«Москаль виліз, а я «цвік»… І нема москаля»

У неділю, 23 липня, вшановували полеглих у 1944 році в «Бродівському котлі» вояків славетної дивізії «Галичина». На жаль, живих учасників цих подій залишилось мало. Один із них – 90-річний Зенон Врублевський – без перебільшення непересічна й легендарна особистість. Він був наймолодшим серед усіх дивізійників, адже вступив у дивізію «Галичина», не маючи ще навіть 17 років. І, незважаючи на свій юний вік, став найкращим снайпером свого підрозділу. А ще він був учасником бойової групи Баєрсдорфа, яка воювала з партизанами Ковпака.

Довелось йому бути й особистим шофером знаменитого полковника Ремболовича, якого розстріляли більшовики у 1950 році. Воював під Бродами, де потрапив у полон. Дивом врятувався і потрапив у російський концтабір. Утік. Повернувся до Львова і приєднався до УПА. І знову сів на 25 років…

 «Я відчував до москалів люту ненависть…»

«Я пішов у дивізію з кількох причин. По-перше: страшна маса товаришів і родичів йшла записуватись туди. І кого б я не запитав: «Ти записався? Ти підеш? Ти плануєш?», то усі відповідали ствердно, – розповідає Зенон Врублевський. – Але навіть не те головне: я не міг забути того, що робилося у Львові у 1941 році. Я жив у будинку на вул. Лонцького, і коли я побачив, що робилося у тій тюрмі та скільки там було трупів – порізаних, покалічених, з цвяхами в голові… Я уявляв собі як москалі різали в'язням животи, груди, ламали кістки, і тоді почув до них страшну ненависть. Люту ненависть.

А ще нам усім тоді здавалось, що ми матимемо свою армію. Який би «вислід» війни не був – нам щось дадуть. Може, не цілу Україну, а якийсь протекторат, і буде у нас якийсь осередок український. На жаль, тоді не вийшло.

Хлопці йшли і йшли записуватись у дивізію – 84 тисячі. Німці не сподівалися, що буде така страшна маса народу. І як «німаки» це побачили, то просто побоялися створювати 7 дивізій. І створили тільки одну дивізію».

Записався Зенон у дивізію не сам. Туди пішов ще його рідний брат Юрій. Проте обидва хлопці не знали про вчинок один одного. Так само нічого про це не знали їхні батьки. Дізналась усю правду родина у день, коли листоноша приніс повістки. А через три дні Зенон та Юрій разом з іншими уже були на військовому полігоні Гайделягер, поблизу польського міста Дембіци.

Найкращий снайпер підрозділу

«Гайделягер був правдивим вишкільним табором, де за раз могло проходити підготовку до 15 тисяч людей, – згадує пан Зенон. – Муштрували нас серйозно. Учили стріляти з усього: пістолета, кулемета, гвинтівки, кидати гранати, стріляти фауст-патронами. Тренували стріляти по літаку. Знаєте, як він летить низько, то його з кріса легко збити. Вчили, як битися у ближньому бою. А ще пригадую, як нас навчали стріляти по танках. Робили макет, брали довжелезний стометровий канат і чіпляли до справжнього танка. І той танк їхав і тягав за собою на мотузці муляж. А ми по тому муляжі гатили. Але я то не любив. Я любив стріляти з кріса. Я був найкращим снайпером у своїй сотні».

Серйозно муштрували дивізійників фізичною підготовкою. Бігали хлопці не раз по 40 кілометрів з усім обмундируванням. 

«Наша сотня була десь за 40 кілометрів від бази, – розповідає Зенон Іванович. – Але не тільки наша: і друга, і п'ята, і дванадцята, і інші. Тут оголошують наказ: стартуємо на світанку, і та сотня, яка у повному складі прибуде першою – матиме три доби вихідних. Як ми втішилися… Але у нашій групі був найстарший чоловік: йому було 40 років і ми його звали татом. Він ще був не худенький. То ви знаєте, що я ці 40 кілометрів ніс 2 кріси – свій і його. Мій товариш забрав від нього інше спорядження. Ще два хлопці взяли його попід руки і так його тягли за собою. Але ми прийшли перші!».  

Спершу вишкіл проводили німецькі інструктори. Офіцери також були усі німецькі. Проте з часом їх замінили українці. Був серед них й легендарний полковник Іван Ремболович, який боровся проти Росії з 1917 року і до самої смерті: у 1950 році його розстріляли.

«Загалом було дуже багато офіцерів з УГА та Січових Стрільців. Говорили й про те, що вишкіл разом із нами проходили упівці, щоб здобути знання і вміння, – каже пан Зенон. – Я цього напевно не скажу – не знаю. На той час я з «упівцями» не був знайомий. Але було багато випадків, коли люди разом зі зброєю зникали з табору. Тому висновки про присутність «упівців» робили мої товариші. А загалом німаки нам дали відмінну підготовку. Маю лише жаль на них за одне – що на фронті, під Бродами, вони нас кинули».   

«Москаль виліз, а я «цвік»… І нема москаля»

Закінчив Зенон Врублевський вишкіл взимку й одразу потрапив у бойову групу Баєрсдорфа, яку перекинули у Східну Польщу воювати з партизанами Ковпака.

«Кілька місяців ми ганялися за тим Ковпаком. Ми часом його доганяли, були перестрілки, він нам навіть двох чоловік убив, згадує дивізійник. – Але він дуже добре тікав. І його дуже добре підтримували поляки. Вони на нього ледь не молились. Помагали їм переховуватись і опікувались ними, як рідними синами. А нас просто ненавиділи».

Коли партизани Ковпака розсіялась і не було з ким воювати, підрозділ, де служив пан Зенон, перекинули у Західну Польщу. А потім, влітку 44-го, – одразу на фронт. Під Броди. Вигрузили в Ожидові. Потім перекидали до Сасова, Цикова, Кут, Олеська. Зенон Врублевський числився водієм й возив військове керівництво і на передову лінію оборони, і на наради у різні міста і села.

«Поки тривала та нарада: а це було не годину, і не дві, веде далі дивізійник, я скоренько від'їжджав, за хатами машину лишав, брав свого «кріса» – і до хлопців на передню лінію в окопи. Мені хлопці говорили: «Дивися, от з тої хати до тої побіг москаль». То я собі вже чекав, коли москаль буде вертатись. Дивлюсь – виліз, а я «цвік» і все… Нема москаля. І так щодня. Попри те, що я був законно шофером, я дуже любив стріляти, робив це дуже добре, тому й позволяв собі стріляти і стріляти… За найменшої нагоди. Я не хочу сказати, що я повбивав сотні москалів. Але коли стріляв, то не мазав. Такого поняття у мене не було. Зарубок на крісі не хотів робити. Хоча наші хлопці робили часто».

Кулеметний заслін

Після того, як дивізія «Галичина» потрапила в оточення, хлопець разом із товаришами попалили усі машини і рушили у Княже, звідки планувався прорив із кільця. Втім, із того Княжого хлопець так і не прорвався.

«Я йшов у те Княже, дивлюсь – кулемет лежить, веде далі Зенон Іванович. Відчищений такий, справний, блискучий. Я його й забрав з собою. Заходимо ми у Княже, а там величезна група народу, яка готувалась до прориву. Офіцери радилися, як там краще, що робити. І от я стою коло церкви, чекаю команд. Вибігає звідти офіцер і кричить: «Кулеметники до мене!».  А я якраз саме біля нього стою. Що робити? Йду, звичайно. Підбігло нас загалом 12 кулеметників. Ми мусили прикривати вогнем наших хлопців, які пробивалися з оточення. Нам наказали строчити з кулеметів, поки зможемо. Стріляти і все. Коли нам можна було відступити, мали вказати ракетою. Лише тоді ми мали покидати кулемети і чимдуж бігти за ними».

Втім, чи той чоловік, який мав стрельнути ракетою, забув, чи його убили, пан Зенон не знає. Але ракети так і не було.

Якщо маєш жити – житимеш

«Ми строчили по машинах і москалях поки могли. Частина хлопців полягла, а я з кількома друзями залишився живий. Відступити ми так і не встигли, розповідає чоловік. Думали проскочити самостійно, зробити собі прохід невеличкий гранатами. Але у Червоному ми попались. Думали, там проскочити, бо там ліс, але не вийшло. Це вже був ранок, і з нами був ще поранений, якого покинути не могли».

Усіх хлопців-кулеметників взяли у полон. Позабирали від  них що могли – ручки, хрестики, гаманці – теж забрали. Вистроїли в ряд.

«До нас підходить радянський капітан, веде далі пан Зенон.  Відкриває кобуру і кричить: «В расход, усіх!». А я стою крайнім у шерензі і першим до нього. В мене лише одна думка: «Щоб добре попав, щоб не мучитись». Але, як то кажуть, маєш жити – будеш жити. Саме у цей момент до нас під'їхало десь 25 кіннотників, теж москалі. І каже лейтенат-кіннотник: «Вони без зброї! Спокійніше». Капітан до них там «мать-перемать». А ті кіннотники не довго думали і наставили на нього свої автомати. Словом, лейтенант-кіннотник нас урятував».

«Провідник» УПА

Далі Зенона Врублевського вислали на Урал, на шахти Пермської області. Там він залишався недовго: років зо два. А тоді до нього дійшла звістка, що його брат Юрій прорвався з Бродівського котла і зараз десь на Львівщині воює в УПА.

«Я, довго не думаючи, вирішив тікати, каже Зенон Іванович. – Чомусь думав, що я повернусь до Львова і знайду Юрія. І таки до Львова я доїхав: з великим проблемами, але добрався. Їхав довго: на дахах вагонів. Перед кожною великою станцією зіскакував, бо боявся облави. Потім приміським потягом проїздив кілька зупинок, далі чіплявся на якийсь швидкісний. І отак їхав».

Брата, звичайно, він так і не знайшов – той загинув. Але в УПА таки потрапив. Побув кілька тижнів у криївці. «Потім мене забрали до Львова «провідником», згадує чоловік. Я переводив «важливих» людей на квартири. То була ризикова робота. Бо перед тим я мусив ту квартиру першим перевірити. Словом, на одній із таких квартир я попався. Тільки відкрили двері, а там 15 чекістів. А я мав тільки ножа. Так що мене арештували і впаяли 25 років. І знову на Сибір».

Відсидів Зенон Іванович у тюрмах і таборах Свердловська, Караганди, Кемерова, Воркути близько 10 років. До Львова повернувся у 60-му році. Було нелегко почати усе спочатку. Близьких та рідних не було: брат загинув, батьки емігрували за океан. Проте, каже Зенон Іванович, він не шкодує за жодну мить свого життя. Якби була змога щось змінити – не змінив би нічого. Тим паче, що доля йому таки усміхнулася: він одружився з чудовою жінкою і зараз живе у вільній Україні, оточений турботою і любов'ю своїх дітей.

Адріана Гринишин, «Вголос»                 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm