15 та 16 вересня 2007 року під час ІІІ Міжнародного театрального фестивалю "Театр. Метод і практика: Альма матер" в приміщенні театру ім. Леся Курбаса львівський глядач вперше для себе відкрив Ваш театр виставою "Макбет" за В.Шекспіром. Розкажіть як давно і з чого почалося створення Вашої театральної майстерні Театр маріонеток?

Ще у 1989 році я створив свій театр маріонеток. Зібравши тоді людей хотілося організувати якийсь новий підхід до театру. Раніше ми працювали для маленький дітей. Згодом виникла ідея створити камерний театр, щоб можна було говорити про щось більш серйозніше та глобальніше без фальші, а в ті часи це було вкрай. За 18 років існування театру, ми кілька разів змінювали напрямок його роботи.

Перші вистави для дорослих – це "Вишневий сад" за Чеховим, "Дім, який побудував Свіфт" за Горіним, "Макбет" за Шекспіром і т.д. В цьому сезоні ми взагалі змінили свій статус, адже ми тепер театральна майстерня Театр маріонеток. І я тепер відійшов від репертуарного театру.

Тобто, Ви стали більш експериментальним театром?

Абсолютно вірно. В Києві влада дала нам змогу експериментувати. Власне тому ми маємо акторський та режисерський курси з університету ім. І.Карпенка-Карого, виховуємо їх в дусі та естетиці нашого театру.

Судячи, з Вашої фестивальної вистави "Макбет", я б окреслила Ваш театр як елітарний. Чи погоджуєтеся Ви з цим означенням?

Так, так. Я не можу сказати, що це були наші плани, проте і в Києві за ці роки, і на тій величезній кількості фестивалях, на яких ми неодноразово брали участь, ми змогли гідно виступити і витримали багато випробувань. Хоча, мушу зазначити в останній час я трохи відійшов від такого поняття як лялька-маріонетка в широкому її розумінні, тобто ляльки, яка керується за допомогою ниточок.

Зараз я активно шукаю нову систему знаків через неживу матерію, через ляльку, через все те, що можна було б потім використовувати у виставі. Тому, в моїх останніх постановках, до прикладу в "Макбеті" більше використовується тіло актора, пластика його тіла та думки, але в перспективі я хочу відкрити по-новому зміст ляльки-маріонетки, яка набагато більше може, ніж людина.

Зокрема, мій син з дитинства віддавав перевагу ляльковому театру, оскільки неодноразово повторював: "Я їх люблю, бо вони ніколи не брешуть, бо вони справжні, а люди майже постійно бувають фальшиві". Я це запам’ятав і у своїй творчості намагаюся використовувати це його побажання та спостереження. Досягти правди можна лише рівномірно та гармонійно розподіляючи та поєднуючи все через живу та неживу матерії. Тому, пошук завжди є. І хоча мене й далі продовжують запитувати чому у своїх виставах я використовую все менше ляльок.

Ну, по-перше я вже відкрив їх для себе і далі я повинен мати якийсь час, щоб зосередитися і знайти в них щось нове. При тому, що я дійсно майстер своєї справи. В наш час дійсно мало хто цим займається, і мене неодноразово запрошуються на численні майстер-класи як в Україні, так і за її межами. Прагну через традиції вийти на сучасне трактування чогось цікавого за жанром. І навіть, якщо мені все доведеться почати з нуля.

Актор у Вашому театрі теж маріонетка чи він самодостатній?

Актор – це взагалі дуже складна справа. Я намагаюся виховати з них тих, ким вони є. Навіть якщо згадати вимоги Крега, Мейєрхольда, їх мрії про актора-маріонетку… Але я знаю точно одне – в театрі має бути розумна людина; людина, яка знає чого вона хоче і заради чого вона вийшла на сцену.

Дуже важко працювати в тій системі, в якій ми працюємо, здавалося там нема нічого складного, але якщо б вийшов якійсь відомий маститий актор, який щодня виходить на сцену в драматичному театрі, то він би ні за що не справився в такій системі існування. Бо він не належить сам собі, він не має умов розвиватися. Існувати в дуже обмеженому просторі з величезною кількістю предметів дуже складно і тому мало хто цим займається.

Здійснена Вами постановка "Макбету" зумовлена під впливом якихось оточуючих змін, є послідовним кроком у Вашій творчій діяльності чи це просто випадковий вибір?

Ні, ні це не випадково, тому що ці останні 20 років я намагаюся для себе з’ясувати, що є Людина, для чого ми прийшли в цей світ, хто ми є і що ми залишимо після себе. Я розмірковую, ну, хто такий Макбет. Це людина з шотландської легенди, це персонаж з шекспірівської п’єси чи це просто людина з якою сталося, що може статися з ким завгодно? Чому людина стає на шлях вбивства?

Ви досліджуєте характери людей?

Я досліджую себе в першу чергу.

Вистава за характером герметична, вертикальна у розгортанні сюжету, перенасичена символами, які при часом швидкому темпоритмі не вдається всіх відслідкувати та відчитати. В чому головні акценти в цій постановці режисера Михайла Яремчука?

Ну, я не можу так просто сказати. Вони дуже великі, я просто не можу нав’язувати свою думку. Для когось вона дійсно може здаватися чимось незрозумілим. Але й я ніколи не ставив за мету конкретно комусь щось казати. Я не маю права казати глядачу що правильно, а що ні. Я даю змогу приєднатися до цього і вибрати те, що йому близько і потрібно. Можна знати символи, а можна не знати і тоді розуміти їх на якомусь підсвідомому рівні. Людина є людина, вона скрізь є однакова. Тому ця вистава зрозуміла і за кордоном.

З чого випливає білий простір та природність матеріалів в сценографії?

Я не знаю. Це співпало з якимось особливим періодом в моєму житті, де є цей білий простір. Для когось це смерть, для когось надія, для когось життя, ну, все, що завгодно. Але для мене кожна вистава повинна залишити якусь надію і провокувати до життя. Ні в якому разі я не хочу бачити фінал темним. Адже в кожного із нас є шанс в житті. Треба лише зупинитися і повернутися до нього обличчям.

І на останок. Даний фест об’єднує під своїм дахом театри, які взаємно провокують один одного. Що провокативного є для Вас у Львівському академічному театрі ім. Л.Курбаса?

Ну, в чомусь десь ми дуже схожі і маємо спільне коріння. Тому, що якщо запитаєте в них, то виявиться, що вони сповідують теж саме тільки за допомогою трішки інших засобів. Мені здається, що тут зібралися такі люди, які з великим позитивом ставляться до того, що творять.