Про вовків і львівських чиновників

Маємо невтішні новини від мисливських господарств Сколівського та Турківського районів Львівської області. Саме там цьогоріч випало найбільше снігу, а перепади температури спричинили утворення насту. Великі тварини – олені, дикі кабани та зубри провалювалися у ньому та ставали легкою здобиччю вовків. Тільки на території Національного парку «Сколівські бескиди» за останній місяць складено двадцять п’ять протоколів загибелі оленів. У сусідньому взірцевому мисливському господарстві «Тустань» зафіксовано аж сорок таких випадків. Слід зазначити, що територія Національного парку та згаданого мисливського господарства становить лише чверть території Турківського та Сколівського районів. Тому сьогодні навіть важко уявити справжні масштаби цього лиха (ймовірно кілька сотень), оскільки користувачі мисливських угідь часто свідомо не реєструють падіж диких звірів, щоб наступного року їм не обмежили ліміт відстрілу дичини.

Варто проаналізувати, чи насправді стихія та вовки стали єдиною причиною нечуваної втрати мисливського фонду, який є складовою національного багатства України? Але для початку трішки передісторії…

Важкі кліматичні умови – сніговиці, наст, ожеледиця у Карпатах не є чимось новим і повторюються раз у 10 -20 років. Остання така зима була 1996 року. Тоді від хижаків, недостачі кормів та глибокого снігу загинуло дві третини копитних. Загинула більша частина поголів’я зубрів, які занесені у Червону книгу України. Однак у сусідніх Польських Бещадах того року випадки загибелі від хижаків чи голоду були поодинокими. Високі наші чини з мисливствознавства та екології навіть їздили до своїх колег у Польщу набиратися досвіду. Що це був за досвід – важко збагнути, бо натомість українські мисливці 2000 року отримали абсолютно недолугий та неефективний Закон України про мисливське господарство та полювання. Цей закон тільки додав бюрократичних клопотів користувачам угідь, але аж ніяк не вплинув на ефективність відтворення мисливського фонду.

Згідно з цим законом жодних прав низові мисливські товариства не отримали, а натомість отримали вседозволеність ті, хто є привілейованим за ознакою влади та заможності. Користувачі та уся єгерська братія мовчазно погодилися на всі формальні вимоги цього закону, а відтак і на фальшування звітів щодо добутої дичини та її обліку.

Втім, повний аналіз цього закону є окремою темою, а наразі варто зупинитися на одному: як цим Законом регулюється кількість хижаків. Якщо бути відвертим – не регулюється ніяк. Найперше це те, що законом не передбачено пропорції хижаків щодо копитних звірів. Якщо у більшості європейських країн, де ще вовки збереглися, передбачена пропорція 1 до 100 («європейський стандарт»), то в Українських Карпатах є свій неофіційний «стандарт»: 10 до 100. Там хижаки за якийсь місяць у своїх володіннях винищують дичину і мігрують з голоду у інші обітовані краї. Спостерігаючи раптову появу сіроманців, наші мисливствознавці розводять руками, мовляв, їх не було, і аж тут вони нізвідки з’явилися.

Поряд з цим багато десятиліть активно культивується думка усіляких хатніх екологів, які відстоюють думку, що вовк є санітаром лісу і завдяки ньому в екосистемі відбувається природній відбір. Насправді вовк має дуже розвинутий мисливський інстинкт і у своєму азарті може вирізати усе стадо оленів, яким стихія приготувала пастку.

Ймовірно, що саме це кабінетне замилування вовками і призвело до того, що кілька років тому, всупереч 17 та 33 статтям Закону України про мисливське господарство та полювання, у Мінекології був виданий припис: усім мисливським господарствам забороняється відстріл вовків без спеціального київського(!) дозволу. Раніше знищення хижаків заохочувалося, організовувалися облавні полювання і навіть виплачувалася премія – сто рублів за кожного добутого сіроманця.

Такі приписи свідчать про одне – про абсолютну профанацію урядників, які вовків бачили хіба у мультиках про «вовчика-братика».

Як виправити цю ситуацію, щоб у майбутньому не повторилося таке лихо? Насамперед слід добряче намилити шию користувачам мисливських угідь, які своєчасно не вжили заходів та не домоглися відміни заборони полювання на вовка. Слід також внести зміни у Закон про полювання та мисливське господарство, якими можна регулювати чисельність вовків, а також заохочувати у цьому користувачів та низові мисливські товариства.

Якщо це не вдасться зробити, то залишається ефективний архаїчний спосіб відлякування вовків. На Бойківщині ця традиція називається «вівчити». Ще й досі у багатьох селах Бойківщини 21 листопада у день святого Михайла гурти людей виходять за село та пагорби та починають завивати дивними голосами – «вівчити». Вважається, що оте завивання віджене вовків і вони жодної шкоди не завдадуть.

Отож, нехай цього року у день святого Михайла всі нафталінові бюрократи, уся ця челядь тупоголових урядників приїжджає на святу бойківську землю трішечки повівчити. Може й справді, якщо немає закону та оливи в голові, то у такий старосвітський спосіб відженуть лихо від звірят.

 

Мар’ян Нищук, спеціально для «Вголосу»

                                 

 

ЗА ТЕМОЮ

КОМЕНТАРІ 1 +

КОМЕНТУВАТИ

  • річард4 березня 2017 11:32 Відповісти IP:  188.163.72.--- Був колись прокурор зі Сколє, який нахвалявся, що за сезон застрілив 40 оленів. Вічний їм спокій...

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram