Позачергові парламентські вибори 2007 р. в Україні: попередні висновки

Виступ на міжрегіональній конференції “Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році”. Львів, 10 листопада 2007 року, Львівський національний університет ім. І.Франка.

Виступ на міжрегіональній конференції “Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році”. Львів, 10 листопада 2007 року, Львівський національний університет ім. І.Франка.

Під час обговорення даного виступу один із працівників Львівської ОДА звинуватив автора в упередженості й суб’єктивізмі; у тому, що лише сліпий може непобачити тих разючих змін, які принесли дострокові вибори в політичне життя України! За його словами вперше в новітній історії України в українському парламенті, сформована “проукраїнська більшість” яка зможе нарешті визнати УПА воюючою стороною і захистити національні інтереси. Досі не можу зрозуміти для себе чи це політична короткозорість, чи показовий пафос “державної людини”, чи спроба видати бажане за дійсне. Ну скільки можна людям морочити голову, прикриваючи свою недолугість і банальну боротьбу за посади й бізнес-інтереси гіперпатріотизмом! Правий був В. Липинський (“Хам і Яфет”), коли писав, що проблема України не у існуванні хамового начала (воно притаманне всім народам), а в тому, що тут воно взяло гору над творчим (яфетичним) началом! Ось де сьогодні пролягає основна лінія боротьби в Україні! І чим швидше ми це зрозуміємо – тим швидше житимемо краще. Україну слід рятувати від Хамового начала, незалежно від того чи воно вирядилось і красується у вишиванках чи в косоворотках!

***
Оголошення ЦВК України офіційних результатів парламентських виборів підводить риску перебігу виборчої кампанії й дає підстави аналітикам робити попередні висновки. Попередні, з огляду на те, що, з нашої точки зору, остаточне завершення виборів відбудеться лише після початку роботи новообраного парламенту, обрання його керівних органів і, що особливо важливо, після формування уряду.

1. Про політико-правові підстави проведення виборів.

Вже не вперше українські політичні реалії засвідчують, що формування вищих органів влади через політичні вибори може відбуватися не на основі діючих в державі законів, а на основі політичних домовленостей між основними політичними гравцями. Так було в 1994 р., коли в результаті політичної кризи відбулися позачергові парламентські та президентські вибори, так сталося і зараз у 2007 р. І хоча в політичній практиці такий спосіб розв’язання суспільної напруги вважається загалом демократичним (на відміну звичайно від узурпації влади чи переворотів) однак очевидно, що надмірне захоплення ним нівелює демократичний характер цієї процедури, а відтак і легітимність обраної в такий спосіб влади. Якщо формування влади відбувається поза межами діючих в державі правових норм, то створює це небезпечну тенденцію до трактування норм права з позицій політичної доцільності, що є поширеною практикою більшовизму, а аж ніяк не демократії. Посилання на досвід європейських держав, де позачергові парламентські вибори є загалом звичною і досить поширеною практикою в даному випадку є некоректними, оскільки там позачергові вибори проводяться за ініціативою парламентської більшості й є результатом або розпаду правлячої коаліції або її бажання покращити свій результат - і ніде у світі позачергові вибори не відбуваються як демократичні на вимогу парламентської меншості, яка зрозуміло, завжди буде зацікавлена у їх проведенні розраховуючи в такий спосіб дочергово прийти до влади.

2. Про реальні причини проведення виборів

Як у 1994 р. так і в 2007 р. основною причиною політичної кризи стала боротьба між парламентом і президентом за контроль над владою і фактично представляла собою протистояння між двома тенденціями суспільного розвитку України: спрямованого на зміцнення президентської влади і, навпаки, на її обмеження. У 1994 р. перемогла перша із зазначених тенденцій, що привело до формування в Україні сильної президентської влади, очолюваної Л.Кучмою. Зовнішнім приводом до проведення позачергових виборів 2007 р. в Україні стала політична корупція в парламенті, однак реальною причиною були наполегливі й небезуспішні спроби збільшення повноважень парламентсько-урядової більшості й суттєве скорочення повноважень президента. І хоча така зміна конфігурації політичної влади була загалом передбачена т.зв. політичною реформою й переходом до парламентсько-президентської форми правління, однак, очевидно, що це не входило в стратегічні плани президента. З огляду на це зрозуміло, що позачергові парламентські вибори 2007 р. є лише першим кроком на шляху до зміцнення президентської гілки влади, слідом за яким очевидно слід чекати спроб змінити конституцію та діючу в державі систему влади. Однак при нинішній розкладці політичних сил важко припустити, що цей процес буде таким простим і однозначним. А тому про політичну стабільність, як важливу складову ефективного розвитку держави, до розв’язання основного питання політики – питання влади - в найближчому майбутньому можна буде хіба що помріяти.

3. Про демократичний характер виборів

Напередодні виборів чимало говорилося про те, що вибори є механізмом контролю народу над владою і що чим частіше вони проводяться - тим більшу школу демократії проходить населення. Теза, яка є далеко не беззаперечною. Вибори є демократичною процедурою якщо населення, яке приймає у них участь має можливість робити усвідомлений вибір, який фактично є оцінкою ефективності роботи політичних сил, які знаходяться при владі визначений законом термін. В умовах позачергових виборів значна частина населення так і не отримала змоги дати політичної оцінки відповідності діяльності влади взятим на себе раніше зобов’язанням – так як в уряду був той аргумент, що йому не дали ані часу ані можливості зреалізувати обіцяного. Вибори є школою демократії якщо населення, яке приймає у них участь чітко усвідомлює, що мова йде про механізм формування повноцінних органів влади на основі прийнятих всіма “правил гри”. У даному ж випадку населенню пропонувалось виступити такою собі демократичною “ширмою”, яка мала б створити видимість народного зацікавлення погано замаскованою боротьбою за владу, яка точилась між окремими групами української політичної (а швидше політико-бізнесової) еліти. Вибори, що проходили на тлі дискусії про необхідність наступної зміни формату влади не сприяли усвідомленому й відповідальному ставленню до них електорату. Досить висока явка виборців є швидше пострадянським синдромом дисциплінованого голосування, ніж індикатором демократичної політичної участі. Демократичні вибори – це конкуренція політичних сил. Вибори є демократичними тою мірою якою її учасники мають рівні можливості на перемогу. Позачергові вибори були неочікуваними, спонтанними, а тому вигідними для тих політичних сил, які вже були представлені на парламентській арені. З цієї точки зору це були фактично вибори без вибору, вибори із запрограмованим результатом. За винятком СПУ, яку змінив Блок Володимира Литвина, нові політичні сили, так як і прогнозувалось, не змогли потрапити до парламенту. Офіційно відведеного часу для успішної “розкрутки” політичним новачкам виявилось недостатньо. А тому в парламенті й політикумі продовжуватимуть домінувати “старі” політичні сили, а відтак і притаманні їм суперечності.

4. Про демократичність виборчого законодавства

Характер виборів значною мірою детермінується виборчим законодавством, яке прийняте та застосовується в даній державі. Україна характеризується крайньою нестабільністю виборчого законодавства. З часу проголошення незалежності воно пройшло еволюцію від мажоритарної до змішаної, а відтак до пропорційної виборчої системи. Практично кожні нові вибори відбувалися за новими виборчими правилами. Запровадження пропорційної виборчої системи розглядалось як крок вперед на шляху демократизації та “очищення” політики. Зазначалось, що система пропорційного представництва покінчить з адміністративним впливом і підкупом депутатів-мажоритарників, покладе край існуючій політичній корупції. Однак благим намірам не судилося бути. Пропорційна система з закритими списками виявилась вигідною хіба що партійним вождям і аж ніяк не розв’язала ті суспільні проблеми, які була покликана розв’язати. У партійні списки (звісно, що на комерційній основі) знову потрапила значна частина представників крупного капіталу, а тому про давно назріле розмежування влади та бізнесу в українському політикумі сьогодні не йдеться. Партії й далі обстоюватимуть в українському парламенті не національні інтереси, а бізнес-інтереси своїх спонсорів. Депутати виявились абсолютно залежними від партійного керівництва. Відбір представників у партійні списки відбувається не за професійними якостями, а за принципом лояльності до партійного керівництва. Партійні маси та рядові громадяни виявились поза процесом формування списків. Парадоксально, але в державі, де за різними оцінками лише 2 % населення (приблизно 700 тис.-1 млн. осіб) декларують себе членами партій, партійні вожді узурпували собі виключне право на формування влади від імені всього сорокамільйонного народу. Це не демократія, а справжнісінька партократія! Спроби запровадження імперативного мандату на законодавчому рівні лише законсервують існуючі негативні тенденції в діяльності політичних партій. А організації, які не толерують принципи демократії у своїй власній діяльності не можуть бути носіями демократії для всього суспільства.

5. Про політичну відповідальність партій

Запровадження пропорційної системи виборів обґрунтовувалось і необхідністю формування політично відповідальної влади. Вона, начебто перестане бути анонімною, буде партійно виразною, а відтак і відповідальною перед населенням. Однак про партійно-політичну виразність виборчих блоків у даній виборчій кампанії говорити взагалі дуже складно. Політичні партії виразно демонструють, що є вони швидше організаціями зорієнтованими на проштовхування своїх людей на публічні посади, ніж об’єднаннями однодумців. Масового характеру набрала “міграція” вчорашніх депутатів з одних політичних команд в інші, часто протилежні як за ідеологією так і за стратегічними цілями (Вінський, Луценко, Головатий, Бродський). Виборчі блоки формуються з учасників, ідеологічні засади яких розрізняються концептуально (лівоцентристська УСДП і право-ліберальна ПРП спокійно співіснують в рамках БЮТ, право-центрисьська “Правиця” і лівопопулістична “Народна Самооборона” у складі НУНС). Які політичні цінності вони будуть сповідувати прийшовши до влади? За реалізацією якої стратегії буде нести політичну відповідальність БЮТ, який спочатку добивалася членства в Соцінтерні, а тепер став членом правої сім’ї європейських політичних партій? Українські комуністи досить успішно входять до антикризової коаліції з Партією регіонів - партією крупного капіталу, що зрештою не заважає їм боротися за права поневолених трудящих. Відсутність виразного позиціювання політичних партій в загальноприйнятій системі координат “ліві-праві” робить їх політичну діяльність непрогнозованою й невиразною. Партії не виконують своєї авангардної ролі, вони не пропонують суспільству рішень існуючих суспільних проблем, а в гонитві за електоральними симпатіями намагаються сподобатися якомога більшій кількості населення йдучи за настроями виборців, а не формуючи їх. Можливо саме через це на парламентських виборах політичні партії при вирішенні тих чи інших суспільно-значимих проблем намагаються сховати свою чітку позицію за зверненнями до різних форм прямої демократії (референдумами, опитуваннями) – “хай народ висловиться” та активно експлуатують гасла соціального популізму. Останній характерний не лише лівим політичним силам, що є зрештою зрозумілим, але й правим (ПР) чи псевдоправим (БЮТ). Така ситуація не дає можливості розпочати поважний суспільний діалог з приводу існуючих суспільних викликів і способів їх вирішення. Голосування носить не раціональний, а емоційний характер, пов’язане не з оцінкою запропонованих програм та ідеологій (оскільки останні нічого не значать в політичній практиці), а з симпатіями до політичного лідера. Соціальний популізм виборчої кампанії бумерангом вдарить по владі, яка зіштовхнеться з високими соціальними очікуваннями населення і неможливістю їх вирішення. А це в свою чергу сприятиме зростанню соціальної апатії та розчаруванню населення, радикалізації його поглядів та поведінки. В гонитві за “легкими” голосами у ході виборчої кампанії так і не сформувалися основні підходи щодо вирішення поставлених перед Україною суспільно-політичних та зовнішніх викликів, вони не були представлені на загальнонародне обговорення, а тому не отримали належного ступеню народної підтримки. Наскільки ефективно в такій ситуації вони зможуть реалізовуватися – покаже час!

6. Про парламентську діяльність партій

Вибори є демократичним механізмом формування вищого законодавчого органу і уряду. Тому, на відміну від антисистемних сил, які не визнають парламентських процедур формування влади, усі політичні сили України, які визнали необхідність проведення позачергових виборів (нехай із застереженнями), й прийняли у них участь відповідно до діючих виборчих норм, а до того ж отримали підтримку виборців є демократичними політичними силами і мають всі підстави формувати таку ж демократичну (за формальними ознаками) коаліцію! Вибори слід вважати такими, що завершились не з моменту оголошення їх офіційних результатів, а після формування діючого парламенту та обрання ним уряду. Вибори лише визначили склад політичних сил, що отримали можливість приймати участь у цьому процесі та їх кількісне та якісне представництво. Далі починається наступний етап виборчого змагання – боротьба за формування влади, який вже відбувається без безпосередньої участі самих виборців. Тут важливе значення мають існуючі правові норми і політичні традиції, які регулюють процедуру формування парламентської більшості та виконавчої влади. Загальною є практика, що перше право формувати правлячу коаліцію належить лідеру тієї партії, яка здобула на виборах найбільшу підтримку виборців. У нашому випадку такою є Партія регіонів. І лише після того, як протягом чітко відведеного часу лідеру цієї партії не вдається домовитись з іншими учасниками про формування парламентської більшості – це право переходить до лідера партії, яка отримала наступний результат і т.д. В українській практиці процедура формування парламентської більшості не виписана у законодавстві й не склалась у певну політичну традицію. Тому кожна з політичних сил, представлених у парламенті, трактує цей процес так як це вигідно для неї. Результати переговорів щодо формування уряду залежать не лише від парламентського представництва, а й від так званого коаліційного потенціалу партії – тобто її здатності вести конструктивні переговори з іншими учасниками переговорного процесу. Найвищий коаліційний потенціал мають зазвичай центристські партії, які можуть бути учасниками як ліво-центристської так і право-центристської коаліцій (наприклад ліберальна Партія вільних демократів в Німеччині була учасником практично всіх післявоєнних урядових коаліцій). Значно меншим коаліційним потенціалом володіють радикальні партії, незважаючи на те, що вони можуть мати достатньо серйозне парламентське представництво (наприклад комуністи в післявоєнній Італії здобували до 25 % голосів виборців, але жодна з парламентських партій не бажала формувати з ними урядової коаліції і таким чином вони залишалися ізольованими в парламенті). Потенційно ініціаторами формування парламентської більшості в українському парламенті можуть виступати дві політичні сили – ПР та БЮТ. Остання ще напередодні виборів заявила про свою готовність блокуватися з НУНС і принципове несприйняття ПР як політичного союзника. Блок Володимира Литвина не зв’язував себе жодними політичними обіцянками, а тому володіє найвищим коаліційним потенціалом т.зв “золотою акцією”, яку буде намагатися використати з максимальною користю для себе. Потенційно має можливості для певного політичного маневру і блок НУНС, позиція якого не у всьому співпадає з позицією БЮТ і значною мірою залежить від позиції президента. Теоретично можлива і т.зв. велика коаліція – ПР і БЮТ (яку за підсумками останніх парламентських виборів сформували в Німеччині постійні опоненти - християнські-демократи та соціал-демократи). Однак з огляду на наближення президентських виборів, на участь в яких розраховує кожна з даних політичних сил, такий варіант розвитку подій є малоймовірним. Політична угода між БЮТ і НУНС дає можливість формувати політичну більшість, однак перевага у два голоси робить її крайньо нестійкою. Можлива й ситуація, коли сформувати повноцінну парламентську більшість не вдасться жодній з політичних сил – і це змусить президента призначити виконувати обов’язки неполітичного (чи технічного) прем’єр-міністра (т.зв. уряд меншості), який буде виконувати свої обов’язки щонайменше рік часу, що дасть президенту стратегічну перевагу над своїми політичними конкурентами напередодні наступних президентських виборів. Такий варіант розвитку подій вважаю найімовірнішим.

7. Політичні наслідки виборів

Проблему політичних наслідків виборів можна перефразувати дещо по-іншому: “Хто ж виграв від їх проведення?” Сказати, що виграло суспільство, держава, народ в цілому, на жаль, не можемо. Крім змарнованих коштів на їх проведення, погіршення економічної ситуації і міжнародного авторитету, зростання цін та інфляції населення так і нічого не отримало. За великим рахунком позачергові вибори не вирішили жодної з ключових проблем, які фактично й привели України до політичної кризи. Не ліквідовані, а то й ще більше загострились регіональні відмінності. Не змінилась суттєво політична розкладка й представництво в оновленому парламенті (на зміну СПУ з О.Морозом прийшов екс-спікер В.Литвин зі своїм нечисельним однойменним блоком). Суттєвим залишається представництво й ПР, обійти політичні амбіції якої буде далеко не просто. Явно програла НСНУ, яка попри всі спроби представити себе новими політичними обличчями та завдяки використанню адміністративного ресурсу так і не зуміла збільшити свій попередній результат. Неприхована симпатія та відверта агітація Президента за НУНС дає підстави говорити, про те, що результат блоку є показником реального рейтингу Президента. На фоні політичних рейтингів основних політичних конкурентів В.Януковича та Ю.Тимошенко рейтинг діючого президента виглядає більш ніж скромно. І очевидно, що основні призначення та парламентські союзи оточення В.Ющенка робитиме виходячи з факту наближення президентських виборів. Однак стратегічних ходів у президента залишилось не так вже й багато. Дострокові вибори на деякий час зменшили основне протистояння, але не зняли його. Відбулося перезавантаження системи, а не її оновлення. Це дало можливість здійснити певне перегрупування політичних сил, провести огляд сил перед вирішальним поєдинком. Хто очевидно виграв від цих виборів так це безперечно Ю.Тимошенко, яка й була їх основним організатором. Однак чи перемога знову не вислизне з її рук через зраду “політичних соратників” покаже час.

 


КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram