Це була перша наукова конференція в історії української науки, спеціально присвячена постаті Памви Беринди. Самбір не випадково став центром проведення конференції, адже відомо, що П. Беринда, вочевидь, походив із с. Чайковичі або його околиць, оскільки прізвище Беринда і досі поширене в цій місцевості. Через те, що біографія Памви (світське імя — Павло) Беринди (бл. 1555—1632 рр.) є майже невідомою (видатний автор нічого не повідомляв про своє життя, а офіційних документів про нього збереглося обмаль), то різні науковці робили лише припущення про його походження.

Спроба академічної актуалізації постаті П. Беринди та його спадщини є вельми похвальною, оскільки сама доба кінця ХVІ-го — початку ХVІІ ст. й її культурно-ідеологічні здобутки є надзвичайно значущими і вічно «живильними» для української нації. Памва Беринда тоді опинився в самому епіцентрі грандіозного ідейно-релігійного так культурно-естетичного коловороту, який перемінив духовно-інтелектуальне життя української нації, породив масштабні цивілізаційні тенденції, які згодом змінили обличчя всієї Східної Європи.

Внаслідок поступового приходу ідей Ренесансу і гуманізму на схід Європи, після Люблінської унії 1569 року, за якою великі терени України — Волинь, Полісся, Поділля, Київщина, Сіверщина —  увійшли до складу Речі Посполитої, в руському суспільстві завирували процеси індивідуального та громадянського самоствердження, активних релігійно-конфесійних перетворень, поглиблення етнічної самосвідомості. Україна опинилася перед великим Викликом, за історіософською теорією А. Дж. Тойнбі, котрий означав для неї наступ світської ідеології гуманізму, релігійних ідей католицизму та протестантизму, великої політичної переваги польської шляхти, тоді дуже войовничої і перейнятої духом експансії, означав прихід нових правових, соціальних, господарських, етнічних стосунків, стимульованих ідеями раціоналізму та сциєнтизму в дусі Ренесансу, Контрреформації, нового імперіалізму в дусі західноєвропейської свідомості конкістадорства.

 

«Галичина стала своєрідною «цивілізаційною лабораторією» перебудови
всієї України за моделями Середньої Європи»

 

Центральним регіоном, який прийняв цей виклик і сам пробудився до великої культуротворчої та націотворчої праці, стала Галичина. На той час це був найбільш окциденталізований регіон України, в ньому вже загорілася нова середньоєвропейська свідомість і ментальність, і тому саме він став своєрідною «цивілізаційною лабораторією» перебудови всієї України за моделями Середньої Європи.

До слова, місто Самбір тоді відгравало не останню роль у цих процесах, принаймні, у XVI ст. в ньому народився латиномовний поет і гуманіст Григорій Чуй-Русин (Самбірчик), тут діяла братська школа, вирувало церковне життя; на Самбірщині народилося козацькі гетьмани П. Сагайдачний і М. Жмайло. Загалом Самбірщина належала до культурної зони стародавнього міста Перемишля, яке тоді відіграло надзвичайну роль у піднесенні культури та самосвідомості українства.

Через середньоєвропейську свідомість українці ставали щораз більше дисциплінованими в громадянському сенсі, відкритими до західних духовних і культурних віянь, більше націленими на творчість та інтелектуальну активність. Як не парадоксально, але перехід значної частини етнічних українських земель до складу єдиної Речі Посполитої з-під юрисдикції Литви, Великого Князівства Литовського, яке відтепер зосередилося, в основному, на землях теперішньої Білорусі, під юрисдикцію Варшави породив позитивні процеси для руського народу, який перед тим, у ХІV— на початку ХVІ ст., перебував переважно у стані самозаспокоєння, історичної пасивності (І. Франко).

Тепер же українство постало перед напливом велетенської маси гоноровитого польського лицарства, польської урбаністичної культури ренесансного типу, яка переживала свій період особливого піднесення, перед наступом добре організованих католицьких орденів, шкіл і колегій, перед інтелектуальними атаками зухвалих і зверхніх протестантів, які приносили на ортодоксальний схід Європи ідеї свободи особистості, вільної розмови з Богом, зацікавлення новими науковими теоріями, вчили перекладати Святе Письмо рідними мовами.

Десятки і сотні тисяч українців були ніби вирвані зі затишного світу традиції і поставлені перед чимось Величним, Складним, Багатобарвним. І у відповідь патріархальний світ поствізантійської Русі заворушився новими подіями і тенденціями: до щораз ширших зацікавлень західною культурою, до відкриття книжності та книгодрукування, до освітніх самоорганізацій, інтелектуальних диспутів і войовничих поривів.

Вирішальною подією стала Унія 1596 року і загальні процеси до удільності, які почали стимулювати одночасно і польські церковні та політичні вищі кола, і верхівка руської Православної церкви, яка усвідомила потребу докорінної реформації своєї Церкви та церковного життя поспільства через абсолютну відсталість візантійсько-православних традицій.

Спершу активність проунійних інтелектуалів Церкви — Іпатія Потія, Михайла Рогози, Вельямина Рутського, Йосафата Кунцевича — перемогла та вдалося створити якісну Унійну Церкву на Берестейському соборі 1596-го, яка швидко почала розбудовуватися та поширювати свої впливи, особливо успішними були її дії і місія в Білорусі.

 

«Якщо уніати бачили Русь в колі оновленої Європи,
то православні почали плекати візію «єдиного православного світу»

 

Однак цей виклик породив собі антитезу — православну оборону і контратаку. Це стало найпотужнішим ідейно-моральним та культурно-інтелектуальним зіткненням епохи, яка закінчилася тривалими і кривавими війнами Хмельниччини і доби Руїни. Постали «дві Русі», які ненавиділи одна одну, які по-різному дивилися на майбутнє України: якщо уніати бачили Русь окциденталізовану, просвічену, в колі оновленої постренесансної Європи, то православні, під впливом грецьких церковників, почали плекати візію «єдиного православного світу», незважаючи на те, що цей світ був тоді майже ілюзією через те, що всі православні країни, крім Московії, перебували під владою мусульманів або католиків.

Наприкінці ХVІ ст. православні стали об’єднуватися і творити, часто за католицькими зразками (наприклад, братства), різні дієві форми культурної самоорганізації. Тут лідерами стали три головні суспільні категорії: руська аристократія і шляхта на чолі з князем К.Острозьким, частина вищого церковного кліру і міщанство кількох найрозвинутіших міст — Львова, Перемишля, Луцька, Острога, Кам’янця, Києва. Так з’явилися зі своїми гуртками богословів і вчених, друкарнями і школами Острозька колегія (академія), ціла низка міських братств на чолі із Львівським Ставропігійським братством, кілька друкарень під егідою заможних православних, Київська братська школа (майбутня Києво-Могилянська академія), з’явилася велика група нових інтелектуалів–церковників і культурників, — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Дем’ян Наливайко, Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, Христофор Філарет, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Касіян Сакович та ін., котрі розгорнули широку агітацію за повернення до питомо православних традицій, проти католицтва, проти приходу нових ідей.

Відтак більша частина українства почала будувати національну ідентичність на суто православній традиції, на концепції опору західним культурним віянням. Особливо посилилися позиції православних, коли запорозькі козаки — нова політична сила — на чолі із гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним активно підтримали «православний ренесанс». Зрозуміло, що ці фанатики православ’я не усвідомлювали тоді, що вони всі разом штовхають країну і народ у велику цивілізаційну пастку — в обійми православної Московії, яка якраз переживала період трансформації і нового піднесення. Навіть більше: в середовищі православних зародилася ідейна тенденція першої фрази українського москвофільства, лідером якої став галичанин, митрополит Йов Борецький (цю тему на конференція яскраво описала Ірина Фаріон).

Це якщо двома наступними фразами розвитку москвофільства вважати галицький москвофільський рух ХІХ ст. і націонал-комунізм Наддніпрянщини ХХ ст. У такій формі православна ідеологія стала злим фатумом для України, який повів її до тяжкої поразки самостійницьких ідей після Б. Хмельницького і до витворення патологічної малоросійської ментальності в суспільстві.

П. Беринда був тим свідомим «простим» українцем, котрий на повні груди вдихнув в себе свіже й бадьоре повітря національного піднесення кін. ХVІ ст. Либонь, здобувши освіту в Львівській братській школі, він із особливим почуттям захоплення приєднався до культурницького руху православних. Спочатку працював під покровительством аристократів і князів Церкви братів Балабанів — Федора і Гедеона, котрі мали свої друкарні у Стрятині та Крилосі (тепер — Галицький р-н Івано-Франківської обл.), де виявив себе як редактор, гравер, видав три церковні книги: «Божественна літургія» (1604), «Молитвенник» (1606) і «Євангеліє учительна» (1606). Якийсь час П. Беринда жив у Перемишльського єпископа Михайла Копистенського, і що цікаво, написав родовід Копистенських.

Після смерті обох меценатів повернувся до Львова, постригся у ченці під іменем Памва (варіант — Памво), впродовд 1613—1619 рр. викладав там у братській школі. 1616-го написав збірку віршів «На Рождество Господа Бога», присвячену православному єпископові Єремії Тисаровському. Ці твори цікаві тим, що в них вперше з’являються слова із живої розмовної мови автора.

Вочевидь, на той час П. Беринда завоював собі авторитет як книгодрукар, митець, научитель і його спеціально запросив до Києва архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетеницький, також галичанин за походженням. Це був час, коли Православна Церква виходила на вирішальний етап свого піднесення, тож талановитий філолог опинився на гребені її культурницьких та ідейних успіхів. М. Грушевський називав цей випадок впливу галичан на загальноукраїнські культурно-церковні процеси «першим нашествієм» галичан на Київ, яке оформило духовно-національну єдність українського простору. П.Беринда видає і пише передмови до трьох знакових книг — «Анфологіона», (1619), «Номоканона» (1620) та «Тріодіона» (1627). Він стає знаменитим як перекладач, викладає у Київській братській школі. 1620 року особисто Патріарх Константинопольський Феофан надає йому звання протосингела (помічника зі стратегічних питань), що свідчить про особливу роль П. Беринди в колі київських православних інтелектуалів. Згодом він навіть став архітипографом (керівником) Києво-Печерської друкарні.

Найбільшою працею П. Беринди є його «Лексикон словеноросський» (1627), який став колосальною культурно-філологічною подією епохи. Тут виявився його талант як поліглота, лексикогарфа, мислителя, оскільки тлумачні статті до слів, післямова і передмова містять цілу низку етимологічних, культурологічних, богословських роздумів автора. Цей словник писався як продовження певної лексикографічної традиції: вже існували «Лексис» (1580-ті рр.) невідомого автора і «Лексис сиріч реченія, вкратці собрани і із словенского язика не простий руский діялект істолковани» (1596) Лаврентія Зизанія, ще одного зі знаменитих галичан тієї доби.

 

«Лексикон» П. Беринди містив майже 7 000 слів і був удвічі більшим за «Лексис» Л.Зизанія»

 

«Лексикон» П.Беринди містив майже 7 000 слів і був удвічі більшим за «Лексис» Л. Зизанія. Він складався з двох частин: у першій було тлумачення церковнослов’янських слів староукраїнською мовою, а в другій автор подав різноманітні етимологічні пояснення вагомих і рідкісних слів, їхнє поглиблене прочитання. Це був не лише словник, а й своєрідний ідейно-філологічний маніфест української (руської) своєрідності, самоідентифікації, програма культурологічної праці. Це була спроба вивести староукраїнську мову на міжнародний культурний кін, утвердити її самоцінність і рівноправність серед кола світових мова. Автор ніби любується виразністю рідної мови, глибинними сенсами і своєрідністю її лексики. «Лексикон» отримав міжнародне наукове звучання: він вплинув на розвиток лексикографії Російської імперії, Румунії (в цій країні староукраїнська літературно-книжна мова розвивалася до кінця ХVІІ ст.), Польщі. У церковному середовищі Росії «Лексикон» функціонував ще й у ХІХ ст.

Зусилля Памви Беринди відображають цивілізаційну картину України, іноді нами неусвідомлювану та невидиму, в якій західні (католицькі) і східні (візантійсько-православні) впливи переплітаються. Цивілізаційний розлом пройшов, можна сказати, по самому серцю українства. Духовні, інтелектуальні, культурно-естетичні інтенції, які проводили, часто опановані тільки емоціями, наші діячі Церкви і культури, часто тягнули Україну в різні боки, розшарпували її ментальні основи, дезорганізували соціально і національно.

П. Беринда був одним із тих церковних діячів, котрі більше віддавалися релігійно-конфесійній програмі, не відчуваючи національної основи українства. У цьому полягала найбільша трагічна суперечність і проблема доби кінця XVI-го — початку XVII ст.: національна ідеологія українців була ще невиробленою, неміцною, неусвідомлюваною, тому як пріоритет вони часто вибирали православний космополітизм (тепер вони так само обирають ліберальний космополітизм як нібито запоруку ліпшого життя за західними стандартами), ігноруючи принципи національної світобудови.

Тому вже найближчі послідовники П. Беринди легко пішли служити духовно й ідейно Москві, бо «вона єдиновірна» (найбільші культурники другої половини XVII ст. — від Лазаря Барановича до Феофана Прокоповича — вже були духовними «москвофілами»). За це згодом мільйони українців поплатилися жахіттями Руїни та системного терору з боку Імперії у XVII—XVIII ст., двома століттями рабства та національних принижень аж до початку ХХ ст.

П. Беринда був сином своєї доби і зрісся своїми емоціями з пориваннями своєї ще настільки розбитої і ще так охопленої хаосом молодої нації. Його філологічний подвиг став прикладом високого служіння і шляхетного інтелектуального поривання, яке Іван Франко вважав найвищою ознакою історичного горіння нації. І цей подвиг ми повинні зглиблювати і переосмислювати для науки майбутніх поколінь, учитися на його відкриттях і перейматися його натхненнями.