Олег Скрипка: «Це ж в українському уряді прийняли рішення не захищатися»

В межах проекту «Вголос про війну» ми поспілкувалися із відомим українським музикантом, композитором, шоуменом та лідером гурту «Воплі Відоплясова» Олегом Скрипкою про Україну, про творчість, про війну.

Що для Вас є війна? Як ставитеся до подій, які відбуваються в нас третій рік в Україні?

З війною така ситуація, що, я не знаю, як ваше покоління, а моє покоління… ми виросли у Радянському Союзі на фільмах про війну. І у нас же була така головна теза в Радянському Союзі: все може бути, головне, щоб не було війни. І коли в Україні почалася війна – це не вкладалося в голову. Це настільки жахлива була інформація, настільки жахливі ті новини, що кожного дня помирали й помирають люди. І сталася така штука: це було жахливо, і це не сприйнятно і це ніяк не можна було сприйняти, і воно на цьому рівні лишилося. І ми до війни, я скажу страшне слово, звикли. Ми якось призвичаїлися.

Ми розуміємо, що це жахливо, що це неприпустимо, але все одно ми звикли до того, що помирають люди, що у нас війна. І що у нас анексовані, окуповані території, і що багато людей-переселенців, і в злиднях, і солдати… Зараз вже холода і вони в окопах холодних, в холоді, і треба допомагати їм. І волонтерствуємо, і їдемо допомагати, і тому подібне… Але ми до цього звикли. Ми вже, можна сказати, покоління людей війни.

Ви багато спілкували із хлопцями там в АТО на тему війни. Як Ви вважаєте, коли це все закінчиться?

Хлопці на сході готові стояти до кінця, скільки потрібно. І безумовно, особливо зараз, ті люди, які там воюють, це вже професійні військові, яких не треба переконувати. Це люди відбірні. Вони зробили свій вибір і вони там.

Я із ними так не філософствував, як вони бачать, коли війна закінчиться. На ці теми ми не говорили. Але вони всі в один голос кажуть: якщо нам дозволять, ми дійдемо і до наших кордонів, і до Ростова, і до Москви. Тобто, в них цей дух, запал і впевненість в собі висока.

Чи правильно робить керівництво нашої країни от в даній ситуації зі сходом? Чи, можливо, воно створює якісь перепони на шляху до перемоги?

Я думаю, коли війна закінчиться, це моя особиста думка, що вона закінчиться у наступному році, вона не підтверджується ніякими фактами, я просто так думаю. І ми переосмислимо всі ці події. Хто його знає? Може буде і така думка, що треба було відразу йти в наступ і бити по головах, не віддавати Крим і тому подібне. А може бути, що дійсно добре зробили: померли десятки тисяч людей, а якщо б ми пішли в активний наступ, то загинули б сотні тисяч, а може й мільйони людей. Хто його знає… Може з цієї точки зору, правильно. От наприклад, на одну чашу ми ставимо – у нас окупували Крим, а якщо б ми почали його захищати – загинули би мільйони людей. Давайте думати, що ж краще?!

Як тоді ставитися до тих людей, які залишилися по іншу сторону?

Ставлення може бути різним. Можна ставитися: ну це ваша думка, це ваш вибір, і забирайте свої території, а ми підемо геть, і ми розійдемося. А можна так поставитися: це території українські, якщо ви думаєте інакше – от вам там Сиктивкар, є Уренгой. Забирайте свої кишки і йдіть туди у свій світ. Будуйте там російський світ. Можна по-різному ставитися. І та, і та точка зору буде правильною, як ми виберемо.

Різні люди вважають по-різному. Я не знаю, як на загальноукраїнському рівні вирішуватися це буде, це все одно, мабуть якась купка людей… якісь люди в уряді вирішують. Хтось там же приймав рішення, щоб ми віддали Крим. Це ж в уряді українському прийняли рішення не захищатися. Чи теж саме приймається рішення в односторонньому порядку, що ми виконуємо «Мінські угоди». Ну це ж дурня?! Ті стріляють, а ми не стріляємо. Це смішно просто. Але ж хтось приймає ці рішення…

Як у Європі ставляться до подій в Україні?

Ніяк. Це не їхня війна. Вони знають про війну. От як ми ставимося до війни в Сирії? Ну так, нам шкода їх. І все. Це не наша війна.

Але недавно у мене була така візія: я вважаю, що Україні дуже пощастило, насправді. Тому що, коли відбулася оця страшна річ зі збиттям боїнга, ну це очевидний факт, що вони хотіли збити свій літак і просто по своїй «ісконной» недолугості збили інший літак. І потім ми бачимо картинки зруйнованого Алеппо – міста в Сирії. І я подивився на цю фотку, і я зрозумів, якщо б вони дійсно влучили у свій літак, отак виглядав би Дніпропетровськ, чи місто Київ. І нам насправді дуже-дуже повезло. І от чому так «бабахають» Сирію? Тому що не змогли «розбабахать» Україну і треба кудись випустити оцю жахливу пару. І вони цим сирійцям все там викинули.

Десь у 2005-му, я точно не пам’ятаю, я написав пісню «Рай». Пісня «Рай» - це про Україну, але вона чомусь зі східними такими мотивами. Там такі слова є: «В непевнозвісному краю занепокоєний ходжу…». Що от в нас країна ніяк не може вирватися із якогось зачаклування страшного. Ми не можемо нормально побудувати своє життя, а там східний мотив у цій пісні. Видно, що наш астральний двійник – це Сирія. Вони, насправді, той жахливий удар на себе взяли. І я думаю, що в Україні все буде гаразд. Все буде добре. Але нам, мабуть, оцю карму якось треба відпрацювати чи стати інакшими.  Ми інакшими й стаємо. Ми, мабуть, якісь оновлені українці без цього східного такого моменту. Вже повернемось до Європи і будемо вже будувати нормальне суспільство.

Як, на Вашу думку, події 2013-го – Революція, а потім війна, вплинули на пересічного українця? Як вплинули на Вашу творчість?

На кожного по-різному це подіяло. Це шокотерапія. Для багатьох музикантів ця шокотерапія відгукнулася позитивно. У нас просто такий спалах, вибух творчий відбувся в Україні. Нові колективи з’явилися, нові пісні. Цікаві пісні. Зацікавленість українською музикою, нарешті у нас з’явилася. Нарешті, навіть в ефірах іноді з’являється українська музика.

А на мене воно не так позитивно подіяло. Тому що я завжди був україноспрямований. Воно мене навпаки «прибило». Тобто, мені із творчістю стало гірше набагато. Тобто, для мене це шок. Я досі не можу з цього шоку вийти. Ну ми із «ВВ» трохи виходимо. Але були такі часи, особливо 2014-й початок 2015-го року, ми репетирувати навіть не могли. Ми приходили на репетиційну базу і тупо один на одного дивилися отак. Просто неможливо було ні грати, ні співати, нічого. Потім ми почали для військових потроху грати і з військовими зустрічатися. І це виявилося лікувальним моментом. Ти їдеш на схід, і от, як не дивно, ти приїжджаєш звідти якось оптимістичним. По-перше, ти розумієш, що там люди, вони тримають кордони. Це люди, в яких можна вірити, довіряти. Кожного разу заспокоюєшся. Ти приїжджаєш зі сходу – та там все в порядку. Там хлопці такі що… Міцні! І з іншого боку, ти віддаєш, ну не знаю, свій якийсь обов’язок громадянський, музичний ти даєш хлопцям, суспільству. Ти не воюєш, не стріляєш, бо я не можу це робити. Але я можу співати для військових, їх підтримувати і це дійсно заспокоює.

На третьому році війни дуже багато людей вже втомилося. Чи хотіли би Ви щось побажати українцям?

Хочу сказати, що це не перша війна, яку переживають українці. Дуже сподіваюся, що це остання війна. Важко жити, але уявіть собі, як люди жили в Україні в Другу світову, в Першу світову і там триста років російської окупації і тому подібне. Люди вижили. Написали стільки гарних пісень, намалювали картини, і знімали фільми, і писали книги прекрасні. Так що треба йти вперед, треба розбудовувати Україну і лишати для нащадків прекрасні речі. Насправді від нас на сьогоднішній день залежить дуже-дуже багато. Якщо ми зможемо вистояти і якщо зможемо оцей момент причавити і направити в позитивну сторону, течію історії, то у нас дійсно буде круто. І буде так, як ми захочемо. Слава Україні!

 

Алла Федорченко, Марія Доманська «Вголос»

 

ЗА ТЕМОЮ

КОМЕНТАРІ 0 +

КОМЕНТУВАТИ


Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://pix.my/Yo8xxrhttp://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm