Реформа освіти: «Українці мають все? Час подбати про меншини?»

Початок «осені реформ» Рада VIII скликання ознаменувала «оновленням» освіти. Прикро, що та гучна «перемога» українського Міносвіти на четвертому році боротьби з окупантом знову, за висловом одного блогера, поклала українську націю під нацменшини і фактично гарантувала країні розвиток сепаратизму.

5 вересня Верховна Рада України VIII скликання 255-ма голосами затвердила новий закон «Про освіту». Понад три роки освітяни, політики та громадські діячі шукали згоди у цьому питанні, а найбільше прикрощів усьому суспільству завдала стаття про мову навчання. Від самого початку Міносвіти намагалося впровадити в Україні двомовність, громадські діячі ж взялися відстоювати пріоритет українськості.

1705 правок запропонували народні обранці до відповідного проекту закону. Найбільш резонансною була 131-ша, авторства Білозір: «Мовою освітнього процесу у закладах освіти є державна мова. Особам, які належать до національних меншин, забезпечується право на вивчення рідної мови у закладах освіти». Виступ Оксани Білозір зірвав овації у сесійній залі і здобув 196 рейтингових голосів підтримки проти 160-ти для позиції Міносвіти. Обом пропозиціям забракло голосів для затвердження, тож за закликом спікера Парубія депутати пішли на кулуарну нараду, де й напрацювали «компромісний варіант».

«Особам, які належать до національних меншин України (росіянам, білорусам, полякам, угорцям, румунам, болгарам, грекам, – ред.) гарантується право на навчання в комунальних закладах для здобуття дошкільної, початкової освіти поряд з державною мовою мовою відповідної національної меншини

Особам, які належать до корінних народів України (кримських татар, кримчаків і караїмів, – ред.), гарантується право на навчання в комунальнихх закладах дошкільної і загальної середньої освіти поряд з державною мовою мовою відповідного корінного народу

У закладах освіти…можуть викладатися одна або декілька дисциплін двома та більше мовами – державною мовою, англійською мовою, іншими офіційними мовами Європейського Союзу (зокрема угорською, польською, румунською, – ред.) …», –  запропонували прописати у тексті нового закону.

Після зачитання з голосу ліпленої нашвидкоруч реформи, свободівець Юрій Левченко спробував звернути увагу колег-парламентарів на відверту спекуляцію у новому проекті закону:

«Те, що роздали нам, – відверте шулєрство. Для дошкільної і початкової освіти ви прописали гарантовану можливість здобувати освіту мовами меншин, але ви ніде не написали, що для старших класів передбачене навчання лише державною мовою! Ви ще й прописали навчання мовами Європейського Союзу…Та ж невже не знаєте, які мови ЄС нині розвалюють країну?!».

На жаль, і це не завадило панові Парубію моментально відправити закон на голосування. Врешті, депутатська більшість, а серед них і сама Білозір, провалила усі державницькі зміни і проголосувала «за» антиукраїнську реформу української освіти.

Коротше кажучи, міністр освіти Гриневич гучно розрекламувала країні «перемогу» в українізації освіти, заявивши про навчання мовою нацменшин лише до 4 класу включно і винятковість державної мови у середній та старшій школі. Натомість у статті 7 протягнутого нею закону «Про освіту» заклали зовсім інше: навчання державною мовою бодай у середній та старшій школі не стверджене. Більше того, передбачене викладання одного чи декількох предметів (не виключено, що й усіх, – ред.) недержавною мовою. Отож, обіцяних якісних змін знову не відбулося. Україні, яка уже чотири роки страждає від російської агресії, продовжили дозвіл на розвиток мови окупанта. Жителям прикордонних регіонів, які, закінчивши середню школу, нічого не кумекають в українській, продовжили дозвіл на ігнорування державної мови.

Ймовірно, пані очільниця міністерства освіти стовідсотково впевнена у непорушності кордонів України. Інакше вона не штовхнула б 40-мільйонну націю на шлях русифікації та сепаратизації.

Не залишилося таке рішення і поза увагою громадськості. До прикладу, політоглядач Олександр Аронець наголошує, що «реформою освіти» парламентарів, а з ними й увесь український народ, «розвели, як кошенят»:

«Не дивуйтесь, коли російськомовні регіони під керівництвом людей з двома паспортами типу мера Одеси Труханова знову піднімуть гриву і заявлять про особливий статус російської в Одесі, або ж угорці з Берегово, які просто не знають української. А ми за свій кошт готуємо вступників до угорських ВНЗ, це в кращому випадку. У гіршому – сепаратистські ящики пандори в подібних регіонах можуть скоро відкритись...у нас же війна, а наші «державні мужі», схоже, про це забули».

Відреагувала на рішення Парламенту і народний депутат попереднього скликання, мовознавець та соціолінгвіст Ірина Фаріон:

«Ці виродки, обрані такими ж, як і вони (і не треба ображатися, бо правда колюча!) узаконили викладання в дошкільних і середніх шкільних закладах державним коштом навчання мовами нацменшин, розумій мовами окупантів – і не важить, чи окупантів теперішніх, московських, чи колишніх: угорських, польських, румунських. Ці 255 биків і бичиць показали цілому світові, що Україна – це Малоросія, себто колонія путіна. Бо ці 255 биків і бичиць узаконили сепаратистські середовища по всій Україні, зусібіч її кордонів: від східних до західних. Підтверджує це війна – винятково там, де не було української мови!».

А от про передумови і наслідки «почину» 7 сесії Ради VIII скликання «Вголос» поспілкувався із громадською діячкою, письменницею Ларисою Ніцой.

Українськість закону «Про освіту» протягом довгого часу відстоювала низка науковців та громадських діячів. Серед них – і ви. То ж як вважаєте, чому Парламенту вкотре не вдалося дати Україні державницький закон?

Лариса Ніцой: У цьому законі від початку закладали двомовність. На одній із нарад чиновник Міносвіти, керівник департаменту середньої освіти Юрій Кононенко заявив, що вони узяли курс на двомовність. Коли ми, громадські активісти, читали ще не проголосований закон, то розуміли, що то не голослівна заява була. Статтю закону виписали так, що вона мала б поширити і затвердити двомовність в освітній системі України. Зрозуміло, що ми не погодились з тим і цілий рік витратили на боротьбу.

Згодом Конституційний суд видав рішення про те, що навчання в українських школах може здійснюватися винятково державною мовою, а мови нацменшин можуть лише вивчатися. То якби цю статтю скопіювали у сьому статтю свіжого закону «Про освіту», нічого більше не треба було б писати. Стаття на цьому й завершилася б, бо таке положення чітко розставляє наголоси: освітній процес в Україні лише державною мовою. Але ми постійно йдемо на поступки меншинам, а українську мову залишаємо для вивчення. Ні Міністерство освіти на чолі із Гриневич, ні Комітет освіти ВРУ на чолі зі Співаковським, ні голова Парламенту Парубій, ні депутати «Самопомочі», зокрема найактивніша їхня представниця у цьому питанні – Ірина Подоляк, ні громадські організації, які нібито позиціонують себе патріотами – захисниками суспільства, а насправді є помічниками тих же нардепів, не схотіли допустити, щоб в українському законі про українську освіту була виписана проукраїнська стаття. Чим це пояснити? Я не знаю. Але вони проти такої постановки питання. Від самого початку відстоювався освітній процес мовами меншин.

Наголошу, ми відстоюємо навчання українською, але нічого не маємо проти вивчення мов нацменшин. Більше того, ми ідемо їм назустріч, погоджуємося на те, що вони можуть вивчати свою мову навіть у державних школах. Але і Мінкульт, і Міносвіти, і всі ті, кого я перерахувала, в першу чергу захищають інтереси національних меншин, при тому не побудувавши української освіти українською мовою. Вони дбали про всіх, хто мешкає на території України, але тільки не про українську націю і український народ, який є державотворцем, який є господарем цієї держави.

Українській мові знову не затвердили переваги у навчальному процесі, натомість зберегли переваги для російської та інших мов меншин. Це що ж вийшло – старий закон, переписаний новими словами?

Лариса Ніцой: Ну, не зовсім так. Ми намагалися усіляко завадити їм у цьому. Хоча Міністерство і Комітет упродовж року зомбували народ тим, що Рада ніколи не проголосує за нашу пропозицію. Пробне голосування, яке поставив Парубій, щоб подивитися, наскільки парламентарі підтримують нашу пропозицію, засвідчило: 196 голосів «за» (йдеться про поправку Білозір №131, – ред.). Ще залишалося 30 голосів, щоб її ухвалити. Уряд і Парламент зробили все можливе, щоб не пройшла державницька версія, а був погоджений їхній варіант. Звісно, вони були дуже вперті, пішли на ту нараду до Парубія і витворили свій сурогат. Вийшла і не наша версія, і не версія Міносвіти. Вийшло, як завжди, щось схрещене. Ми знову не поставили крапку у цьому процесі, ми досі в дорозі.

Пані Гриневич неодноразово посилалася на «європейську практику», пояснюючи необхідність початкової освіти мовами меншин. Чи справді наші західні сусіди мають такий досвід?

Лариса Ніцой: Намагаючись нормалізувати той закон, ми читали документи, з'ясовували ситуацію із нацменшинами за кордоном, вивчали досвід інших країн. Тоді і Міносвіти, і Комітет стверджували нам, що у Європі навчають мовами меншин, і ми нібито повинні йти за їхнім прикладом. Отепер я стверджую, що вони нам постійно брехали! Меншини не навчаються в Європі своїми мовами, там немає взагалі такої практики, щоб мови нацменшин вивчалися у державних школах. Ми, виходить, найцивілізованіша, найбільш процвітаюча країна із надприбутками, яка може собі дозволити те, чого не можуть дозволити найбагатші європейські країни. Мабуть, ми перегнали їх у демократичному та економічному розвитку і тому обстоюємо в першу чергу преференції меншинам, забуваючи про українську освіту.

У багатьох європейських країнах батьки дбають про те, що дитині треба іти до школи, треба знати державну мову. Там діти приходять до школи вже знаючи державну мову. Справді, у пострадянських країнах – Польщі та Балтії, у школах для меншин у початкових класах вивчається частина предметів мовою меншини. Але винятково з тим, щоб у середній школі більшість предметів була державною мовою, а у старшій школі – тільки державна. Вони свідомо готують усі меншини до того, щоб люди у дорослому житті спокійно почували себе у середовищі тієї країни при виконанні професійних обов'язків. У Польщі, до прикладу, це всього три уроки мовами менших, все інше – державною. Ті три уроки фінансуються на рівні гміни. У Канаді і Австралії, до прикладу, два уроки на день мовами меншин у державних школах, але ЗА РАХУНОК БАТЬКІВ. Тобто дітям гарантують чотири уроки державною мовою за державний кошт, а якщо ж батьки хочуть викладання мовою нацменшин – то хай платять за це. У багатьох інших країнах Європи (Іспанія, Англія, Португалія, Італія, Нідерланди, Греція…та й багато інших) мова меншин взагалі не вивчається у державних закладах. Там діти відразу йдуть на навчання державною мовою. То, може, нам варто було б поцікавитися і їхнім досвідом? На жаль, у цьому напрямку в нас глухо. Ми питаємо тільки, як добре влаштувати життя меншин, а на свою націю – байдуже. Невже ж вам, українцям, не видно, що зусібіч усім забезпечені, тож тепер повинні дбати хіба про меншини? Гидко. Ця реформа української освіти втратила українське обличчя.

У пункті 4 статті «Мова освіти» йдеться про викладання одного чи кількох предметів двома та більше мовами – державною, англійською, іншими офіційними мовами Європейського Союзу. При тому не обмежено максимальної кількості. Чи не гарантує це нам цілковиту відсутність української мови у навчальному процесі?

Лариса Ніцой: Попри всі згадані провали у цьому законі передбачили ще й дублювання про ті ж мови меншин. Не пояснено: навчання чи вивчення? Дописалися до того, що впровадили і навчання, і вивчення! І все для чужих мов!

Раніше нам закидали: якщо вимагаємо освіту лише державною мовою, то треба подумати і про навчальні заклади, де поглиблено вивчається іноземна мова. Спочатку це почалося із вишів, де англійською справді викладають кілька предметів (фонетика, мовознавство тощо). От щоб залишити цю позицію, вони почали розмову про те, що варто прописати можливість викладання іноземною мовою. Ми ж наголошували, що це реформа освіти, якщо хочемо щось удосконалити, вийти на європейський рівень, то можемо забезпечити учням спеціалізованих шкіл із вивчення якоїсь конкретної мови можливість вивчення географії чи історії тією ж англійською чи французькою. Це сприяло б розширенню їхніх знань. Деякі вчителі просили про це. Врешті, ми довго думали, як впровадити таку норму, але й не завести тим шляхом російську. Тому й з'явився оцей вислів «мови ЄС», адже російська туди не входить. Але знову ж таки, ми хвилювалися про те, щоб не вийшло так, що ми тікали від російської, тепер російську замінили мовами ЄС, а українська вкотре незахищена. Тому йшлося про те, щоб встановити таку норму але на рівні не більше двох уроків. Це уточнення загубили по дорозі. Тому, скільки таких уроків тепер впроваджуватимуть у школах, не відомо. Це все залежатиме від міністерства. Хочу наголосити на тому, що закон – це півсправи. Дуже важливо, хто його втілюватиме в життя, як міністерство впроваджуватиме навіть корисні статті. Тут вже треба слідкувати, як вони протрактують цю статтю, випишуть навчальні плани, скільки годин закладуть у розкладі. У мене особисто до них довіри немає. Якщо вони так «захищали» державну мову у цьому законопроекті, то я уявляю, які будуть навчальні плани.

На осінь заплановано розгляд законопроектів «Про мову» і «Про національні меншини». Чого можемо очікувати від них?

Лариса Ніцой: Дуже хвилююся, що через ці закони проведуть ще гірші пункти про захист української мови в освіті. Я читала законопроект «Про меншини». Там гарантовані суцільні преференції меншинам: і кіно, і рекламні вивіски, і телебачення, і супроводжувальні таблички у музеях – тотально мовами меншин. До порівняння я узяла відповідні закони у Польщі. У них теж таке є, але вирішується це не на центральному рівні, а на рівні гміни. Меншина подає заявку про своє існування, а гміна повинна зібрати усе населення і шляхом референдуму визнати її. І вже тоді на місцевому рівні застосовується мова тієї меншини. Але аж ніяк не на загальнодержавному, як прописано у нас.

У цьому нашому законі, у статті про мову освіти, закладене суцільне навчання мовами меншин – те, проти чого ми виступали, бо воно суперечить рішенню Конституційного суду. Тому прийняте учора в законі про освіту положення суперечить рішенню КСУ і дублюється в законопроекті про мову, який прийматиметься восени (5670-д). У двох інших законопроектах (від БПП і «Свободи») справді є нормальні статті про мову освіти. А саме у 5670-д, який позиціонується як громадський, хоча це відвертий обман, дублювання вчорашнього.

До всього, у законі «Про меншини» виписано, що меншинам треба буде виділити транспорт, щоб довозити їх у свою школу. Ми домагалися, щоб у старших класах бодай була винятково українська мова, бо тих дітей треба готувати до професійної діяльності, однак у цьому законі все одно залишили 20% мові нацменшин, а також у професійно-технічних і ВНЗ прописано вивчення мови меншин. Для чого це робиться? Аж ніяк не для того, щоб інтегрувати меншину в українське суспільство, щоб вона знала свою мову і в кінцевому результаті добре почувала себе в українському суспільстві. Навпаки: для того, щоб українці підлашувалися під меншину і терпіли її професійну діяльність в Україні її ж мовою. Це все закладено для того, щоб ми знову продовжували сваритися, продовжувалися чвари між нами. Це дуже небезпечно, бо може закінчитися різними сепаратистськими настроями. Європа собі такого не дозволяє. А нам це вдалося провернути.

Які ж наслідки матимемо від діяльності цієї норми?

Лариса Ніцой: Треба дивитися, як ці писаки, які учора протягували ліплений на коліні закон, з порушенням всіх регламентів, втілюватимуть його в життя. Не знаю, як Парубій дозволяє собі такі порушення, бо то цілковите середньовіччя. Тепер будемо контролювати.

До речі:

Відповідно до Закону України «Про регламент Верховної Ради», законопроект, підготовлений до другого читання, висновок головного комітету та інші супровідні документи до нього надаються народним депутатам не пізніше, ніж за 10 днів до дня розгляду цього законопроекту на пленарному засіданні Верховної Ради.

Остаточне формулювання Статті 7 «Мова освіти» законопроекту 3491-д роздали депутатам за 10 хвилин до голосування. Отже, регламент розгляду закону «Про освіту» грубо порушено.

А між тим

Міносвіти винесло на громадське обговорення проект Типового навчального плану, яким у дуже цікавий спосіб планує розвантажити учнів старшої школи. Зокрема, уже наступного навчального року учням 10-11 класів планують «полегшити життя» шляхом з'єднання в один предмет української і зарубіжної літератури, а також історії України і всесвітньої історії. Найцікавіше, що при тому міністерство хоче впровадити окремий предмет – мову і літературу національної меншини. Як то кажуть, без коментарів.

Яна Федюра, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm