Нескорена: учасниця Invictus Games Катерина Михайлова про Майдан, війну та спорт

20 вересня у Торонто стартують Всесвітні Ігри Нескорених (Invictus Games) для поранених військовиків. Вперше у таких змаганнях візьме участь і збірна України. Команда українських воїнів, що боронили кордони держави на Сході, тепер відстоюватиме честь України на міжнародній арені. Львівщину представлятимуть четверо учасників, котрі пройшли горнило війни та попри важкі випробування – не зламалися. Серед них лише одна жінка – Катерина Михайлова. Та й узагалі, серед 30 українських збірників вона є єдиною спортсменкою.

Їй ще немає 30-ти, а за плечима – Майдан та війна на Сході. Саме напад «братньої» Росії змусив її взяти до рук зброю і на рівні з чоловіками йти захищати свій край. І навіть попри травму на фронті вона не опустила рук, а знайшла себе у спорті. Півроку тому знову взяла до рук зброю – цього разу вже спортивну. Лук. Тепер хоче довести побратимам на власному прикладі, що життя після війни лише починається.

Майдан: рукавиці були мокрі від крові  

На Майдан Катерина поїхала одразу після того, як довідалась, що беркутівці побили її друзів. Їхати чи ні – практично не роздумувала. Покидала речі у наплічник, вскочила у найперший автобус і поїхала до Києва. Потрапили у 2 сотню: надавала медичну допомогу майданівцям.

«Одним із найважчих днів для мене стало 19 січня, – згадує дівчина.  Спочатку з Грушевського приходили ті, кому потрібно було промити очі від газу. А потім пішли поранені… Це було щось страшне. Лютий мороз. Я не спала півтори доби. Мої рукавиці замерзли, бо були мокрими від крові. Так і ходила: не було часу їх замінити. Та що там рукавиці: в мене форма вся була яскраво-червоною від крові. Ми тоді були у формі медичної допомоги, щоб нас не підстрелили. Але у мене таки поцілили: на щастя, гумовою кулею».

Цього ж дня Катерина познайомилася із Сергієм Нігояном. Навіть фото спільне зробили: дівчина одягнена в червону куртку, а Сергій – у чорну. А позаду прапор червоно-чорний. «Це була дуже сильна фотографія, – розповідає вона. – Та одного разу, коли зайшла за ліками, побачила, що Сергій Нігоян лежить мертвий. Але сприйняла це мужньо – так налаштувалася, бо це була війна». 

Війна: універсальний солдат

Там, на Майдані, Катерина була до кінця. Там і познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Разом із ним і пішла на війну – захищати свій край. Сказала Петру: «Я вирішила йти на війну. Ти зі мною?».

Він погодився. Поїхали воювати. У травні 2014 року обоє були вже в Половинкино у складі 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Спочатку Катерина воювала у складі Луганського полку. Була у складі бойової групи постійно на передовій: від Металіста до Лутугине на кожній спецоперації. Доводилося і в окопах сидіти, і на зачистку ходити.

«У нашому підрозділі було четверо жінок, але ми воювали на рівні з чоловіками, – розповідає Катерина. Командир готував із нас універсальних солдатів, які повинні знати і вміти все. Аби замінити побратимів у випадку їх загибелі на позиції. Тож під обстріли потрапляла постійно».

Це трапилось в Лутугине, що на Луганщині: дівчина разом із підрозділом потрапили у засідку. Під час спецоперації зі звільнення цього населеного пункту Катерина з Петром були з розвідувальною групою. Прилетів артилерійський снаряд – і їх «накрило» вибуховою хвилею.

«Десятеро наших побратимів загинули, згадує жінка. – Ми з Петром отримали контузію. Були в самому епіцентрі, але вибуху я не чула. Тільки бачила стовп диму, як в американських фільмах, і те, як хлопці, що стояли попереду, просто попадали на землю. Потім отямилася. Побачила побратимів і почала ще надавати їм медичну допомогу. Коли прийшли наші і забрали поранених, адреналін відпустив. Тільки тоді зрозуміла, що втрачаю свідомість. Отямилася вже у Щасті – в лікарні з черепно-мозковою травмою».

«Нас робили циніками, щоб не "відірвало голову"

Кілька місяців Катерина перебувала в лікарні. У березні 2015 року Катерина з чоловіком знову поїхали на фронт. «Тоді «Айдар» воював у Щасті. До липня утримували Луганську ТЕЦ.

«Мужності бійців можна було тільки позаздрити, – веде далі дівчина.  Було, що піхота «Айдару» без техніки, з одними лише автоматами могла йти і звільняти населені пункти».

Водночас її дивувало те, що здорові чоловіки приходили і питали: «А коли ви це все закінчите? Ну давайте, вже звільняйте нас!». І це замість того, щоб взяти автомат в руки і боротися за свій край.

Бойовий дух айдарівці також намагалися підтримувати жартами.

«В колективі завжди жартували: хлопці навіть жартома використовували гранатомет, як трембіту. Співали бойові пісні під гітару щоразу, коли вирушали в бій. Наш командир вчив нас не зациклюватися над смертями побратимів, вчив нас цинізму, аби голову не відірвало. Цинізм і чорний гумор були присутні завжди. Цим він нас і захистив, бо сформував бойовий загін. Бувало й таке, що на війні доводилося лікувати сепаратистів. Потім їх обмінювали на наших», – зізнається Катерина.

Мир зі смаком війни

Катерина Михайлова демобілізувалася з війська у жовтні 2015-го року. У лютому 2016 року вони з Петром одружилися. Улітку переїхали до Львова.

«Спогади повертаються: дуже часто згадуєш якісь епізоди з війни, – говорить жінка. Буває, що їдеш у транспорті, дивишся на кут будинку і одразу згадуєш якусь територію на Сході. Нещодавно, коли видерлася на дах будинку, аби сфотографувати сонце, зрозуміла, що територія дуже схожа на краєвиди з Луганської ТЕЦ. Все те саме, тільки річки немає. Але я навчилася жити зі спогадами. Більше того, я знайшла, відкрила для себе спорт».

Спорт: «Якщо візьмусь, то вже до перемоги»

Про відбір на Ігри Нескорених Катерині Михайловій розповів командир. Саме він переконав взяти участь у відборі. Катерина дослухалась – і у неї все вийшло. 

«До цього стріляла лише з традиційного лука, але не з олімпійського, – каже вона.  Але нічого: пристосувалась. Більше того, вирішила, що можу тренуватися у трьох видах спорту.  Обрала: лук, велосипед та паверліфтинг. Відтоді стала більш організованою, фізично підтягнутою, більш врівноваженою. Знаєте, останній місяць – живу спортом та тренуваннями. Не знаю, де й сили беруться. Я така людина, коли за щось візьмусь, то вже до перемоги. Після змагань, напевно, ляжу в лікарню на місяць, аби підлікуватися. Але головне, аби з медаллю приїхала». 

Саме спорт, вважає дівчина, повернув її до мирного життя. Тому хлопцям, які повертаються з війни, радить займатися чим завгодно: музикою, творчістю або ж фізкультурою. 

«Головне – налаштуватися на щось, згодом ця діяльність сама тебе організовуватиме. Знаю по собі. Тим, хто повертається з війни, потрібно чимось зайнятися, навіть якщо не хочеться. Є багато варіантів, аби бажання. І все тоді буде добре».

Марія Волошин, «Вголос» 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm