Ігор Кривецький: «Українців роблять бідними, щоб купити у них все дуже дешево»

Що відбулося між Порошенком і Саакашвілі? Чи можуть реформувати Україну іноземні «легіонери»? Чи можливий третій Майдан та як повинні реагувати українці на ті обставини, у яких нині опинилась держава? У який спосіб повинна відбуватися приватизація та як правильно розпорядитись ринком енергетики та землі? Відповідь на ці та інші гострі питання сьогодення у програмі «Наголос» дає бізнемен, політик, меценат, народний депутат України 7-го скликання від ВО «Свобода» Ігор Кривецький.

Зараз суспільство активно дискутує на тему позбавленння екс-президента Грузії, колишнього губернатора Одещини Міхеїла Саакашвілі українського громадянства. Як вважаєте, чому Порошенко вдався до такого кроку?

І.К.: Вони були друзями, і саме Порошенко видав Саакашвілі громадянство. Що цікаво – видав не зовсім законним чином. Коли з’явилася інформація про позбавлення – стався шок, бо усі вважали, що вони добре спілкуються. Спершу здавалося, що це була гра. Тепер добре розуміємо, що президенти побили горшки.

Не так давно до України запросили реформаторів-іноземців, зокрема грузинів, які мали б реформувати Україну. Однак, усі вони поступово почали позбуватися посад. Тепер справа дійшла і до Саакашвілі. Як вважаєте, чому «десанту» не вдалося втілити оте «грузинське диво» у нас в Україні?

І.К.: Реформи в Україні можуть зробити лише українці. У нас є свій менталітет, своє бачення, і тільки ми можемо побудувати свою країну. Смішно, коли до цієї справи беруться чужинці. Вони можуть добре реформувати свої держави, але коли впроваджуватимуть реформи тут, то навряд чи керуватимуться інтересами українців, адже мають зовсім іншу мету. Якщо ж вони житимуть в Україні і відчуватимуть себе українцями, тоді так, є перспектива.

То влада помилилася, коли повірила, що такі «запросини» стануть панацеєю?

І.К.: Вони не просто помилилися. Вони показали безпорадність. Уже були готові найняти будь-кого, аби тільки виконав за них їхню роботу. Реформатором повинна була стати сама влада, а не хтось збоку. Якщо ж вона неспроможна, то треба міняти таку владу.

Чи достатньо роблять чинні управлінці задля реформування країни? Може, ми повинні дати їм якийсь період, щоб побачити результат?

І.К.: Кожен громадянин України може відчути реформи на собі. Якщо життя покращало – реформи працюють. Якщо ні – реформи погані, отже, можемо вважати, що реформатори теж погані.

Насправді, життя в Україні погіршало, багато людей шукають заробітку за кордоном і не пов’язують своє майбутнє із Батьківщиною. Мене як політика це розчаровує і дратує. Нам дуже потрібні хороші, здібні спеціалісти. Поки ж вони просто тікають за кордон. Таких людей необхідно залишати вдома і повертати тих, що уже виїхали. Загалом, реформа – це майбутнє, це впевненість і віра у завтрашній день. Люди повинні відчувати, що кожен день стає кращим за попередній. На жаль, поки українська реформа є тільки назвою.

У Раді немає сталої коаліції. Складається враження, що така ситуація усіх задовільняє: і Президента, і нардепів. Як вважаєте, чому Парламент, на який покладали чимало надій після Революції Гідності, врешті не спромігся виправдати себе?

І.К.: Оцей Парламент люди обирали на емоціях, тому туди потрапило багато непрофесійних людей. Парламентарі – це топ-менеджери країни, тому кожен із них мав заслужено отримати цю посаду. Нині у Раді – купа людей без вищої освіти, яка взагалі ніде не працювала. У 2014-му народ вважав, що країну може змінити будь-хто. Ні, країну можуть змінити лише професіонали, лише патріоти. Кожен повинен займатися своєю справою: математик – математикою, хірург – здоров’ям людей, а політики, юристи, економісти – відбудовою країни.

У ситуації, що склалася, люди поки не готові знову піднятися на Майдан. Але ж як їм реагувати на те, що відбувається?

І.К.: Суспільство ніколи не хоче виходити на вулицю, бо нам завжди мріється, щоб хтось інший зробив усю роботу замість нас: підняв економіку, організував Революцію. Але, як засвідчила третя революція, суспільство таки готове, воно може змінюватися і змінювати владу, якщо чинна є недостойною. Як на мене, зараз присутній революційний стан у країні, люди у відчаї. Але також є страх перед тим, щоб не знищити країну взагалі за наявності агресора на Сході. Оце усіх і спиняє.

Чи не маніпулюють цим політики? От ніби там війна – то сидіть і тіштеся тим, що маєте…

І.К.: Так, вони постійно про це говорять, бо вигідно прикриватися війною. Але ж, як ми усі чули, війна повинна була завершитись за два тижні після обрання Президента. Минуло три роки – війна не закінчилась. Ймовірно, влада й далі не буде зацікавленою у завершенні конфлікту, бо на це можна зручно списати усі проблеми. Завжди можна сказати, що загальне невдоволення – це «рука Москви». У нас навіть не змінюють сценаріїв, щоб облити когось брудом.

Депутати цього скликання, йдучи на вибори, обіцяли позбавлення недоторканності. Про це йшла мова зовсім недавно, перед закриттям Ради на канікули. Однак, дива таки не сталося. Чому?

І.К.: Люди, які прийшли до влади, з першого дня вводять в оману тих, хто їх обирав. Вони обіцяли, тож повинні це виконати, це їхній обов’язок. На ділі ж маємо тільки злочин перед країною, яка їм довірилась.

Як народ мусить на це реагувати?

І.К.: Суспільство мусить розуміти, що не можна обирати тих, хто їх обманює. Треба обирати людей, які побудують країну, де почуватимуть себе щасливими. Добре, що суспільство починає задумуватись, аналізувати, і нарешті бачить, хто є хто.

Усі політики вважають, що у людей коротка пам’ять, і добряче цим користуються. Бачимо, що у нас вже десятки років нічого не змінюється, отже, це справді так. У нас поганий стан в економіці, поганий стан в ідеології країни – звідти й усі проблеми. Вважаю, що ми самі у цьому винні. Треба навчитися не пробачати брехню і щоразу обирати нові обличчя. Врешті, колись знайдемо тих людей, які виконуватимуть сказані слова. Сказав – зробив.

Але ж цього разу люди мали можливість обрати того, кого хочуть. Постреволюційна влада – всі свої. То що пішло не так?

І.К.: Люди вибирали емоцією: подобається – голосую. Без жодного аналізу. Суспільство було вимучене проблемами, Революцією, нерозумінням подальшої долі країни. Тому ті обличчя, які до них говорили з трибуни, були приємними. Суспільство вважало, що вони щось змінять. Але ніхто не задумувався, чи ті люди щось зробили в житті, чи комусь допомогли. От з цього повинне починатися депутатство: чи людина щось зробила для інших, чи здатна вона це зробити, чи вона може відповідати за свої слова? Якщо людина не спроможна допомогти собі, то як вона допомагатиме іншим?

На тлі ситуації із чинною владою починають говорити про те, що реванш беруть політики, що правили до Революції гідності. Ви як учасник Майдану відчуваєте, що цей реванш є?

І.К.: Так, переживаю за те, щоб реванш не відбувся, бо влада своїми діями і нововведеннями гарантує їм усі можливості. Насправді закони у нас непогані, але їх ніхто не виконує. Найбільша проблема – люстрація, яку так і не здійснили. Те, про що вони говорили, і що провели – лише слова. Варто поглянути на склад Ради: там купа регіоналів, які не мали права хоча б протягом 5 років керувати державою. Але вони чомусь є. Люди повинні відповідати за колектив, у якому вони перебували, певною мірою за вчинки, які робили їхні партнери, для того, щоб завтра ставитись до справ серйозніше. На жаль, ніхто за це не відповідає. Хіба патріоти, які загинули під час Революції, на війні, їхні сім’ї, які на своїх плечах захотіли провести Україну до Європи. Оці страждають. А влада натомість боїться патріотів і придумує, як їх знищити. Одного разу суспільство позбулося людей, які знищували його країну, тож теперішні управлінці робитимуть все для того, щоб такої ситуації не сталося з ними. Їм немає куди тікати. Попередній забрався до Росії, а цей… не знаю.

Мабуть, вони усе робитимуть для того, щоб «законсервувати» владу в своїх руках? 

І.К.: Це неможливо. Якщо не об’єднати суспільство, не консолідувати правила, не стати чесним, жодним чином не можна «законсервувати» владу. Тим більше в Україні – серед свободолюбних людей. Ми уже стільки разів змінювали брехливу владу, тож це лише їхні мрії, які ніколи не втіляться у життя.

Нещодавно з’явилося рішення уряду про приватизацію приблизно 700 держпідприємств. До багатьох із них виникають неоднозначні питання. А яке ваше ставлення до приватизації в економіці загалом?

І.К.: Приватизація, звичайно, повинна бути. Але тут треба зважати на стратегічні і нестратегічні підприємства: передавати у приватну власність перші у жодному разі не можна. Також є прибуткові та неприбуткові. Зрозуміло, що в часи падіння економічного стану не можна віддавати вигідні підприємства у чиїсь руки. Справді, є неприбуткові структури, які необхідно виставляти на приватизацію, але тільки з чіткими правилами реанімації: який термін оновлення, скільки робочих місць там створять, скільки коштів вкладуть, що там далі відбуватиметься. Якщо приватизовувати, а потім просто різати на металобрухт – то це буде відверте знищення країни.

Лякає тотальність – аж 700 підприємств…

І.К.: Є багато підприємств, які впали око нашій владі, то ж вона й планує впровадити приватизацію під себе. Але є й такі, що лежать мертвим вантажем і потребують приватизації. За програмою «Свободи» і на мою власну думку, стратегічні підприємства не можуть бути приватизованими. Якщо ми володіємо стратегічними підприємствами – ми незалежні. Це й ціноутворення на комунальні послуги, на енергетику взагалі, й в принципі створення моделі енергетичної розбудови держави. Ми не можемо розбудовувати країну, поки енергетичний ринок буде залежним винятково від бізнесменів, а держава не матиме жодного впливу.

Тобто, якщо громадяни чують із телевізорів, що повинні віддати щось у приватні руки, то їх це повинно насторожувати?

І.К.: Звичайно. Вони повинні запитувати: що? чому? яким чином? чи працює воно? Можна легко закрити прибуткове підприємство і сказати, що воно не працює, тим самим занизити його вартість для приватизації.

Багато обговорень зараз триває довкола відкриття ринку землі.  Є аргументи «за» і «проти». Позиція «Свободи» у цьому питанні категорична. Чому не можна дозволяти продавати землю сільськогосподарського призначення в Україні?  Які небезпеки це матиме для українців та держави ?

І.К.: Ми не кажемо, що взагалі не можна продавати. Сьогодні землі с/г призначення розпайовані між громадянами України. Мова іде про те, що коли людина не спроможна обробляти землю, то повинна віддати її у державний банк. Держава повинна сама скуповувати ці паї. Є варіант, що завтра, при правильному ціноутворенні, українець зможе продати цю землю іншому українцеві, який точно знатиме, що з нею робити. Ми розуміємо, що не всі люблять працювати на землі. Хтось має її багато і не любить, а хтось – навпаки. Є особи, які отримали величезні наділи, але взагалі тим не займаються. За яким принципом роздавали ці наділи – важко сказати. Тому ми хочемо, щоб люди мали можливість продати свою землю за справжню ціну. А це стане можливим лише тоді, коли народ не буде бідним і не матиме потреби швидко щось продавати. Знедолені віддають за безцінь. А коли сьогодні, в економічну кризу, людей змушують отак позбуватися землі, це – грабунок. Спершу людей роблять бідними, а тоді хочуть купити у них все дуже дешево.

Російсько-українська війна також має суттєвий вплив. Люди постійно бояться, що вона може прийти ближче. Багато говорили про Мінський процес, але він не діє. США накладають санкції, Європа до них долучається. Тобто українські питання вирішують без участі України. У Вас є таке відчуття?

І.К.: Стовідсоткове відчуття, що нас ведуть у рабство.

Що з цим робити?

І.К.: Ми зможемо вижити тільки тоді, коли до влади прийдуть справжні українські патріоти, люди, які люблять свою країну, достойники. Іншого шляху у нас нема. Українцям потрібно починати аналізувати. Не продавати своє бачення і майбутнє своїх дітей, а робити усе можливе, щоб завтрашній день був для нас світлим. Тільки ми, українці, можемо збудувати сильну країну. Ніхто нам не допоможе: ні Америка, ні Росія, ні Європа. Вони зацікавлені у тому, щоб керувати нами і використовувати нас задля своєї мети. Вони відібрали у нас ядерну зброю і розвалили країну – тепер ми без Криму і без Донбасу. Вони повинні відповідати за це, однак ніхто й не згадує. Ми не можемо їх просити. Ми мусимо запитати, чому вони так вчинили із нами, і наголосити на тому, що вони повинні допомогти нам повернути ті території. Інакше, нехай віддадуть ядерну зброю, а ми самі вирішимо, як нею користуватися і як повертати свої території.

Тобто влада робить недостатньо у цьому плані?

І.К.: А що вона взагалі робить? Просить допомоги? А в чому? Ви бачили, щоб хтось комусь допомагав? Щоб хтось врятував країну, яка просилася, але при тому не намагалася зі середини будувати сильну могутню державу? Як сусід може допомогти, якщо ви самі собі не можете допомогти? Як він може навести лад у вашій хаті? Кожен хоче бачити рівного, а доки ми такими не стали, доки вони не вважають нас гідними, доти нічого не зроблять. Вони лише застосовуватимуть нас у своїх геополітичних інтересах. І в тому вони праві. Але ж ми хочемо іншого життя, хочемо вирішувати свою долю. А це стане можливим лише тоді, коли не питатимемо нікого, як нам далі жити. Спершу ми повинні усвідомити, яким хочемо бачити життя, а тоді взятися за його будування. Ми – християни, у нас збережені цінності, загалом збережена держава. Тому, вважаю, що треба гідних лідерів, які, незважаючи ні на що, не чекаючи нікого, не питаючи нічиєї думки, будуватимуть свою країну.

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm