні для засуджених його відправили через тодішній Ленінград, де тиждень перебував у тюрмі «Хрести» – найбільшій тоді на півночі, до Львова – на переслідство. Чоловік знову потрапив у тюрму на Лонцького. Потім сидів ще майже 9 місяців у тюрмі у Золочеві.

«Умови у таборі були дуже важкими. Більше того, охорона дозволяла собі розстрілювати в'язнів»

Але у вироку пана Івана нічого не змінилося. Зі Львова його у 1949 році відправили у Казахстан – будувати місто Джезказган (тепер Жезказган). «У таборах тоді вже було близько 6 тисяч в'язнів. На будівельних роботах мусили пробути до 1954 року. Тоді нас вже зі звичайного табору перевели у спеціальний. Ми не мали права виходити – були за ґратами. Умови були дуже важкими. Більше того, охорона дозволяла собі розстрілювати в'язнів. Ненависть до них потрохи накопичувалася. І вже у травні 1954 року вибухнуло повстання. Перед цим конвой вів на роботу на збагачувальну фабрику 200 осіб. Тоді розстріляли 13 в'язнів – за дрібницю. Вони не хотіли йти по калабані у холодну пору, а вирішили її обійти. Конвою це не сподобалось. Вони випустили автоматну чергу по колоні», – каже пан Іван.  

Кенгірське повстання: 40 днів очікування

Чоловік переконаний: «Це стало вирішальною краплею для нашого протесту. Ми ж могли протестувати тільки одним способом – відмовляючись виходити на роботу. Тоді змовилися: весь табір – і жінки, і чоловіки, й «10-літники» та «25-літники» – не виходити на роботу. Ми 40 днів вимагали дрібниці: зняти ґрати з вікон, створити нормальні туалети, нормально спілкуватися з тими, хто в інших таборах, адже вони були відгороджені від нас високим муром. Хотіли, аби малолітніх, яких колись засудили, випустили. Вимагали, аби з Москви, з ЦК партії приїхали начальник».

Повстанці думали: якщо на них підуть, то тільки з автоматами. «Але так не сталося. На нас поїхали танками. Викликали спецназ, зігнали 4 танки, літак і пригнітили повстання понад шести тисяч в'язнів з різних країн Європи. Тоді загинули та були покалічені 600 осіб. Найбільше загинуло жінок, бо танки починали похід із їхнього табору», – пригадує чоловік.

І додає: «Пам'ятаю: дівчата взялися за руки і загородили дорогу танкам: думали, що їх пошкодують. Але так не сталося: танки проїхали по них – і задавили всіх. Потім розвалювали бараки. Хто виходив з бараку – відразу розстрілювали.  Хто ж не хотів виходити, кидали туди димові шашки і таким чином виганяли. Кричали: «Вихаді, вашу мать!»

Небезпечний в'язень

«Після придушення із табору усіх, хто вцілів, вигнали у порожній степ. Створили навіть спеціальну комісію, яка мала визначити, хто був ініціатором бунту. Мене призначили на етап і кудись вирішили відправити вагонами, як небезпечного в'язня. А я хворів. Та мене впізнав начальник табору, бо моя група тоді будувала будівлю управління, і врятував. Коли я повернувся з лазарету після лікування, побачив, що ситуація у таборі поліпшилась. Люди виходили вже без конвою. Цей останній протест політв'язнів таки дав результат», – переконаний чоловік.

Каже: табір ще існував до 1956 року, потім розпустили. Пана Івана ж звільнили ще у 1954-му році, бо тих, хто «сидів» за «німецькі» справи, відпускали першими, а тих, хто за внутрішні провини, – тримали до 1956-го року. Та дивізійнику приписали вічне поселення там, де він відбував покарання. Там пан Іван здобув освіту: закінчив будівельний технікум з відзнакою через три роки, одружився. За цей час його вже зняли із вічного поселення і дали паспорт.

Львів-Москва

І таки зміг повернутися на батьківщину. «Я приїхав до Львова у 1957 році і хотів вступити в Політехнічний інститут. Ректор подивився на мої документи і сказав: «Таких ми не приймаємо!» Я поїхав у Москву, і там мене прийняли! Вступив в інженерно-будівельний інститут, який закінчив у 1962 році. «Їхня ж мета була – традиції, культуру, мову, звичаї знищити в Україні, що вони і зробили на сході», – каже Мамчур. 

Ще студентом у 1960 році він поїхав на роботу в Україну – у м. Долину на Івано-Франківщину у трест «Долинанафтогазбуд». Проте і тут проблеми виникли через те, що не хотів «співпрацювати» з місцевим КДБ.

Патріотизм понад усе

Згодом, у 1989 році, пан Іван переїхав до Львова, ближче до дому. Написав книгу-спогад про пережите – «Нас доля світами водила», яку презентували у добре знайомій йому «Тюрмі на Лонцького». Очолив Галицьке братство дивізії «Галичина» та розповів історію свого життя та боротьби. Не забув і про рідне село: спорудив пам'ятник на братській могилі у Рокитному.

Зараз 93-річний ветеран дивізії «Галичина» переконаний: якби була змога знову прожити життя, пройшов би той самий шлях. При цьому патріотизм і незалежність були б незмінною ціллю. Та все ж шкодує про одне: не мав дітей, яких би виховував у патріотичному дусі і які б зараз могли боротися за Україну.

У неділю ж за покликом серця поїде під Броди: зустрітися із побратимами, які, як і він, понад 70 років тому боролися, аби здобути Україні волю. І вшанувати тих, хто поклав за це голову.

Марія Волошин, «Вголос»