Майбутнє Галичини: між моделями «Баварії» і «Провансу»

Феномен Галичини в історичному плані загалом осмислений різнобічно. Про це писали такі визначні історики і культурологи минулого, як С. Томашівський, І. Кревецький, В. Гнатюк, Я. Гординський, В. Панейко, В. Кучабський та ін. Класичною вже стала етнопсихологічна студія М. Шлемкевича «Галичанство» (1954 р.), в якій визначено такі ментальні характеристики галичан, як традиціоналізм, раціоналізм, практицизм, які контрастують із психічними властивостями українців-наддніпрянців -– мобільністю, ірраціоналізмом, мрійливістю.

Зрозумілою є роль Галичини у 1870-1910-і рр. як «П'ємонту» українського національного відродження, яким вона стала завдяки ліберальним можливостям в Австро-Угорщині і відсутності шовінізму з боку австрійської влади.

Натомість значення і місія Галичини в сучасній незалежній Україні оцінюються по-різному. Ясно тільки одне: якби не Галичина, Україна вже давно стала б другою Білоруссю. Однак відкритим залишається питання, чи Галичина буде в державі Україна таким собі ізольованим і маргіналізованим українськомовним «Квебеком» (за аналогією до канадського франкомовного Квебеку в чужому для нього англомовному просторі), або тихим французьким «Провансом» чи «Баварією» – регіоном із своєю міцною ментально-культурною самобутністю, ідеологією, своєю самостійною стратегією бачення розвитку країни, своїми значущими для всієї держави інституціями, ЗМІ, політичними і громадянськими ініціативами?

Увиразнити звучання Галичини від середини 1990-х рр. спробувала група ліберальних галицьких публіцистів і письменників (Т. Возняк, Я. Грицак, Ю. Андрухович, Ю. Прохасько, А. Квятковський, Ю. Винничук та ін.), усіляко розкручуючи міф про «бабцю Австрію», тобто про «велике щастя», яке впало на Галичину разом з австрійською конституційною монархією, ліберальними реформами і німецькою впорядкованістю. З усіх боків доводилося, що саме австрійці кардинально змінили психологію і культуру галичан, подарували їм відчуття Європи, а австрійські євреї (Л. Захер-Мазох,  З. Фройд, Й. Рот, Б. Шульц та ін.), часто вихідці Галичини, прищепили нібито галичанам схильність до метафізичних марень, сексуальних перверзій, психопатологічних фантазій. Цей міф виявився успішним, особливо в художній літературі, і ним чимало побавилося молоде покоління українських читачів, лоскотячи свою гордість тим, що у такий спосіб воно «наближається» до Європи. Десь у 2000 р. дійшло навіть до планів поставити пам'ятник Францу-Йосифу у Львові…

Насправді «австрійський міф» лібералів мав одну хитро-стратегічну мету: відволікти увагу галичан і всіх інших українців від галицької історії в міжвоєнну добу (1920-1945 рр.), від змагань героїчного покоління ОУН-УПА, успіхів галицької культури того часу, яка переважно мала націоналістичне або консервативно-християнське забарвлення. Треба сказати, що значною мірою це лібералам вдалося: не без їхньої допомоги зараз Галичина швидкими темпами космополітизується, активно втрачає колись властиві їй волюнтаризм, традиціоналізм, християнізм.

Однак у «австрійському міфі» лібералів, як і в кожному міфі, є одна «заковика», яка перетворює його в обман. Коли ми звернемося до творів визначних українців, які жили в епоху Австро-Угорщини й оцінювали її правління в Галичині (а це І. Франко, М. Драгоманов, С. Томашівський, В. Стефаник та десятки інших імен), то будемо вражені, наскільки критично вони дивилися на австрійське «цивілізування» Галичини, називали саму Австро-Угорщину «гнилим болотом» у Європі, а її внутрішню політику обскурактною, відсталою, фальшивою. Там, де сучасні ліберали-публіцисти бачать «рай», великі вчені і таланти чомусь бачили пекло. У цьому аспекті вартує перечитати хоч би дві книги 44-го тому «Вибраних творів» І. Франка, де зібрані його економічні праці і де знайдемо вражаючу картину черствості австрійської державної бюрократії до бідувань галицького суспільства, або оповідання «Свинська конституція», яке характеризує рівень демократичних прав простих галичан в Австро-Угорщині, де свиням іноді було ліпше, ніж людям. Зрештою, про «добру» опіку «бабці Австрії» засвідчили й сотні тисяч галицьких селян того часу, еміграція яких до Америки через нечувані злидні була наймасовішою в Європі. Цікаво, які б слова вони сказали пп. Андруховичу, Возняку, Винничукові, Прохаську та ін. за восхваляння Австрії, якби так через машину часу могли це зробити?

Отже, на сьогодні самі галичани, осмислюючи свою місію, змогли здобутися поки що тільки на один фальшивий міф і переважно задовільняються роллю і функціями «придаткового» регіону для політики української столиці. Можливо, в цьому є й закономірність: адже розрив із поколінням 1920-х – 1940-х рр., поколінням гордим і войовничим, культурним і принциповим, є  справжнім, не міфічним. Тому відставання Галичини є великим і фатальним. Тож ідею галицької регіональної самобутності і призначення часто використовують із провокативно-деструктивною метою різні екзотичні типи, яких, залежно від ситуації, то підсвічує, то замовчує один із відомих львівських телеканалів.

Поставлена на круглому столі проблема є справді актуальною і вимагає глибшого висвітлення та осмислення з різних аспектів.

Аспект перший — цивілізаційний. Галичина, на відміну від решти 12-ти основних регіонів України, окрім Закарпаття і Буковини, має чітку цивілізаційну особливість — вона входить у простір Середньої Європи. Тобто на глибших рівнях ментальності, містико-релігійних світоуявлень, культурних переживань і соціальної поведінки галичани в багатьох аспектах подібні до поляків і словаків, угорців і чехів, словенців і хорватів, румунів і литвинів. І ця своєрідність, попри всі впливи української православності (візантійства), попри всі нівеляційні хвилі євразійщини у вигляді російського імперіалізму, зберігається. Якщо ідею середньоєвропейства виразити одним словом, то це слово буде «Унія». В жодному іншому регіоні Європи унійність не набула такого значення і такого, власне, цивілізаційного звучання, як в Галичині. «Триматися своєї візантійської духовно-обрядової традиції і спокійно, без будь-яких упереджень, дивитися на Захід, бути відкритим до його віянь» – це органічно і просто для кожного галичанина на генетичному рівні.

Що це означає для України? Трагедією української національної формації є те, що вона збудована великою мірою на релігійно-конфесійній містиці православ'я, яка в дещо іншому варіанті лягла в основу і російської імперської нації. Відомо, як Москва скористалася із цього у 17 ст. і зуміла у свою цивілізаційно-геополітичну боротьбу із Заходом впрягти мільйони і мільйони українських душ. Це не тільки висмоктало соки із української нації (навіть ще М. Драгоманов у кінці 19 ст. горів ідеєю протистояти наступові «германського» і «католицького» світів!), а й засліпило порожніми маривами про «православну унікальність і чистоту» українського світу мільйони сучасників, про що нам сьогодні нагадує велика УПЦ Московського Патріархату, яка гігантським клином врізалася в українське суспільство і гальмує його національний, культурний і громадянський розвиток.

У такій ситуації Галичина із своєю ідеєю Унії, з чисельною і міцною Греко-Католицькою Церквою, із динамічним, проєвропейськи зорієнтованими майже 5 млн людності є стратегічно важливим фактором для проведення систематичних середньоєвропейських цивілізаційних впливів на Україну. З огляду на те, що культурний простір сучасної України переповнений російськими асиміляційними впливами, ця роль Галичини ще більше увиразнюється.

Тепер слово критики: чи виконує сьогодні Галичина цю свою цивілізаційну місію? Ні. Причин тут кілька. Найважливіше з них та , що галичани втратили дух пасіонарності (наступальності), властивий їм у 1920-1940-і рр. Чи знаємо ми хоча б про одну ініціативу політичного, культурного змісту, яка б підкреслювала середньоєвропейське звучання регіону і мала міжнародне спрямування? Якою плідною, наприклад, могла б бути гіпотетична ініціатива від УГКЦ регулярно скликати у Львові конгрес богословів унійних Церков Середньої Європи.

Аспект другий — геополітичний. Географічно Галичина розташована так, що є ніби помостом до Середньої Європи. Володіння зоною Північних Карпат забезпечувало кожній великій державі домінування над Середньою Європою. Так, Польща у 14 ст. перетворилася на супердержаву макрорегіону після приєднання Галичини. СРСР заволодів майже всією Середньою Європою після 1945 р. під виглядом «поширення соціалізму» тільки тому, що заволодів перед тим Галичиною. Цього довго не могла перед тим зробити Російська імперія і тому розв'язала 1-у Світову війну у 1914 р. ( про це добре написали галицькі публіцисти-історики С. Томашівський та І. Кревецький  у 1813-1914 рр.).

Отже, Галичина є тим геополітичним фактором, який робить Україну важливим міжнародним гравцем у Середній Європі. У свій час Дмитро Донцов у «Підставах нашої політики» (1921) висловлював думку, що саме просередньоєвропейська незалежна Україна сцементує найнадійніший мур проти загроз Росії у Європі.

С. Томашівський історично, на прикладах пояснив, що Галичина є нібито розвернутою до сходу, її енергетика постійно спрямовувалася у простір Центральної і Східної України у вигляді розростання впливів Галицько-Волинського князівства (як він уважав, першої справді української національної держави), у хвилях переселенців-хліборобів 15-17 ст. і козаків войовників, у формі ідеологічних впливів доби національного відродження 19-20 ст. Тож будь-яке зміцнення Галичини – це автоматично  зміцнення України. Це аксіома.

Слово критики: чи усвідомлюють галицькі і київські політичні еліти це значення регіону? Напевне, ні, бо ми не бачимо жодних ініціатив з міжнародним звучанням для Галичини. У Львові щонайменше як мав би вже давно діяти умовний «Інститут Європи», тобто дослідницько-стратегічний центр з розвитку проєвропейської політики України. Тут би мали проводитися різноманітні форуми, систематичні наукові конференції, присвячені проблематиці європейської і спеціально середньоєвропейської політики і геополітики, питанням екології, економіки і та ін. цілого макрорегіону. Іншими словами, Львів як велике й історично значуще місто, місто-символ поєднання цивілізацій і культур мав би звучати для усієї Європи і цим «звучанням» мав би міцніше втягувати всю Україну в оркестр міжнародної політики континенту.

Аспект третій — соціально-господарський. У 2-й половині 1990-х рр. галицькі еліти, як за соломинку порятунку, вхопилися в ідею перетворення всієї Галичини у велетенську рекреаційно-туристичну зону, що, мовляв, принесе надійні заробітки усім стратумам галицького суспільства. Зелені Карпати, традиційні відомі курорти (Трусквець, Моршин, Східниця та ін.), численні замки і фортеці, архітектурне диво Львова — усе це принесе легке «золото» вже зараз. Вже у 2000-і мер Львова, з яким пов'язані великі ліберальні реформи в соціобутті міста, А. Садовий, сформулював це так в одному з інтерв'ю: «Мрію, щоб Львів став містом смачної чоколяди» (галицький акцент при цьому був апеляцією до глибших звичаєвих настроїв галичан). Львів справді став містом «смачної чоколяди», багаточисельного туризму, багатющих спокус відпочинку. Десятки тисяч людей присмокталися до сфери обслуговування цього потоку туристів зі своїми сувенірами, розважальними пропозиціями, формами напування і харчування відпочивальників. Справді, в умовах, коли майже цілком зупинилося велике виробництво в регіоні, це був порятунок. Тактично ставка на розгортання рекреаційно-туристичного бізнесу була вдалою для галицьких еліт, але стратегічно вона не відповідала тим потенціям і запитам, які має регіон, стратегічно вона повела до поразки Галичину, свідками якої ми зараз є.

Чому? Це питання має два аспекти. По-перше, однозначний акцент на туризмі й сфері обслуговування веде до деградації регіону у господарському і моральному планах. Господарському, бо привчає людей до лінивства, безініціативності. В моральному, бо привчає людей до паразитарності, хитрості. Адже якою є психологія і «мудрість» всіх мешканців курортно-туристичних зон: це «філософія», як би то продати туристові те, що коштує, скажімо, 5 грн, за 10 грн. Пригадую сумні слова одного випадкового, але мудрого італійця про римлян, мешканців найбільшого туристичного центру Європи: «Римляни ліниві і безініціативні. Вони, як ті два хлопчики зі знаменитої композиції-символу Риму, лежать під вовчицею і смокчуть молоко з потоків туристів. Якби не статус столиці, Рим би нічим не впливав на життя Італії». З Галичиною стається те саме: вона об'єктивно з кожним роком маргіналізується ментально, політично, економічно і, відповідно, ідеологічно. Про галичан об'єктивно склався зухвало-критичний стереотип: «А-а, ці західняки тільки про свою мову вболівають і більше нічого не вміють».

Коли оглянемо світову історію буття націй, то побачимо, що успіхи і розвиток їм приносили такі якості, як динамічність і вольовитість, войовничість і дисциплінованість, організованість і витривалість. І навпаки, народи занепадали і маліли через самозаспокоєння і втечу від випробувань, через лінивство і дріб'язковість життєвих поривань.

Чи міг бути інакшим вибір галицьких еліт? Ще в СРСР Львів був одним із небагатьох центрів, де було таке важливе і передове наукомістке виробництво, виробництво на основі високоточних технологій, символом чого стало всесоюзно відоме підприємство «Електрон». У Львові діяли потужні наукові центри, функціонували унікальні лабораторії. Це було гігантське науково-освітнє місто з університетами (тоді – інститутами) майже усіх напрямків — від медицини до лісівництва. І сьогодні науково-освітній потенціал Львова для України є унікальним, у ньому почесне місце займають «Львівська політехніка» і Львівський Національний університет ім. І. Франка. Галицькі школярі й абітурієнти систематично займають найвищі рейтингові позиції в масштабах цілої України. Таким самим був інтелектуальний потенціал Львова у період ІІ Речі Посполитої (1920-1939 рр.), коли місто фактично було другим за науково-культурним навантаженням в країні. (Тут існували наукові школи філософів, математиків, фізиків з міжнародним значенням). Тобто ментально-інтелектуальні традиції Галичини залишилися сталими, але бракує організаційного чинника, аби їх перетворити на капітал особливого розвитку регіону. Щороку тисячі інтелектуально сильних молодих галичан, високих професіоналів виїжджають на Захід або до великих міст Наддніпрянщини, передусім до Києва, де вони знаходять запит на їхні здібності і роботу. Систематично триває вимивання мізків із Галичини. Справжнє майбутнє Галичини, якщо вона хоче бути визначальним, генераторним регіоном для держави, має розбудовуватися тільки на основі відновлення і розвитку в регіоні виробництва на базі високоточних технологій, на основі перетворення його у другий після Києва науково-освітній центр в країні.

Київ ніколи не буде рахуватися з «містом смачної чоколяди», і це закономірно. Однак Київ буде цінувати місто унікальних наукомістких виробництв, науково-дослідних центрів, геостратегічних міжнародних проектів, впливових і якісних медій тощо.

Паралельно зі Львовом мають великі подібні інтелектуально-освітні і модерно-технологічні можливості два інші великі міста Галичини – Тернопіль та Івано-Франківськ. Проблемою є лише переорієнтація свідомості їхніх еліт, наразі дуже корумпованих, стагнізованих, вузькокорисливих.

Галичина не повинна втрачати своєї культурно-ментальної самобутності, а навпаки – розвивати і поглиблювати їх. У цьому сенсі потрібною є комплексна програма підтримки давніх культурних центрів на рівні малих і середніх міст, таких, як Коломия, Самбір, Жовква, Бучач, Бережани, Теребовля. Ці міста мали б по-новому зазвучати своїми мистецькими і звичаєвими традиціями, культурологічними проектами, фестивалями, виданнями. Окрема програма потрібна і для середніх індустріальних міст регіону – Червонограда (Христинополя), Дрогобича, Стрия, Калуша, які мають потенціал, аби включитися в загальну стратегію модернізації краю.

Слово критики. Стратегічною помилкою галицьких еліт від початку 1990-х рр. були плани українізувати, ідеологізувати центрально-східні регіони України за допомогою неонародницьких методик, запозичених із 19 ст. У 1990 р. галичани посунули на схід із вертепами, примітивною просвітянщиною, наївним етнографізмом. Проте, як відомо, увійти двічі у ту саму річку неможливо. Логічно, що галицька тактика боротьби за Україну викликала тоді і викликає сьогодні скепсис та іронію серед еліт Наддніпрянщини. Проблемою галичан стало те, що вони занадто загерметизувалися у стереотипах народництва і просвітянщини, втративши модерне, проєвропейське покоління інтелігенції 1910-1940-х рр., загубивши живе відчуття його інтелектуальних та культурних традицій. Галичани 1990-х змогли перекинути місток лише до якісно нижчих, невибагливих традицій народництва. Так вони потрапили в культурологічні пастку провансальства, про яку застерігав всю Україну Д. Донцов ще перед 1-ою Світовою війною.

Провансальство – це ментально-культурний комплекс народу, який мислить категоріями провінції, а не провідного центру, категоріями етнографії, а не високої культури, категоріями «малих діл», а не стратегічно-переможних проектів лідерства. Тому й закономірно, що Галичина не змогла стати регіоном-лідером, регіоном-еталоном для модернізаційних проектів України. Україна чекала від Галичини високих європейських рівнів господарсько-організаційного динамізму і прагматизму, якісних моделей середньоєвропейської культури і громадянського поступу, досконалих форм інформаційно-інтелектуального розвитку, а отримала замість цього всього застаріло-провінційні проекти герметизації національної культури і громадянства за стандартами 19 ст.

Висновки:

  1. Галичина повинна зберігати свою місійність, статус центру тяжіння для всієї країни, бо несе в собі архіважливі для самостійності України традиції і сенси цивілізаційного й геополітичного утвердження держави в Середній Європі, в «геостратегічному мурі» (Д. Донцов) Європи проти загроз Євразії.
  2. Щоб і надалі залишатися гігантським генератором націоналізму  для всієї України, Галичина має кардинально змінити психологічні та ідеологічні засади власної політики і культуротворчості: перейти від герметично-провінційних (провансальських) форм культурно-політичної боротьби до модернізаційно-наступальних.
  3. Зрозуміти пропоновану роль Галичини можна через порівняння: в історії Італії визначну роль для здобуття її незалежності, модернізації її культури відіграли два північні регіони – П'ємонт і Ломбардія з великими містами Турином і Міланом; після створення держави Італія і перенесення столиці у Рим ці регіони не відмовилися від провідної ролі, не герметизувалися у якійсь патріархальності і провінційності, а навпаки – були надалі надважливими центрами з модернізації цілої країни, з розпрацювання стратегій розвитку держави, зі створення визначальних інтелектуально-інформаційних та мистецьких тенденцій стимулювання нації і культури; так ці регіони перетворилися на «другу легеню», поряд із Римом для життєдіяльності країни; подібно й Галичина повинна, замість ставати в смішну позу сепаратизму чи автономізму (проекти Володимира Павліва і К), концентрувати в собі передусім всі найдинамічніші, органічні і переможні традиції регіону і творити самобутню, відмінну, але таку потрібну, бо цивілізаційно доповнювальну модель розвитку нації і держави, поряд із Києвом.
  4. Та проблема, що більша частина України перебуває у просторі православної самосвідомості і російської мови та російських інформаційних потоків, ще більше увиразнює перед Галичиною дилему: задовільнитися роллю умовного «Провансу», екзотичного і самобутнього краю (точно, як у Франції), чи зробити надскладний і надважливий прорив до моделі української «Баварії» – регіону цивілізаційних інновацій, напруженого інтелектуалізму, власної гідності і вольового традиціоналізму? Тільки у другому випадку її роль буде актуально-успішною і значущою для України, тільки за такою моделлю, реалізованою хоч би на половину, Галичина зможе кардинально змінити ситуацію в державі, поставленій під загрозу розвалу і деградації.

Олег Баган, спеціально для «Вголосу»

Теги: Галичина

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram