«Піккардійська терція»: Ми співаємо про тих, хто колись також міг би поїхати на заробітки, але вибрав для себе інший шлях

В межах проекту «Вголос про війну» ми поспілкувалися про ситуацію в країні, війну, політику та українців із учасником гурту «Пікардійська терція» Володимиром Якимцем.

Що таке «війна»? Як ви особисто ставитеся до війни?

Я не можу дати відповідь «що для мне є війна». Я не знаю. По-перше, на жаль, чи на щастя, я не брав участі безпосередньо у бойових діях і маю велику надію, що не потрібно буде. Але, якщо треба буде мобілізувати всі сили, то я впевнений, що і я, і всі мої друзі, туди поїдуть.

Хтось каже, що для нього це певні незручності життєві. Хтось каже, що психологічне навантаження. Хтось каже, що війни нема. Хтось каже навпаки, що немає ніякого АТО, а є агресія. При цьому всі будуть абсолютно праві. Війна це, в першу чергу, захист. Тим більше, що ми захищаємося. Ми ні на кого не нападали. Це захист тої України, того українського духу, захист традицій, тої культури, захист цієї мови, яку ми мали споконвіку на своїй землі. Це все ми захищаємо зараз.

Як ви ставитеся до людей, які залишилися по іншу сторону барикади, на окупованих територіях?

Там є всі. Так само, коли відбувалася ІІ Світова війна, на території України, на території Білорусії, на території частини Росії теж жили люди, які не встигли переїхати, не змогли, не хотіли… Так само й тут є багато таких. Є прихильники того примарного «російського світу», про який їм дуже багато розказували і нічого в них іншого, і ніякого ствердження в їх житті немає. Є люди, які не змогли з різних причинин виїхати. Або виїхали, але через півроку повернулися, бо не змогли знайти ні достойної роботи, ні достойного житла, і, в принципі, коштів вже не було для того, щоб жити на неокупованій території саме України. Є люди, які з різних факторів не могли залишити чи дітей, чи батьків, які не можуть в даний момент переїхати. Їх так само можна зрозуміти. Але питання в тому, що всі вони є громадянами України. Тому я впевнений, що ті, хто кардинально взагалі не хотів жити в Україні, вони  в перші ж місяці виїхали в Росію і 70% виявляється повернулося знову ж таки до того Донбасу, тому що там їх абсолютно ніхто не чекає. Я думаю, що може вони зробили свої висновки. Хоча, може й ні.

А як ви ставитеся до людей, які їздять на заробітки до тієї ж Росії?

Тих я взагалі не розумію. То є для мене не те що нонсенс… От я не розумію, як вони до того часу жили в Україні і називали себе українцями?! Тим більше, що це не люди, які виїжджають там із Харкова, Херсону чи з Дніпра. Більшість виїжджає із Західної України. І от я цього не можу зрозуміти. Надягати кожного дня вишиванку, ну не кожного, через день вишиванку, йти кожної святої неділеньки до церкви, замолювати гріхи і потім от таке робити! Для мене вони не існують. Тому що можна було вибрати будь-що: Португалія, Іспанія, Польща, Америка, Канада. Де тільки наших нема. Було би тільки бажання. Але тут власне не йдеться про заробіток, а йдеться про якийсь легкий заробіток. Хоча там наших дуже багато кидали і ще за нормальних часів.

Чи завершилася Революція Гідності? Чи зробила свій вплив на українців? Чи змінюється щось в їхній свідомості?

Думаю, що зробила. Думаю, що не до кінця, але, все таки, зробила вплив більший, ніж Помаранчева революція 2004 року. Тому що люди обпеклися тим, що майже не було змін після Помаранчевої революції. Тут вже вони якось знали, чого можна очікувати.

Можливо не до кінця і не так швидко, але, в принципі, змінюється. По-перше, свідомість громадян змінилася. Вони вже почали реальніше дивитися на речі. Вже не так просто ведуться на якийсь популізм, хоча гречка до сих пір працює. І це теж треба визнавати.

Тому я кажу, що не до кінця відбулися зміни. Тому що зміни – це не просто зміни в елітах, це не просто зміни в самій державі, це зміни в свідомості, як і політиків, так і громадян, які обирають тих політиків. Бо якщо ви вибрали даних політиків, які сидять зараз у ВР і їх же поливаєте брудом, то не забувайте, що поливаєте брудом себе. Тому що ви їх вибирали. А в принципі, динаміка позитивна є. І я, чесно кажучи, вже так навчений гірким досвідом, але все таки маю достатню долю оптимізму. Головне, щоб зараз не закинути контроль чиновників. Тим більше зараз є багато засобів для того, щоб це робити. Чиновників, політиків і, власне, псевдодемократів, які з’являються зараз нагорі після всіх відомих подій. Говорити про це, показувати це. Тому що процес пішов. Головне, щоб він став незворотнім. Щоб він не зупинився на половині, а потім можна було його відкотити назад.

Чи правильний курс обрало керівництво нашої держави стосовно того ж сходу, «мінських домовленостей»?

По-перше, хочу сказати, що я прихильник дипломатії і тільки дипломатії. Незважаючи на те, що зараз українська армія стала і сильніша, і краща, і боєздатніша, і більше має ресурсів, все одно це не зрівняється з тою армією, яку має Росія. І якби ми цього не хотіли, це треба визнавати. По-друге, можна було б звичайно із шашками на танки, як колись ті поляки в кінці 30-х на німецькі танки йшли, тільки це нічого не дало. Загинуло дуже багато людей. Зараз і так багато загинуло, а загинуло би ще більше. По-третє, давайте не забувати, що всі санкції стосовно Росії, прив’язані, в першу чергу, до «мінських домовленостей». І якщо хтось каже, що їх треба знімати, розривати, то треба задуматися, в першу чергу, про наслідки.

На скільки вибраний вірний курс нашого керівництва? Ну, по перше, це покаже час. В даний момент, активних бойових дій у нас на сході не відбувається, хоча наші люди і далі гинуть. Але це не співмірно із тими втратами, які були у 2014-2015-му роках. Зрештою, це залежить не тільки від самої дипломатії, це залежить від того, що у світі нам дали великий кредит довіри. І пора нам його використовувати на повну.

Часто буваєте з концертами закордоном. Як там до України, до українського народу ставляться?

Ми більше були там до тих неприємних, трагічних подій 2014-го року. В принципі, запитували. Звичайно всім було якось так дивно, що як Україна могла вибрати людину із двома судимостями (ред. Януковича). Я нічого не міг сказати. Люди вибрали. Міжнародні експерти визнали ці вибори. Звичайно, не все так чисто там було, гладко, але, в принципі, вони відбулися абсолютно нормально.  Бачте, значить нам треба було мати такого Януковича, щоб свідомість починала змінюватися. Причому свідомість не якоїсь конкретної частини України, зокрема Заходу, а маю на увазі свідомість в принципі. Це стосується й центральної, й південної, й північної України.

Коли із 2014-го, навіть із 2013-го року, ми їздимо на схід, південь і північ України, от там вже було цікаво послухати людей. І ті самі Суми, і Полтава, і той самий Донецьк. Луганськ, де ми були останній раз, до речі, у 2014-му році. Так, у травні. Вже були барикади, вже були захоплені СБУ, але ще не було яскраво вираженої війни і такої агресії. Але вже тоді було видно, що не весь схід втрачено, не весь схід думає, так як би здавалося думають люди, які там з тими прапорами російськими, з «галдєжом»: «Путін ввєді вайска» виступають. Якось, ті не то що були активніші, ті були нагліші. Ті люди, які були за Україну, вони навпаки культурніші, інтелігентніші, але вони все одно відстоювали свою думку. І коли навіть в Донецьку прийшли люди із жовто-синіми прапорами, вже тоді можна було втратити все, включно із життям. Тому що в Донецьку на той час вже були три смерті, зокрема депутат обласної ради, якого знайшли із розпоротим животом в річці.

В різних регіонах було по-різному. Хтось мав лояльну думку до Росії. Але всі, як правило, говорили, що Росія не мала права Крим, в першу чергу, забирати. Бо вона, в принципі, не мала права цього робити. Як би там того не хотіли. І навіть дуже лояльні люди говорили: «нехай би вже зробили той референдум. Подивилися б ми, що там люди говорять, але без ніяких «зелених чоловічків».

От ми були в Севастополі десь у 2010-му чи 2009-му році. У нас на концерті було 30 чоловік. Десь я це прекрасно розумію, що от це в процентовці можна брати наших людей, які були в Севастополі. І ця проблема, вона була державна. Але державна проблема не тільки там Ющенка чи Януковича, а ця державна проблема почалася ще з 1991 року. Але тоді не було ще багато проросійських настроїв, як тепер.

Найбільші мої враження були загальноукраїнські. А закордоном, ви знаєте, я зараз не говорю про діаспору, тому що діаспора завжди всім цікавиться і болить, і чим може, тим і допомагає, я говорю про німців, поляків іт.д., Я був приголомшений тим, що у Польщі з’явилися антиукраїнські настрої. Вони якщо були у свій час, а ми Польщу об’їздили вздовж і впоперек, навіть близько такого не було, то десь отак мікроби, на загальному навіть не було то помічено. Але все це не з’явилося вчора.

Давайте згадаємо, яка політика була, коли ледь не вся ВР хотіла прийняти пропозицію до Сейму, щоб засудити, офіційно визнати, що ми українці «тупо різали» поляків. Це абсолютна неправда. Це абсолютно було зіграно на певних настроях і просто це була відверта російська провокація тих людей, які, власне, той «російський мір» проштовхували. Одне прізвище Колесніченко чого тільки вартує. Там підтягнулися, бо там також є структури, які проплачені. Хоча поляки теж за тим слідкують. Як мінімум одного з таких провідних проплачених шовіністів вони вже посадили до в’язниці. Останнім часом не бачу, щоб в нас таке відбувалося.

Я за поляків буду говорити. Ми там найбільше гастролюємо. Нема такого, щоб це було 50/50. 95/5 % - це я можу сказати. 95 (ред. % поляків) – із великим позитивом ставляться до українців.

Як війна впливає на вашу творчість?

Якщо відверто, то 2013-2015-й рік не писалося. Не писалося, по перше, бо не було відомо чим у 13-му році закінчиться Майдан. У 2014-му невідомо було, чим закінчиться Крим. Вже ближче до 2015-го року невідомо було, чим буде закінчуватися війна-не війна, АТО - не АТО. До Львова дійдуть, чи не дійдуть? В принципі, думки всякі були. Не те що настрою не було, не знав про що говорити.  Кожний артист, якщо він є щирий, то він завжди хоче щось сказати. Ми, як правило, в своїй творчості в політику не бавилися. Суперпатріотичних, на замовлення пісень ми не співали. Ніхто не міг нас запідозрити в якихось там співпрацях ні з якою політичною силою. Ми співали те, що хотіли.

Стосовно «Кача», в свій час дуже багато було про це сказано. Нагадаю одне, що «Кача» було записане не у 2013-му році, коли, на жаль, Женя Нищук перший раз включив його на Майдані. З того часу то все і почалося. Вона була записана 12 років тому. 12 років перед тими подіями. А написане було ще далеко перед тим, як стала незалежна Україна. Ми, в принципі, от протягом тих 2013-2015-х років на кожному концерті виконували «Кача». Зараз ми намагаємося це не робити. Не від того, що ми не хочемо це співати, не від того, що люди це не просять, а від того, щоб вона не була «заїжджена». Якщо це є символ, то не можна отак з нього робити повсякденну річ. Якщо ви хочете, щоб він був чогось вартісний, до нього треба відноситися як до тої вартісної речі у вашому житті. І я маю на увазі не матеріальні речі. Маю на увазі, що маєте відноситися як до першої сповіді, як до першого причастя, як до першого і останнього шлюбу. Бо як правило, шлюб має бути перший і останній, якщо ти говориш у церкві «так».

Я розумію, що люди хотіли би це більше чути і на концертах, і це згадати, але це згадувати треба не тільки на концертах. Але не цією піснею єдиною. Колись січові стрільці йшли в бій за ту саму Україну і прекрасна була пісня, написав її Михайло Гайворонський «Коли ви вмирали». Це ще давніша пісня. Ще до «Кача» була написана. Пісня про героїв, які загинули власне за незалежність України, за те, щоб Україна була вільною і за те, щоб Україна була нормальною державою. Але цю пісню я сам перший раз почув у 1990 році. Вона мене до сих пір вражає.

Що «Кача», що «Коли ви вмирали» - це пісні про тих людей, які би могли теж жити і жити, могли би теж не називати війну війною, могли би теж поїхати на заробітки, а не захищати батьківщину, але вони вибрали для себе інший шлях. І той шлях для них був занадто короткий. Але спогади, ця згадка, у вигляді пісні, залишилася. Її треба якомога більше пропонувати, бо більшість людей цього не знає. На жаль, в даний момент, це може зробити тільки держава через власні медіаструктури, тому що приватні медіаструктури цього робити не будуть.

 

 

Алла Федорченко, Марія Панчишин «Вголос»

 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram