«Пацифікація, «Вісла», антисемітські погроми…Не полякам говорити про геноцид»

У 75-ті роковини Волинської трагедії Президент Польщі Анджей Дуда заявив, що його держава хоче підтримувати Україну та бути нам «великим другом». Для цього, за його словами, потрібно зовсім небагато – усього лише будувати польсько-українські стосунки «на історичній правді». Пропозиція, погодьтеся, дуже позитивна. Проблема тільки в тім, що з цією історичною правдою сам Дуда не має нічого спільного…

Напередодні візиту глави РП на Волинь українські ЗМІ із посиланнями на джерела повідомляли, що українська сторона пропонувала полякам організувати спільне вшанування жертв Волинської трагедії, проте тамтешні дипломати відмовили.

Відтак, закликавши до дружніх відносин без присутності потенційних друзів, Анджей Дуда вирішив окреслити своє бачення «історичної правди». За його заявою з’ясувалося, що події на Волині у 1943-му були не частиною польсько-української війни, а «етнічною чисткою», вчиненою українцями. Фактично цими словами глава РП заявив, що піде на діалог з українцями тільки після того, як вони візьмуть на себе відповідальність за вчинення страшного злочину.

У той же час Президент України Петро Порошенко, вшановуючи пам’ять тисячі українців, жорстоко закатованих поляками у селі Сагринь, назвав ці події «братовбивчим конфліктом» і заявив про потребу взаємного прощення.

«Ми глибоко шануємо пам’ять представників польського народу, які стали жертвами трагічних подій в Україні, зокрема на Волині в 1943-44 роках. Звертаємося до Господа: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», - сказав тоді Порошенко.

От і вийшло так, що Україна за звичкою вибачилась і попросила примирення. А західний сусід, який усіма силами намагається вдати із себе українського друга, натомість плюнув в обличчя..

То чи мають українсько-польські стосунки шанс на примирення? Як схилити сусідів до правдивої історичної правди? Якою має бути відповідь України на черговий антиукраїнський випад і чому українська влада узагалі дозволила йому статися?

Відповісти на ці запитання та оцінити достовірність «історичної правди» в інтерпретації польського президента «Вголос» попросив дослідника українсько-польських відносин Романа Грицьківа, Голову ОУН Богдана Червака, екс-нардепа Ігоря Мірошниченка, кандидата історичних наук Миколу Посівнича та громадського діяча Дмитра Корчинського.

Роман Грицьків:

Числа, які озвучив Дуда (100 000 убитих поляків проти 5 000 українців, - ред.), абсолютно не відповідають дійсності. Було проведено багато досліджень, зокрема археологічних, по конкретних населених пунктах. Дані, отримані під час цих робіт, співставляли із даними, які наводили відомі польські дослідники подій на Волині Владислав та Ева Сємашки. Так от, з’ясувалося, що підтверджені фактично дані приблизно на третину не відповідають тому, про що писали Семашки.

Оце чітко свідчить про фальсифікацію. Але найгірше у цій ситуації те, що ніхто вже не апелює до документів, а просто намагається нав’язати вигідне число.

 

«Поляки заявляють, що українці на Волині вбивали винятково жінок, дітей і старих людей. То чоловіків на Волині не було взагалі?»

 

Зараз польські дослідники із кресов’яцьких середовищ усіляко намагаються заявити, що події на Волині були не польсько-українською війною, а «етнічною чисткою». Поляки намагаються показати себе в ролі жертв, пропагандують думки, які мали б це підтверджувати. Але в цьому вони вже доходять до абсурду. Так, з’являються заяви, що українці на Волині вбивали винятково жінок, дітей і старих людей. За цією логікою, чоловіків на Волині не було взагалі?

Тоді на Волині активно діяла 27 Волинська Дивізія Піхоти Армії Крайової, завданням якої було проведення операції «Буря».

Під час цієї військової акції вони мали зайняти великі міста Західної України, щоб  продемонструвати активну участь АК в боротьбі проти нацистських окупантів і заявити перед усім світом, що західноукраїнські землі належать Польщі. Тобто таким чином на момент завершення Другої світової вони мали мати усі підстави, аби ці території далі забрати собі.

Також у той час багато представників польської громади брали участь в радянських партизанських загонах. Тоді було створено загін Бегми, який мав завдання допомагати радянським партизанам на Волині. До нього входили люди з переважно комуністичними переконаннями, проте вони завжди залишалися поляками і намагалися відстоювати свою точку зору.

 

«Польські населені пункти були головними базами для радянських диверсійно-партизанських загонів»

 

Разом з тим, польські населені пункти були головними базами для радянських диверсійно-партизанських загонів. Так, наприклад, загін Дмитра Медведєва мав завдання проводити масові диверсії в тилу німецької армії і паралельно боротися з українським визвольним рухом.

Слід наголосити на тому, що протистояла у цьому конфлікті не УПА і цивільне населення, а УПА, озброєне українське населення з одного боку, та АК, інші польські військові формування і озброєне польське населення – з другого.

 

«Поляки намагалися відновити свою державність на українських землях та підтримували радянських партизанів. Цим вони і підписали смертні вироки польському населенню Волині»

 

Треба говорити й про те, що поляки надавали підтримку радянським партизанським загонам, які були головними ворогами УПА, і намагалися відновити польську державу на українських територіях. Таким чином самі поляки фактично підписали смертні вироки місцевому польському населенню.

Тобто ми бачимо дуже багатоманітну і багаторівневу конфліктну ситуацію, яку точно не можна характеризувати як етнічну чистку. Ніхто не мав своїм завданням очистити українські території від певних національностей, зокрема поляків. Зрештою, цього не робили у стосунку до інших національностей, навпаки, було дуже багато випадків, коли євреї та чехи, наприклад, підтримували українських повстанський рух.

Всі розуміють, що поляки оперують недостовірними даними і рано чи пізно вони забрешуться. Тоді світ побачить цю фальсифікацію. Але проблема в тому, що чекати цього моменту доведеться дуже довго.

Усі в Україні розуміли, з якими заявами польська влада приїде на Волинь і як вона це тиражуватиме. Тому дуже прикро, що з боку української влади не було контрдії, яка би унеможливила поширення хоча б в Українській державі цих антиукраїнських речей.

Звісно, поляки мають право приїхати сюди на вшанування своїх предків. Але їх треба ввести у певні дипломатичні рамки, аби розуміли, що не можна робити на території України антиукраїнських випадів.

Виглядає так, що коли сьогодні поляки дозволяють собі заявляти, що Західна Україна – це польська держава, а поляки, які тут загинули, відстоювали її цілісність, то завтра вони приїдуть уже не на вшанування своїх предків, а на відновлення польської державності на українських територіях.

Микола Посівнич:

Заяви Дуди є маніпулятивними і підпадають під канву польського образ «жертви» у Другій світовій. Наші західні сусіди постійно намагаються переконати світ, що вони не брали участі у етнічних чистках проти українців і в Голокості. Все це плавно перекидають на українців, роблячи із себе найбільшого мученика.

Саме тому вони і кажуть про неймовірну кількість убитих поляків. Насправді ж навіть польські історики заявляють тільки про 19 000 підтверджених жертв на Волині. Натомість числом 100 000 жертв, куди зараховують поляків, загиблих на Галичині і Закерзонні, вони намагаються підняти рейтинг отого свого «мучеництва». Разом з тим, вони свідомо занижуть кількість українських жертв. За офіційними даними загалом у цьому польсько-українському конфлікті загинули від 12 до 20 тисяч українців. Тобто виходить, що вони уп’ятеро завищують кількість своїх жертв на Волині, так само вп’ятеро занижуючи кількість загиблих українців.

Таким чином поляки намагаються підлаштувати все за старими радянськими шаблонами – аби українці завжди були стороною, яка повинна вибачатися і спокутувати свої «злочини».

Богдан Червак:

У Польщі «Волинська трагедія» уже навіть не трагедія, а «різня». Поляки ухвалили всі необхідні закони, які засуджують українців. Для поляків вони «злочинці», які здійснили «геноцид». 
 

«Чому польсько-українську війну 1943 -1944 років називаємо «братовбивством»? Відколи окупант став моїм братом?»

 

З поляками усе зрозуміло. Не зрозуміло з Україною. Чому польсько-українську війну 1943 -1944 років називаємо «братовбивством»? Відколи окупант став моїм братом? Я до цього часу не розумію, чому треба «вибачатися» за українців, які взяли до рук зброю, щоб битися з ворогом? На своїй землі і за свою державу! При тому, що полякам наше «вибачення», вибачте, до одного місця.

Не розумію, чому польське марення про Польщу від «можа до можа» не можна назвати шовінізмом. Не розумію, чому не можна полякам прямо сказати, що Волинь не була і ніколи не буде польською, а тільки українською. Чому не треба називати ОУН і УПА героями, бо так не вважають поляки і можуть загніватися? Чому подіями на Волині у 1943 році мають займатися виключно історики. Я не історик, але українець і мене це болить.

Кажуть, що цього не можна робити в ім’я майбутнього порозуміння. Але порозуміння не може бути за будь-яку ціну. Порозуміння за будь-яку ціну, це, насправді, камінь за пазухою. Із таким «порозумінням», можливо, погодяться поляки. Але ніколи українці, особливо, коли у них камінь за пазухою.

Ігор Мірошниченко:

Українська влада провадить абсолютно провальну беззубу політику у стосунку до наших західних сусідів. Вона не те що бездіє, ніяк не реагуючи на події, які відбуваються, - вона відверто сприяє українофобським заявам на українських теренах. А учорашні заяви Дуди – якраз зайве тому підтвердження.

 

«Влада боїться твердо відповісти сусідам, бо вони причетні до кредитів, які тут щоразу успішно розкрадаються»

 

Я переконаний, що МЗС давно мало оголосити Польщі ноту протесту, викликати польського посла…але цього не буде, адже ми самі дозволяємо Дуді приїздити до України і робити такі заяви. Це означає, що наша влада слабка. І в першу чергу слабка не лише тим, що не є українською і не відстоює українські національні інтереси, а тим, що вона глибоко корумпована. Влада просто боїться хоч слово спротиву сказати західним партнерам. А боїться тому, що вони причетні до надання Україні кредитів, які українська влада щоразу успішно розкрадає. Влада боїться, бо за найменшого спротиву їй, як злодію, відразу вкажуть на її місце. На мою думку, саме з цим і пов’язана абсолютна беззубість українського Президента, глави МЗС та інших органів влади, які відповідають за провадження української політики національної пам’яті.

На мій погляд, українська влада мусить оголосити ноту протесту, викликати посла, максимально унеможливити візити Дуди до України і дати полякам зрозуміти, що він тут – небажаний гість. Разом з тим, треба унеможливити приїзд до України інших польських політиків, які намагаються паразитувати питаннях історії і які проголосували за «антибандерівський закон». Ну, і нарешті, треба твердо заявити про українську абсолютно чітку позицію стосовно українських героїв. Треба сказати, що це наше внутрішнє питання,  до якого ніхто не може сунути свого сопливого писка.

 

«З погляду польської логіки зразка 1939 року, це поляки здійснювали етнічний геноцид полякам»

 

Дмитро Корчинський:

Спершу треба розібратися, хто здійснював на Волині ці вбивства, чи вони були взаємними і чи це взагалі була «етнічна чистка». Зважте, що мешканці Волині до 1939 року були громадянами Польщі – отже поляками. На той час поляки не визнавали ніякої української нації. Для них усі громадяни Польщі були поляками, вони проводили активну політику полонізації. Тому з погляду польської логіки зразка 1939 року, це поляки здійснювали етнічний геноцид полякам.

Разом з тим, це була середина 20 століття. Тоді час був такий, нації знищували одна одну. Тоді поляки знищували українців і німців, німці знищували євреїв і циган, москалі знищували татар, чеченців і українців. Тоді всі займалися національними расовими чистками і депортаціями. Американці, наприклад, депортували у концтабори японців із Тихоокеанського узбережжя, а взимку 1945-1946 у таборах для полонених на території Франції загинули більше мільйона німців. Тобто це загальна річ і виділяти окремо Волинь не варто…І в принципі, не полякам цим займатися. Не полякам – після пацифікації, операції «Вісла», після знущання над німцями у Данцигському коридорі, після антисемітських погромів. Не їм говорити про геноцид.

 

«Спроба замирення із людьми, які нас ненавидять, ні до чого доброго не призводить»

 

Відповідь України не це має бути адекватною. Ми багато разів у своїй історії переконалися, що спроба замирення і пошуку компромісу з людьми, які нас ненавидять, ні до чого доброго не призводить. Коли ми починаємо поступатися власними принципами і власною національною гідністю, це завжди закінчується окупацією і анексією наших територій. Тому зараз треба раз у житті спробувати протилежний принцип поведінки – у стосунку до будь-яких спроб приниження української національної гідності діяти жорстко і принципово.

Яна Федюра, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm