Павло Гриценко: «Мусимо або відстояти Україну, або визнати, що ми «рускіє халуї»

Зараз в Україні триває чергове обговорення доцільності прийняття закону про статус української мови. Українські мовознавці зазначають: щоб зберегти українську мову, найперше необхідно скасувати сумнозвісний «закон Колісніченка-Ківалова». Власне, про це під час одного слухань у Конституційному судді заявив директор Інституту української мови Національної Академії наук України Павло Гриценко. Під час свого виступу науковець пояснив, що термін «російськомовне населення» - це вигадка КГБ, а українські політики, які цим маніпулюють, ймовірно, грають «під дудку» Кремля.

Про те, чому функціонування української мови в Україні є небезпечним для Росії та чи можливо запустити зворотній процес українізації, «Вголос» поспілкувався з українським мовознавцем, доктором філологічних наук, професором, директором Інституту української мови Національної академії наук України Павлом Гриценком.

Якою є історія виникнення мовної проблеми в Україні?

Виникнення мовної проблеми в Україні – це питання глобальне. Я ж вважаю, що мовна проблема виникла тоді, коли українці почали гучно заявляти про свою ідентичність, іншість на тлі російського народу. Так, у 1847 році Тарасом Шевченком було сказано про те, що «москалі мають свою мову і свій народ, українці ж теж мають свою мову і свій народ». Москалями тоді називали росіян. Тобто була зафіксована опозиція двох етносів. Зрештою, це, на моє глибоке переконання, стало однією з причин того, що коли розглядали питання відповідальності Тараса Шевченка за нібито сепаратизм, то саме Тарас Григорович серед членів Кирило-Мефодіївського братства був покараний найжорстокіше. Адже він відкрито заявив про іншість українського народу. Бо оце поєднання мова-народ зумовлює виникнення такого компоненту, як держава. Це вічна істина, кого б вона не стосувалась - чи українців, чи поляків, чи росіян. Я вважаю, що саме з цього моменту все розпочалось. А говорити, що початок цьому – це події в Криму чи на сході України, неправильно, бо мовна проблема тягнеться уже кілька століть .

Тоді звідки в Україні взялось «російськомовне населення»?

Термін походження «російськомовне населення» штучне. По-перше, серед населення України в різний час виникали різноманітні російські населені  пункти. Це були цілі переселенські села. Особливого поширення це явище набуло в кінці XVII на початку XIX століття, коли відбувалась так звана казенна колонізація. Тобто російським поміщикам на території України давали землю, куди вони перевозили своїх селян. Друге – в  радянський час до цих етнічних росіян долучилися багато тих українців, які не змогли утримати своєї мовно-етнічної ідентичності, тому що перед ними стояв вибір: або ти вчитимешся російською мовою і будеш працювати там, де панує російська мова, або ти просто залишаєшся мешкати у своєму селі. Так і почався масовий перехід з української мови на російську. Держава через свої органи, через програми фактично відбирала від українців рідну мову, натомість змушувала їх спілкуватись так званою, мовою інтернаціоналізму – російською.

Також в Радянському союзі існувала велика програма національного вимішування. Це коли постійно відбувалося переселення з місця на місце, а також коли йшлося про військові, будівельні, виробничі галузі, які вимагали об’єднання кількох національностей СРСР. За таких умов люди втрачали мовну ідентичність та просто переходили на російську. І якщо це все тривало десятиліттями, то ці люди забували свою мову і ставали «рускоязичним насєлєнієм». Повністю зросійщеними в Україні стали такі галузі суспільного життя, як  армія, силові структури та військові закриті виробництва. Ось вам приклад: тут під Львовом був і є зараз Яворівський полігон. То за Радянського союзу хіба він був україномовним? Звичайно, що ні. Тут розмовляли російською. Бо всі офіцери та інші вищі чини були привезені не з України. Це були етнічні неукраїнці, відповідно вони всі були російськомовні. Сама русифікація Львова, як і русифікація інших міст, починалася найперше з мілітаризації. Власне, коли радянські мілітарні структури приходили на нові території, починалася масова русифікація.

Але зараз, коли Україна вже 26 років, як незалежна, ці зросійщені верстви населення не хочуть спілкуватись українською. Більше того, вони противляться українізації. Чому?

Якщо людина сорок років говорила російською мовою, причому розмовляти чужою мовою її змусили під тиском (мовляв,це щось краще, щось вище, щось досконаліше у порівняння з українською мовою), то навіть психологічно таким людям стати знову україномовними дуже складно. Тут крім всього іншого немає якоїсь економічної чи психологічної спонуки. Якби до такої зросійщеної бабусі підійшов онук і заявив, що я з тобою спілкуватись не буду, якщо ти зі мною не говоритимеш українською, тоді у неї був би бодай привід задуматися. А зараз у неї немає потреб переходити на мову своєї країни. Вона не переходить і тому, що немає соціальних важелів. Дотримуючись усіх прав російськомовної людини,  ми не можемо її якось силою змусити говорити українською мовою. Наприклад, якщо у магазині її обслуговують російською, то навіщо переходити на українську?

А чи можна запустити зворотній процес, який би стимулював російськомовних спілкуватись українською мовою?

Такий процес іде вже зараз, хоча не набрав ще значної популярності. Так, у багатьох містах є групи так званих мовних волонтерів. І виявилося, що багато людей до цих волонтерів хочуть записатися на курси з вивчення української мови. Курси є безкоштовними і проводить їх активна молодь, яка добре знає українську мову. І уявіть собі, що ці волонтери роблять дуже помітні успіхи. До нас звертались люди, які говорили, що вони багато років через певні причини були російськомовними. Але в силу певних передумов вирішили вчити українську мову. Мені відомі конкретні приклади, коли етнічні росіяни, які приїхали в Україну тридцять-сорок років тому, переходять на українську мову. Зараз у них є спонука це робити, вони чітко розуміють морально-етичний аспект у тому, що триває війна, і переходячи на українську мову, вони таким чином хочуть продемонструвати, що вони не є агресором. Чи стало це масовим? Ні. Але я думаю, що після прийняття нового мовного закону про статус української мови, як державної,  передбачено створення і фінансування державою різноманітних осередків, шкіл, закладів, де можна буде покращувати вивчення української мови. Тільки так усе піде швидшими темпами. Адже не усе можна робити руками волонтерів. Але вже сам факт існування мовного волонтерського руху в Україні – це дуже важливе явище.

А як же так сталося, що україномовний у 50-х роках минулого століття Київ (розсекречені архіви ЦРУ свідчать, що у 1952 році 80 відсотків киян говорили україн­ською),  за якихось кілька десятиліть став російськомовним?

Хоча статичні дані дуже часто можуть хибувати, але, думаю, дані ЦРУ відповідають загальній тогочасній картині. І той факт, що Київ був містом переважно україномовним, є правдивим. Адже сам процес русифікації мав етапи посилення і послаблення. Тобто русифікація відбувалась не однорідно: так, при Хрущові було послаблення русифікації, але вже після Хрущова, в часи Брежнєва, цей процес почав дуже швидко набирати темпів із залученням різноманітних форм. Тут варто зазначити, що послідовність, наступальність, системність характеризують сам процес русифікації. І якщо в одному напрямку давали слабинку, то це компенсовували в інших напрямках.

Під час русифікації в українців різними психологічними методами створювали комплекс меншовартості. Зокрема, росіянин є захисником Вітчизни, а українець – зрадник.  Якщо твоє прізвище закінчується на –енко чи –ук, то чекати якогось підвищення на службі було даремною справою. Я колись спеціально для себе аналізував: чому маса пісень радянського часу є російськомовними: «бєрьози рускіє», «шол рускій солдат». А де були інші солдати? Коли треба було притягнути усю позитивну у їх розумінні енергетику і смисл, це компенсувалось саме у російськості. Пам’ятники у світі після Другої світової війни ставили «рускім» солдатам, а де були інші національності?

Тобто за допомогою системи переваг знищували усе українське. І ця система була спрямована насамперед на підсвідомість, і найгірше – вона діяла. Коли в таких умовах ти говорив, що ти любиш свою рідну мову, але ця мова не російська, тоді тебе одразу звинувачували в націоналізмі. Але коли ти казав, що ти любиш російську мову, це було «очєнь харашо». Тоді ти був патріотом. На цих моментах формувалось підсвідомо і надсвідомо вивищення російськості і приниження українськості.

Дуже цікавий приклад, як у СРСР дбали про викладання російської мови та літератури у навчальних закладах. Зокрема, для цього застосовували спеціальну систему доплат учителям російської мови та літератури. Причому, якщо ти викладаєш, наприклад узбецьку мову, то у тебе на уроці сидить понад тридцять учнів, але от коли російську – наполовину менше, бо був указ поділити цей клас на дві групи  і викладати окремо. Плюс була тридцятивідсоткова система надбавок за кожен російськомовний урок. Коли проводились якісь заходи щодо поглиблення вивчення російської мови – це була настільки важлива подія, що за це відповідав член політбюро Комуністичної партії. І тут я вже не говорю про КДБ, яке теж було задіяне.

І от коли поважний серед радянської влади Олесь Гончар на з’їзді письменників заговорив про захист української мови – він одразу потрапив у «чорний список» та втратив ряд преференцій. І це вже не говорячи про те, що якщо українські діаспорні діячі говорили про недостатнє функціонування української мови, їм одразу був заборонений в’їзд у Радянський Союз.  Система благословляла усіх, хто висловився на користь російської мови. Це була продумана система. До поширення російської мови було задіяно КДБ, систему освіти, кінематограф, ЗМІ, компартію. Усе йшло наступально, імперія заклято захищала себе і свої постулати, вона була готова з’їсти усіх, хто проти. На це кидалися фінанси, кадри.  Все було зроблено так, щоб програма русифікації максимально виконувалась.

У 1871 році була створена перша мапа, яка показувала межі поширення української мови. Розкажіть про неї, якими були ті межі? Чому вони змінились зараз?

Ця мапа пішла гуляти Інтернетом завдяки мені. І я її возив у Форос, коли була зустріч української інтелігенції з Януковичем. Власне, тоді мені не дали слово, я повівся нечемно, коли перервав тодішнього президента саме тоді, як він хотів закрити засідання. І я йому показав, які території уже втратила Україна через надмірну прихильність до Росії. Він стояв біля столу, і я йому пальцем тикав на карту. Він був заскочений, усі в залі були перелякані, бо ніхто не знав, що я цю мапу привіз.

Вона унікальна і унікальність її полягає у тому, що в час її створення була єдина Російська імперія і ніхто не збирався відбирати щось від неї. Ця карта робилася вкрай ретельно. За її підготовку відповідали найосвіченіші люди на місцях. А рідний брат імператора керував цим проектом, адже це був проект Російського імператорського товариства у Санкт-Петербурзі. Ми, українці, просто уклали цю мапу швидше. І те, що вона дуже точна, свідчить той факт, що в 1914 році російська Академія наук готувала уже зведену мапу трьох слов’янських народів і вона стосовно українців була просто скопійована. Її значення зараз дуже вагоме. Вона показує, що було втрачено при Сталіні та спростовує ту міфологію, що на теренах сходу України були росіяни. І в контексті нинішньої війни з Росією, ця мапа може стати документом, який підтверджує всю облудність твердження, що «на Донбасі живуть винятково росіяни».

Не секрет, що українську мову  у тоталітарній імперії намагалися знищити. Нам відомий Емський указ, Валуєвський циркуляр, але вже у часи незалежності ми маємо «закон Ківалова-Колісніченка». Яку небезпеку для Кремля становить існування української мови?

Справа в тім, що тоді лише де-факто Україна була незалежна, але насправді вона була залежною. Адже п’ята колона Кремля і продажна політична еліта продовжували працювати на Росію, вони фактично були тут речниками Путіна. А тому закон Ківалова-Колісніченка я називаю законом «Кремля, Ківалова і Колісніченка». Зверніть увагу, що коли цей закон вдалося проштовхнути через Верховну Раду, обидва ці діячі стали носіями медалі імені О. Пушкіна. А саме цю медаль Кремль дає за поширення російської мови. Тобто Путін сам показав, якою була мета цього закону і що вона досягнута. Ви розумієте, що і Путін, і московські діячі не соромляться хизуватися отими різноманітними антиукраїнськими кроками. Навпаки – вони це показують, як абсолютну перемогу. А чому так відбувається? Тому що вони будують свою імперію і це їхні трофеї. Україна і розвал україномовної орієнтації – це трофеї Путіна. І він хизується цим.  Загарбник не соромиться показувати свої трофеї. Путін працює задля відродження Російської  імперії. І якщо вона відродиться, українці нічого доброго з цього не отримають.  Нам пора прокинутись і зрозуміти: або ми будуємо свою державу, або українці є васалами, рабами Путіна. Якщо ми раби, то нам варто з цим змиритися, взяти чорний рабський плуг і мовчки працювати на Росію.  В сьогоднішній ситуації треба або відстоювати Україну, або сказати, що ми «рускіє холуї», нам держава не потрібна. .

Яка реальна небезпека від домінування російської мови в Україні?

Якщо в якомусь селі, де живуть росіяни (а в Україні є окремі села росіян-роскольників, так званих старовірів), і вони собі там на локальному рівні спілкуються російською, то варто розуміти, що ці села не роблять в Україні погоди і не шкодять функціонуванню української мови. Але коли йдеться про масове заступлення української мови у всіх сферах життя, коли нам прищеплюють російську ментальність, а  це ментальність орди, ментальність манкуртів, коли нас маленьких яничарів готують до того, що ми будемо гарматним м’ясом – це погано.

Ми не є пріоритетом для Росії у плані турботи чи підтримки, ми повинні самі дбати про себе, свою країну і про свою ідеологію. Коли ми говоримо, що відбувається заступлення української мови російською, ми можемо говорити про те, що відбувається поетапна втрата Україною незалежності. Адже мовне питання – це питання стратегії, це питання буття чи небуття української держави. І тільки з цих позицій ми маємо оцінювати співфункціонування мов. Не може бути на одній території дві мови. Бо це дві різні держави. Російська мова – це офіційна мова, засіб спілкування громадян Росії. Українці мають своє. Якщо поширюється російська мова, то поширюється і вплив чужої держави. А значить ми українці, за цих умов, втрачаємо свою державу. І змирившись з русифікацією, ми втратимо не лише східні рубежі України, з часом ми втратимо Україну і у Львові, і у Яворові, і у Бориславі чи Тернополі. А втрачаємо її тому що, замість української звучить російська мова. Замість зорієнтованості на Україну, ми орієнтуємось на окупанта.

Ось вражаючий приклад: сьогодні триває війна з Росією, гинуть патріоти, а в цей час наші гастарбайтери працюють у Росії, то хіба це не зрада? Вони кажуть, що мовляв треба вижити. Так, треба. Але чому вони не кажуть про те, що в нас навколо лежать необроблені землі, у нас знищені ліси, а їх треба відновлювати. Якщо людина захоче – вона тут знайде роботу, насправді її багато. А так внутрішня розбещеність цих індивідуалістів сприяє до тому, що, приїхавши сюди, вони або мовчатимуть про агресію, або казатимуть, «а яка різниця?» чи «адін язик – адна страна». Це фактично зрада стратегічних цілей і цінностей нашої держави.

Як ви ставитесь до двомовності в Україні? Чи потрібно це нам?

Ідею двомовності нам нав’язували постійно з часу Незалежності. І що це означає? Кожного разу, коли не проходить один сценарій, російське ФСБ шукає інший. У Росії працює потужний мізковий центр для того, щоб готувати якісь підходи, доктрини, якими можна досягати головного – поставленої мети. Не проходить одне, значить через годину буде друге, третє. Тобто питання двомовності нам нав’язували під приводом того, що знати кілька мов – це добре. Так, знати можна і треба, і корисно. Але допускати те, щоб інші мови заступали рідну – це злочин.

Вже неодноразово порушувалась тема щодо викладання мовами нацменшин в українських навчальних закладах, але, як не парадоксально, цією мовою нацменшин одразу стає російська. Як ви до цього ставитесь?

Справа в тому, що це питання не просте. І тут можуть бути різні варіанти. Але найголовніше - потрібно домогтися, щоб ті мови, які насправді є міноритарними, яким загрожує зникнення, щоб саме ці мови були збережені. Це обов’язок України, як морально-етичний, так  і політичний. Бо, скажімо, ми не можемо допускати, щоб щось сталось із кримсько-татарською мовою чи мовою караїмів. Тому що поза межами нашої країни ніде більше цих мов  немає. В той же час російській, румунській, болгарській мовам зникнення не загрожує. Вони спокійно розвиваються на своїх територіях. У цьому випадку, якщо ми почнемо вивчати ці мови у школах,  наші анклави національних меншин отримають для своєї освіти продукт з-поза України. От хто кодифікує правила вимови, норми, правопис російської мови ? Звичайно, що Москва. Ми ж, київські мовознавці, не маємо права втручатися у функціонування російської мови, ми можемо це робити лише з українською: вказувати, як правильно писати, як правильно вимовляти. Українську ми можемо творити. Натомість же основний ареал, де відбувається творення російської мови – це не Україна, а Росія.

Даючи дозвіл на вивчення мови нацменшин, ми маємо звернути увагу на те, наскільки та чи інша громада хоче вивчати цю мову нацменшин. От небагато болгар в Україні хочуть вивчати болгарську мову. Про це свідчить той факт, що минулого року на болгарське відділення Одеського університету, де було виділено десять вакансій, вдалось заповнити лише одну. А це основна територія поселення болгар. Це означає, що  більшість з них зараз не в’яжуть своє майбутнє із збереженням традицій свого народу. І це погано, бо якщо ці люди переступили через своє і не захотіли це зберегти, вони ніколи не стануть і свідомими українцями.

Якщо говорити про мовну ідентичність - якої шкоди державному іміджу України завдають російськомовні чиновники, міністри? Чи повинен український чиновник принципово спілкуватись українською мовою?

Це має бути принциповим питанням, адже не випадково є спеціальний закон Про державного службовця. Там абсолютно чітко сказано, як і в десятій статті Конституції України, що чиновник  має першочергово, як носій волі та влади держави, який у соціумі представляє державу, спілкуватись українською мовою. Якщо цього не відбувається, виникає питання, а яку державу він представляє? Адже не спілкуючись державною мовою, чиновник порушує закон і демонструє неповагу до країни, яку він представляє. Розмовляючи російською, український чиновник показує, що на території України присутня інша держава. На превеликий жаль, це негативна спадщина минулого, коли ми мали засилля російської мови і коли при Брежнєві і його наступниках відмовлятися від української мов – це було почесно. Бо цим ти показував свою належність до вищого класу чиновників. І ця традиція і досі триває. Окрім того, у наших нових умовах її надано новий зміст, а саме ці чиновники водночас демонструють лояльність чи навіть підпорядкованість саме Москві, а не Україні.

Яку модель українізації мала б вибрати патріотична влада?

Насамперед потрібно, щоб кожне порушення щодо функціонування української мови не залишались непоміченими у суспільстві. Далі – треба формувати національну еліту. Бо не може бути ненаціональна еліта оборонцем національних українських інтересів. І треба, щоб бізнес був національним. Тому що від того, що українські олігархи свої фінанси вкладають у різні проекти ненаціонального спрямування, ми маємо великі втрати. Я глибоко переконаний, що пресу та й загалом усі ЗМІ необхідно повернути, як стратегічні об’єкти під опіку держави. Вони не можуть бути власністю окремих осіб. Адже за законодавством власник визначає мовну політику. А мовну політику, як стратегічну, має визначати держава. А тому скільки б ми не зверталися із питанням повного функціонування української мови у ЗМІ, у нас немає успіхів, бо є закон, який передбачає, що редакційну, зокрема мовну політику, встановлює власник ЗМІ.

Але ж є квотування української мови у ЗМІ?

Я хочу сказати, що я категорично проти квот. Тому що квотувати і радіти з того, що аж 25 %  чи скільки там буде української пісні, а стільки то російської -  безглуздо. Адже це відбувається в моїй державі, де державною мовою є українська! У ЗМІ української мови має бути 99 %, а 1% має припадати на регіональне мовлення мовами нацменшин. Тільки так може бути. А квоти –  це випрошування  в неукраїнських олігархів, в їх представників у парламенті, права на рідну мову,  що є принизливим явищем. А це не годиться так робити державі, яка себе поважає.

Разом з тим, коли починаються розмови про функціонування української мови, російськомовні одразу кричать про утиски. Як на це реагувати?

Це один із шляхів психологічного наступу на українців – мовляв, зупиніться, бо буде погано вам. А чому мені у моїй державі має  бути погано від того, що у своїй державі я говорю державною мовою і хочу отримувати інформаційний продукт саме державною, а не іноземною мовою? Чим це погано? Ця істерія лише один із шляхів тиску та зайве підтвердження, що  наступ на українську ідею та мову, на україноцентризм є системним, послідовним, наступальним. Нам не дають можливості мати українське в Україні. Коли починаємо говорити про мову, нам кажуть – не на часі. Я весь час кажу, що вони привчають нас до того, що українське в Україні ніколи не буде на часі.

Яким буде Ваш прогноз щодо подальшого функціонування української мови в Україні?

Вже сам факт існування розмов про функціонування української мови в Україні – вселяє оптимізм. Ми озброєні знаннями і, відповідно, ми знаємо, як реагувати, як себе поводити. Ми маємо розуміти, що стоїть за різними нападками деяких нардепів на українську мову. А стоїть завжди одне – слугування Кремлю, відпрацьовування отриманих рублів. Нам треба на кожному кроці відстоювати свої інтереси і пам’ятати, що за нас нашу роботу із побудови держави ніхто не зробить. Ми маємо це робити, як це робили наші предки. От у Галичині селяни скидалися по копійці і купляли книги для сільських читалень. Це був той необхідний крок, з чого виростало ціле покоління галицької інтелігенції. Жертвуючи гроші, галичанин знав, що він дає це задля своєї церкви і своєї освіти. То чому ж ми сьогодні, маючи такий потужний механізм, продовжуємо перебувати під впливом Кремля? Ми маємо знати, що за допомогою української мови ми будуємо сильну Україну. Кожен із нас до рідної мови має ставитись шанобливо і сприяти її розвитку. За таких умов я абсолютно переконаний, що програму створення проукраїнської України буде реалізовано. І тоді, як сильну державу, нас поважатимуть у світі. І це не шлях ізоляціонізму, а шлях до самовизначення і визнання.

 

Марія Бойко, «Вголос»

 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm