Микола Костомаров чекав на весілля з нареченою Аліною 28 років

У цій публікації наведемо тільки деякі штрихи із особистого життя знаменитих людей творчої праці, зокрема Миколи Костомарова (1817-1885). Познайомившись із своєю майбутньою нареченою Аліною Крагельською, коли їй було 15 років, Костомаров одружився з нею аж через 28 років після заручин.
Костомаров і Аліна Костомаров і Аліна

Микола Іванович Костомаров (літ. псевдоніми: Ієремія Галка, Іван Богучаров), письменник, поет-романтик і вчений історик, мемуарист, громадський діяч народився 4 травня 1817-го у с. Юрасівка, Острогозького повіту, Воронезької губернії. Походження хлопчика визначало деяку подвійність його долі. Він прийшов на цей світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Петрівною Мильник (1798-1875). Батько Тетяни – Петро Мильник був кріпаком Івана Костомарова. Ще підлітком пан взяв Тетяну до свого двору в покоївки. Дівчина була красуня, розумна і так сподобалася Костомарову, що він відвіз її задля науки в Москву… Потім між ними виникло взаємне кохання; вона народила йому сина. За законами тодішньої царської Росії мати стала вільною, а син – кріпаком свого власного татуся. Його батько – капітан, учасник взяття Ізмаїла, 1790-го пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. Він належав до стародавнього дворянського роду (XVI ст.), вважався вельми освіченою людиною. Самостійно вивчивши французьку, в оригіналі читав твори Франсуа Вольтера, Дені Дідро й інших французьких просвітителів. Обвінчалися батьки у вересні 1817-го, уже після народження сина.

Влітку 1828-го Микола приїхав до батьківського дому на канікули після першого року навчання в московському пансіоні. Тут він за блискучі здібності отримав прізвисько «infant miraculeux» – чудесна дитина. Під час перебування на відпочинку його батька вбили (14 липня 1828-го) власні кріпаки. Частково причиною злочину вважають жорстоке поводження з ними, частково – банальний пограбунок. Усиновити Миколу він не встиг. Це поставило сім’ю в скрутне юридичне становище, чим скористалися зацікавлені найближчі родичі Ровнєви. Заволодівши значною часткою батьківського спадку, вони призначили йому «місце» у передпокої. Ровнєвські лакеї, зловтішаючись, кепкували з нього: «Доста панувати, Миколко, – ти ж бо такий же холоп, як і ми!». Згодом мати, як вдова, за 14 тисяч десятин землі отримала 50 тисяч карбованців асигнаціями, а син Микола – відпускну, тобто волю. Це власне стало його «другим» народженням, яким він зобов’язаний рідній ненці. Сім’я у цьому ж селі придбала невеличкий будинок. Мати перевела Миколу для продовження навчання із Москви до пансіону у Воронежі. Ближче до домівки і дешевше, відтак він перейшов до місцевої гімназії. З усіх її випускників 1833-го він один поступив на історико-філологічний факультет Харківського університету (1833-1844).

Свою майбутню наречену – 15-річну Аліну Леонтіївну Крагельську вперше побачив у Києві в пансіоні пані де Мельян. На той час  28-річний ад’юнкт-професор кафедри історії Київського університету св. Володимира викладав тут лекційні курси. Вихованки пансіону прозвали його Опудалом Морським, хоч і захоплювалися знаннями й талантом оповідача. Аліна була донькою офіцера-поляка, чарівною, розумною й добре вихованою, а ще й здібною піаністкою. Якось навіть з успіхом виступала в концерті разом із Ференцем Лістом. Професорові подобалися у її виконанні твори німецьких композиторів-романтиків. Вона полонила його своєю жвавістю, безпосередністю і  неабиякою обдарованістю.

Микола Іванович на той час досконало опанував історію, вивчив грецьку, латинську, французьку, німецьку, чеську, польську, сербсько-хорватську мови. Одержав ступінь кандидата (1837), деякий час практикував військову службу (переповідають, що виглядав дещо смішним у драгунському полку). Нести службу заважав поганий зір (від народження). Натомість зумів опрацювати архів козацького Острогозького полку. Як вільний слухач у Москві відвідував лекції вчених істориків Михайла Погодіна та Михайла Каченовського, у Харкові слухав лекції Миколи Луніна та Андрія Валицького, наполегливо займався самоосвітою. 1840-го витримав екзамен на магістра, 1843-го захистив другу дисертацію про народну творчість як вираження духу, світогляду народу (першу дисертацію офіційні – державні та церковні кола безпідставно відхили). Захопився українським фольклором, студіював збірники Михайла Максимовича, Івана Сахарова, опрацював чотиритомну працю «История Малой России» Дмитра Бантиш-Каменського, записав зразки народної творчості в навколишніх селах. Поринувши у дослідження часів Богдана Хмельницького, домігся переведення в Київський учбовий округ. У Києві разом із Василем Білозерським, Миколою Гулаком обґрунтували створення нелегального товариства з метою поширення ідеї слов’янської єдності. До них приєдналися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркович, Олександр Навроцький та інші. Склали статут, написали програму «Книга битія українського народу» (своєрідний маніфест «українського відродження»), товариству дали ім’я свв. Кирила й Мефодія (Кирило-Мефодіївське братство, 1847). З того часу Микола Іванович носив на пальці руки перстень свв. Кирила і Мефодія.

На перший погляд, Микола Костомаров виглядав дещо мішкуватим, недоладним, завжди розпатланий, з нервовою гримасою на обличчі. Мав певну схильність до містики, самонавіювання. Приміром, міг занедужати на хворобу, якої в нього не було. Втім на вершині своїх здобутків Микола просить Аліниної руки й дістає згоду від її матері-вдови. Заручини справили 13 лютого 1847-го. 30 березня мало відбутися його весілля з Аліною. Однак, у ніч напередодні цього дня його раптово арештували  (підстава – участь у діяльності нелегального товариства) і, протримавши дві доби в поліції, відправили до Петербурга. Вирок – рік ув’язнення в казематі Петропавлівської фортеці та заслання у Вятку, пізніше замінене до Саратова. 14 червня 1847-го йому було дозволено побачення з нареченою.

Відбувши річне покарання, Микола Костомаров продовжив напружене творче життя. Насамперед, він знову включився в наукову роботу, видав монографію про Богдана Хмельницького, почав писати про побут у Московській державі (XVI-XVII  ст.), брав участь в етнографічних дослідженнях, працював перекладачем при губернському правлінні… 1857-го відправився за кордон, відвідав Швецію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

Після закінчення річного перебування Миколи у Петропавлівці, Аліна зробила спробу відновити справу з одруженням. Щоби отримати для нього дозвіл виїхати із Самари, написала таємно листа до генерала-лейтенанта Леонтія Дубельта – заступника шефа 3-го відділення Імператорської канцелярії. Стверджують, що у свій час  Леонтій Дубельт був однополчанином Леонтія Крагельського (батька Аліни) й нібито навіть носив на руках його малу доньку Аліну (В. Жежера). Тепер же, отримавши листа від неї, генерал погодив засланцю прибути до Києва. Задля цього вимагалося, щоб він тільки подав відповідне прохання. Однак, Микола Іванович боявся після суду зв’язувати з Аліною своє, на його думку, пропаще життя. Негативну позицію проти одруження з ним відстоювала й мати нареченої. Та й Костомаров …промовчав на запит коханої. Чому? Подейкують, мовляв, активна наполегливість Аліни викликала його ревнощі, недовіру. А раптом її поспішність зумовлена наявністю інших залицяльників.

…Якось узимку 1862-го Аліна придбала видання – драми Миколи Костомарова «Кремуцій Корд» і прочитала зрозумілу тільки їй присвяту: «Незабвенной А. Л. К. на память. 14 июня 1847» – Аліні Леонтіївні Крагельській, нареченій, на пам’ять про побачення з ним, ув’язненим в казематі Петропавловської фортеці. …Тоді вона вже була заміжньою. До слова, твір-драма була написана Костомаровим ще 1849-го (рукопис), а видана вперше у типографії Пантелеймона  Куліша 1862-го.

Тривале мовчання коханого негативно відбилося на їх стосунках. Не без того, щоби у неї не було залицяльників. Дівчина ж була на виданні. Але тільки через 7 років – 1852-го за наполяганням матері вона вийшла заміж за полковника Марка Кисіля. У сімействі впродовж 18 років народилося троє дітей. Маючи маєток на Чернігівщині, під Прилуками, у селі Дідівці (будинок зберігся досі), замешкували у Петербурзі. Сюди ж після заслання повернувся Микола Іванович, який жив з мамою – Тетяною Петрівною. Тепер він отримав дозвіл «служить по ученой части» й восени 1859-го став професором історії Петербурзького університету. Тут він написав понад 200 наукових праць (!), серед них й теоретичні – «Думки про федеративний початок у Древній Русі»,  «Дві руські народності» та «Риси народної південноруської історії», історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь». 1863-го отримав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, наступного року аналогічний виклик прийшов із Харкова, а 1869-го знову із Києва. Міністерство народної освіти не дозволило Костомарову відновити читання своїх курсів. Відтепер він зосередився винятково на науково-дослідницькій роботі. До слова, 1863-го була схвалена до друку, але не видана Біблія у перекладі українською мовою Миколи Костомарова.

1870-го Аліна Леонтіївна, ставши вдовою, перебралася у свій маєток, село Дідівці. Періодично відвідувала маму в Києві, яка замешкувала в будинку на вулиці Фундуклеївській (нині – Богдана Хмельницького).

1874-го професор Микола Костомаров приїхав до Києва на археологічний з’їзд. Тут тоді ще молодий Павло Чубинський спитав його: «А чи знаєте, що відома вам особа живе тут зараз?» Очевидно, йшлося про Аліну… Той одразу поїхав до неї й сказав, наче й не було минулих літ: «Давайте одружимось!». Того ж року він гостював у маєтку вдови, започаткували листування. 9 травня 1875-го вони повінчалися після 28-річного вимушеного фізичного розлучення. Омріяне весілля відбулося в її селі Дідівцях на Чернігівщині. Дружина не тільки опікувалася ним, а й стала його секретарем і порадницею, хранительницею його архіву, мемуаристом. В одному із листів до нього вона писала: «Бідний друже мій! Ти зійшов на кафедру в цьому храмі науки (Київський університет) – дідом, через 26 літ після того, як тебе слухало тодішнє студентство, що за тих жахливих днів не передчувало гіркої долі свого молодого професора й готувалось співати на вінчанні в церкві свого університету… І ти постарів самотній, не знавши родинних радощів і не відчувши солодкого почуття батьківства!..» (В. Жежера).

Фатальним чином вплинули на здоров’я Костомарова дві прикрі події. Восени 1881-го, переходячи вулицю на Васильєвському острові, його збив візник. Наслідки травми відчувалися довго. 25 січня наступного року Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж – цього разу під аркою Генерального штабу. 6 квітня 1885-го, у день пам’яті святих Кирила і Мефодія, здоров’я вченого різко погіршилося. Лікар дав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він відійшов у кращі світи, Аліна Леонтіївна – 1908-го.  Обоє поховані на Волковому кладовищі в Петербурзі, але не поруч. Драма кохання Миколи й Аліни стала основою романів Данила Мордовця «Професор Ратмиров» і Віктора Домонтовича (В. Петрова) «Аліна і Костомаров» (В. Семененко).

                                                       

Степан Боруцький, спеціально для «Вголосу».

 


КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram