40-річний воїн ЗСУ Сергій Шимчак зі Львова не лише встав на ноги  після серйозної хвороби в АТО, а й знову бореться за Україну. Тепер — на спортивній арені як учасник Ігор нескорених у Сіднеї.

«Злий, недобрий, іноді хроплю!», — міцно натягуючи лук, жартує «асфальтна дитина», як уже встиг охрестити себе Сергій. Про його любов до цієї зброї свідчить навіть татуювання на руці. А колись ніхто б і подумати не міг, що чоловік так тісно пов’яже своє життя зі стрільбою з лука.

Ще до війни Сергій навчався у технікумі, згодом потрапив на строкову службу до війська. Потім служив у державній службі охорони, при цьому ще й встиг здобути освіту у Львівському університеті внутрішніх справ.

Шість днів підготовки — і на Схід

2014 року Сергій, як і інші патріоти, пішов захищати Україну. «На війну вирішили йти троє: я, кум і сусід. Дружина не відмовляла. Знала, що піду у будь-якому випадку. Чекала лише моменту», — зізнається він. Причому у чоловіка за плечима вже був армійський досвід і любов до зброї. «Стріляв у тирах. Спершу ходив із вітчимом, згодом — уже сам. Тому й позитивне, навіть любовне ставлення до зброї виробилося», — розповідає Сергій.

«Не хотів, щоб ворог прийшов і в моє рідне місто»

У серпні чоловік вступив у Львівський добровольчий батальйон територіальної оборони «Воля», який згодом став частиною ЗСУ. «Знаєте, яка у нас підготовка була? Шість днів на обласному збірному пункті — й одразу ж на Схід. «Мега-підготовка». Проте чоловік переконаний: тих, хто тоді йшов на війну, навчати військовій справі вже не було сенсу. «Це вже третя хвиля була. На війну йшли ті, хто справді щось у військовому плані знав і вмів», — уточняє воїн.

Три дні — потужні обстріли з території РФ

Воював Шимчак майже на всій території Луганської області: від Побєди та Луганського аеропорту — до Лисичанська, Сєвєродонецька, Кримського тощо. Він пригадує: саме тоді, коли приїхали з побратимами на Схід, ворог «Смерчами» розбомбив селище Побєда. «Тоді у вересні три дні не припинялися потужні обстріли з території Російської Федерації», — додає він.

На війні, каже Сергій, якому довірили роль снайпера, допомагав «голий патріотизм». «Якщо почалося зі Сходу, рано чи пізно дійшло б і до Заходу. А я не хотів, аби це все було тут, у моєму рідному місті, де мешкає моя сім’я і друзі», — наголошує воїн.

Він пригадує, що коли приїхали в охоплене війною місто, єдине, що відчув, — злість. Проте не всі місцеві оцінили бажання наших воїнів захистити їх від агресора. Спочатку таких було лише 50 %. «Проте вже 2015 року ситуація покращилася на нашу користь», — каже військовий.

«Геть радянську гидоту!»

«2014-го там, на Донбасі, навіть знайшли справжню сім’ю патріотів, — продовжує Шимчак. — До лінії прямого зіткнення — менше 10 км. А в господаря на подвір’ї — червоно-чорний і жовто-блакитний прапори майоріють! І на огорожі пише: «Геть радянську гидоту!» Відтоді їздили лише до нього, щоби хоч води набрати».

Хоча воїн добре пам’ятає й інші моменти «спілкування» з місцевими. І на запитання «Чи були випадки на кшталт «бандерівці, до ранку не доживете», каже: «Були! Ой, ще й не таке було!» Хоча про них Сергій розповідати не хоче. «Навіює дуже неприємні спогади, про які не хочу згадувати, — зізнається він. — Бо у кожного є такі моменти, свої, про які згадувати не хочеться».

Серед таких у Сергія є й оборона Луганського летовища. Цей період війни він характеризує лише одним словом: «Страшно». «Та тоді, на війні було завдання: кожен виконував свою роботу», — додає чоловік.

Проте кількагодинні патрулювання зі снайперською гвинтівкою наклали серйозний відбиток на здоров’я воїна. «Парадокс. Наприкінці березня, коли з побратимом були на черговому виході, почув, що у мене почали німіти пальці на одній руці. Наступного дня — на іншій руці. А на третій день вже практично не міг піднятися».

І вже зовсім невеселим видався для Шимчака День сміху 2015-го. Адже його з-під Кримського евакуйовували волонтери. «Це якраз було 1 квітня. Приїхали волонтери, «за шкірки» завантажили та повезли до Лисичанську. А це ж прифронтове місто. І саме тоді, коли визволяли, ворожа сторона відходила й обстрілювала місто. Вони спеціально розвертали автомати і стріляли по житлових кварталах. Прямим попаданням не оминули і лікарню», — пригадує боєць.

Та його таки врятувала сім’я медиків-волонтерів. «Викликали борт і таким чином мене доправили до Харкова. На той час я був майже повністю паралізований», — зізнається Сергій.

Дуже рідкісне захворювання

Саме у Харкові, у єдиному в Україні інституті неврології й узялися рятувати бійця. Хоча навіть професори не відразу збагнули, що з ним. «Лікарі тиждень не могли назвати діагнозу. Адже у мене було дуже рідкісне захворювання — синдром Гієна-Барре (1916 року Ж. Гійєн, Ж.-А. Барре й А. Штроль описали особливу форму первинного полірадикулоневріту у двох солдатів французької армії). І в Україні я — другий за 50 років, хто ним захворів», — ділиться воїн.

Він добре пам’ятає: тоді висновки медиків біли зовсім не втішними. «Дружина питала в лікарів, чи я зможу ходити? А їй відповіли: «Просіть Бога, щоб він хоча б встав (на ноги)». А я сказав: «Ану, раз так, то буде з точністю до навпаки!» Я ж людина вперта. Впертості в мене — хоч відбавляй», — наголошує герой.

«Хто ніколи не падав, той ніколи не підіймався»

Саме з того часу, попри песимізм лікарів і з вірою у себе Сергій Шимчак, наперекір усім прогнозам вирішив: ходитиме. У травні продовжив лікування вже у рідному Львові. «Тоді я не міг сам ходити. Хоча у подальшому пробував хоча б вставати на ноги. Вперше — 2 вересня 2015 року. Невдало. Впав. Але ж пробував», — зізнається він.

Дивлячись на зусилля воїна, лікарі дали цінну пораду: «От коли на спеціальному тренажері зможеш штовхнути більшу вагу, ніж вага твого тіла, тоді й можна пробувати вставати». «Спершу, — зізнається чоловік, — ледь зміг 30,5 кг штовхнути. Але вирішив: «Ну, невдало, ну, звалився. Але хто ніколи не падав, той ніколи не підіймався».

І вже у січні впертість і витримка дали результат: Сергій таки встав на ноги. Тоді ще не знав, чим буде займатися далі. Думав лише про реабілітацію. Намагався закріпити ноги, аби навчитися ходити без милиць. На початку реабілітації навіть думав повернутися на фронт, бо побратими для нього вже встигли стати другою сім’єю.

«Вигнали» з армії

«Я ж спочатку думав, що це якесь несерйозне захворювання. Підлікують — і я — ласти в руки, та й назад до своїх. Але мене таки «вигнали» з армії. Це ми так жартуємо. Мене звільнили у зв’язку зі зняттям із військового обліку. І навіть у військовий час я не придатний (для служби). Але це теж не доведено!», — переконаний Сергій.

Для кращої реабілітації йому порадили освоїти двоколісний транспорт. «І вийшло так, що я на велосипеді став краще їздити, ніж ходити». Хоча, аби не розкривати усіх труднощів при його «приборканні», повторює: «Хто ні разу не падав, той ніколи не підіймався!»

Саме тоді, 2017-го, Сергієві запропонувати спробувати сили у відборі на Ігри нескорених. «Хтось із побратимів скинув посилання і каже: «Давай спробуємо?» А я відповідаю: «Ти жартуєш? Я тільки ходити більш-менш нормально навчився! А ти мені кажеш йти на відбір!», — згадує чоловік.

Ігри нескорених

Та його таки переконали. І Шимчак спробував власні сили у національному відборі Ігор-2017. «Я тоді у своїй категорії здобув «золото» у велоспорті та «срібло» зі штовхання ядра. Але, на жаль, відбір не пройшов. Та отримав ще одну мотивацію, аби спробувати наступного року», — каже воїн.

Він добре пам’ятає: попри любов до зброї, йому практично заборонено було стріляти з лука. «Я носив спеціальний ортез, який фіксує руку від передпліччя до кисті. І мені сказали, що за правилами, таким не можна», — уточнює спортсмен.

Та попри всі перепони Сергій вже рік упевнено тримає лук у руках і влучає у ціль. Зізнається: «Я хотів стріляти! Хоча все було проти. А я сказав: «Буду!». І продовжує: «Тоді познайомився з Дмитром Афанасьєвим, котрий 2017 року саме був у резерві збірної. Він і познайомив мене з моїм теперішнім тренером. І,  дякуючи їй, за доволі короткий термін досягнув непоганого рівня у стрільбі з лука. Цього року вже стріляв на міжнародних змаганнях».

Сергій не приховує: лікування після важкої хвороби в АТО триває й досі. Іноді організм дає збій — навіть так, що чоловік не може підвестися. Проте без стрільби з лука себе вже не уявляє. «Після того, як кілька разів спробував, затягнуло так, ой!!! Інколи тренера в неділю відривав, щоб піти постріляти з лука», — зізнається чоловік.

Готовий на все задля перемоги

Зараз колишній снайпер Сергій Шимчак націлений на «золото» у складі збірної України на Іграх нескорених у Сіднеї. Туди поїхав із мегапозитивним, переможним настроєм. В очікування нових знайомств і друзів. І звісно, спілкування з іноземними воїнами про методи реабілітації в їхніх країнах.

«Я на все готовий», — жартує Сергій. Крім цього, не проти перемогти ще й на Паралімпійських іграх у Токіо 2020 року. При цьому впевнений: «Спорт взагалі треба популяризувати, як один із видів реабілітації».

Іншим же воїнам, котрі повертаються додому з війни, радить: «Не замикайтеся в собі! Шукайте себе у чомусь іншому!».

До слова, Сергій Шимчак на Іграх нескорених фінішував четвертим у велогонитві. Попереду — змагання зі стрільби із лука.

«Ігри нескорених» (Invictus Games) — це міжнародні ігри в паралімпійському стилі, у яких беруть участь поранені військовослужбовці та ветерани. Цього року змагання стартували у суботу, 20 жовтня,  у Сіднеї (Австралія). За медалі борються 15 українських військових.