Львівська влада: голови ще тут, а дахи вже поїхали

За складом своєї душі я не статист і не прагматик. Зрештою, я абсолютно критично ставлюся до будь-якої статистики, особливо коли цьому слову передують інші слова. До прикладу, Управління статистики у Львівській області. Я веду до того, що є певні явища чи події, які випадають зі статистичного обігу. До прикладу, хто то скаже нам, скільки квадратних метрів невикористаних горищ є у старій частині Львова. Ніхто. Може, це знає пан Садовий, який має успішний вплив на всі новобудови міста?

Та був він хоч на одному горищі, що на площі Ринок? Горищі, яке успішно може перетворитися на житло чи офіс при незначних спільних потугах мешканців та влади.

Щодо статистики. За приблизними підрахунками будівельників, тільки в історичній частині Львова від 200 000 до 350 000 квадратних метрів горищ стали пристанищем для  кажанів, сичів та голубиних зграй. Більшість дахів та й самі горища перебувають у аварійному стані. Я не здивуюся, що одного дня  наш мер зробить гучну заяву, що Львів успадкував з часів Габсбургів велику проблему, бо дахи відтоді прогнили, конструктивні елементи не відповідають сучасним будівельним нормам, і, зрештою, на реконструкцію немає грошей. І додасть, що чинне законодавство не перешкоджає втілити на дахах Львова будь-який містобудівний проект. Крапка. Тут вам не Прага, не Турін, не Марсель. Мастіть  собі голови самі як знаєте.

Є така художниця Соломія Ковтун. Вона малює дахи львівських будинків. Полотна великі, густоолійні, і дихають вони небом. У заломах дахів додано трохи фарб, – ближче до темного. У тім відчувається невловимий смисловий смуток картин. На її картинах не побачиш людей, чи якоїсь іншої живності. Сюжетно вони нагадують ранок, або вечір, коли життя зароджується чи завмирає, коли перекочовує у лабіринти  вулиць. Годі розпізнати пору дня. Вони позачасові.

На її роботах дахи залишають завжди знелюдненими, мов скелясті одинокі острови, до яких годі приплисти, і , взагалі, нічого цікавого на тих островах для обивателя немає. Дахи Соломії – це місце народження ліричної поезії самотніх людей, поезії Рільке чи Тракля. Її роботи я часто бачу у помешканнях друзів , у офісах, де слугують вони не прикрасою, що повинна гармоніювати з кольором стін, а своєрідним вікном у світ іншого виміру.

Львівські дахи є багатоликими та унікальними у своїй буттєвих, онтологічних версіях. До них наліплено історії, метафізики, часових і позачасових зрізів, побутового міщанського ідіотизму, комунальних перверзій, драматичних історій і гіркої буденщини. Це цілий всесвіт, який разом з церквами домінує над містом. У тих старих горищах. Потреба у яких давно відпала. Під шатром заржавілих дахів спинився і сам час. Львівські дахи та горища позачасові по своїй суті, хоча локально визначені.

З часів матінки Австрії у їхніх закапелках нічого не змінилося. Там і досі можна натрапити на вікові меблі під товстим шаром пилу, фраєрські мешти та панталони, знайти старі рами картин, з яких незграбно вирізали полотно. Там горщики, лахміття, презервативи, давно покинуті лігвища невідомих людей, вигадливі столітні пляшки, облуплені комини з написами на івриті. У тих піднебесних краях горища переходять в інші горища, давні скручені дротами ляди виводять вас на незбагненні видовищні панорами міста, що завше сприймаються як відкриття невідомої землі.

Мешканці будинків, яким горища формально належать, відчиняють оббиті залізом двері зрідка. Лише для того, щоб запопадливо винести та навічно покласти якусь непотрібну випалу з ужитку річ.

Мені доводилося бачити на вулиці Рогатинській історичні шари того хламу. Крізь дзюраву покрівлю струменіли сонячні промені та продиралися крізь потривожену пилюку. Перед очима у тій запорошеній імлі поставали усі історичні епохи: від пізнього середньовіччя до постмодерну. На цвяшку, забитому до сволока, висіли  ножиці для стрижки овець, поруч випотрошений ящик з-під лампового радіо, в’язанки повоєнних  газет, якесь потовчене начиння, розбиті глечики, а у кутку привидом дивилася вкрита білим рядном канапа. Піднявши рядно, я побачив, що канапа геть порізана ножем чи бритвою та затраскана присохлою іржавою рідиною. Мабуть, кров’ю…

Ще рідше тут бувають коменярі. Обов’язок служби змушує піднятися на горище, а відтак на дах, щоб вивідати чи не заткала димохід вивітрена від негоди цеглина, або якась там здохла ворона.

Давніше, років зо двадцять п’ять тому, я писав у газеті «Ратуша» про перипетії одного дідуся з двома внуками-сирітками, які жили на вулиці Валовій на останньому поверсі. Він домагався у комунальників та оббивав пороги у мерії, щоб полатали дах. Дах довго терпів, і довго терпів дідусь. І ось одного дня Божим об’явленієм з’явилися дужі форналі з чесними розбуряковілими обличчями. Вони занесли рубероїд, ринви, цемент, пісок. День-другий вони там щось грюкали, а на третій дідусь перестрів одного з них. Дужий форналь зносив на кремезних плечах чотири рулони руберойду. Запідозривши нечисте, старенький піднявся на горище і застав там трьох вщент п’яних робітників. Двоє спали на тапчані, а третій сам з собою грав у доміно. Власне, оте грюкання днями раніш і було грюканням доміно у бляшаний стіл.

На запрошення старенького я побував на тому горищі і, звісно, описав те злодійське кубло. Дивне, майже містичне співпадіння, але минулого року я побував у тому самому будинку (там поселився мій приятель) і з цікавости попросив відчинити вхід на горище. У мене ноги ледь не підкосилися, але картина, яку я там побачив, була незмінною: той самий тапчан, ті ж пляшки і та сама журнальна, але вже вицвіла вирізка, з оголеною дівахою. Не стало хіба рубероїду…

Львівські дахи зі своєю позачасовістю, неповторною естетикою розпаду немовби стали вмістилищем духів, гномів, кажанів, перебраних у людей і навпаки, голубів з людськими обличчями, воскреслих маскаронів, астрологів, анонімів, замурованих у коминах потвор. Під місячним світлом у зимову ніч ті дахи повинні мати зовсім іншу інтерпретацію реальности, котра виходить за позачасові та просторові межі.

Безсумнівно, дахи та горища Львова є продуктом розпаду, тлінности. А розпад, смерть та тлінність збуджують уяву, переформатовують розум мислити метафізично. І це може стати наріжним каменем нових сюжетів кіно, нових «Сталкерів», «Жахів на вулиці В’язів» та нових «Віїв».

Жодна  влада, та й теперішня особливо, до тих дахів та горищ не була і не є причетною, а вони не причетні до неї. Влада живе у форматі «дав – взяв». Як у картярській грі в дурня.

Львів є єдиним містом Європи, де освоєно трохи більше десятка відсотків площі дахів та горищ. А це потенційні сотні тисяч метрів офісів, житла, творчих майстерень. Чому так сталося? Бо свого часу впустили якийсь  момент. Як ото буває, коли ненароком човен відв’язується від припони і його забирає на віки вічні вода…

 

Марян Нищук, спеціально для «Вголосу»

Малюнок Олега Коваленка

 

 

 

 

Теги: Львів, влада

 

ЗА ТЕМОЮ

КОМЕНТАРІ 2 +

КОМЕНТУВАТИ

  • микола17 лютого 2017 14:47 Відповісти IP:  46.200.140.--- Автор, хоч сам зрозумів, що написав? Без жорсткого контролю та дієвого примусу, у львові почнуть реконструювати горища шляхом надбудови декількох поверхів. Та й з законодавством не узгоджується...
  • Gastello17 лютого 2017 11:42 Відповісти IP:  195.114.136.--- Чи можлива в Україні неформальна освіта? http://alter-idea.info/chi-mozhliva-v-ukrayini-neformal-na-osvita/

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm