Суми і справді досить «кругленькі». Але наші спортсмени чудово економлять гроші державі. За всю історію виступу на Зимових Олімпійських Іграх Україна лише чотири рази отримувала медалі. На Олімпіаді в Сочі в 2014 році збірна України завоювала «золото» і «бронзу». У Турині в 2006 році було дві «бронзи». Олімпіади в 2002 і 2010 роках завершилися для українців взагалі без медалей. Про що можна говорити, якщо сам міністр спорту Ігор Жданов не соромиться визнавати – навіть одна медаль будь-якого ступеня буде для України неабияким досягненням. Із нашими паралімпійцями картина зовсім інша: збірна України вже завоювала 16 медалей 5 золотих, 4 срібних і 7 бронзових. Та і наші українські спортсмени, які виступали за інші країни, теж тішать своїми успіхами. Але на нас…

Що ж відбувається з нашими спортсменами,  на якому етапі щось пішло не так та чи можна ще якось виправити цю сумну статистику? Про це «Вголос» дізнавався у Сергія Бузенюка, президента Федерації бойових єдиноборств, чемпіона СНД, призера Чемпіонату світу, багаторазового чемпіона України та володара Кубка Світу 2008 року; Ольги Куліш, генерального секретаря Федерації функціонального багатоборства України; Андрія Стадника, лідера збірної України з вільної боротьби у ваговій категорії до 66  кг, срібного призера ХХIХ літніх Олімпійських ігор в Пекіні, чемпіона Європи, призера Чемпіонату світу, чемпіона Кубка Світу, заслуженого майстра спорту України.

Як змінилися спортивні досягнення України за роки незалежності держави?

Сергій Бузенюк:

Якщо брати за приклад карате, результати змінились на краще. По лінії Волд Карате Федерейшн (ВКФ), яка у 2020 році на Олімпіаді в Японії братиме участь, наші спортсмени готуються і отримують непогані місця на різних міжнародних змаганнях. Ми намагаємося розвиватися, але все тримається на нашому ентузіазмі та грошах батьків тих дітей, які займаються, адже фінансування майже відсутнє.

Андрій Стадник:

Рівень знизився дуже сильно, зменшилася «медальність». Ми бачимо еміграцію наших спортсменів в інші країни, тому що вони шукають можливості розкрити свій талант і намагаються себе реалізувати там, де їм пропонують кращі умови. Це нормальна тенденція в усьому світі, тому що, як кажуть, від хорошого ніхто не йде. Спорт наш зараз, на жаль, в дуже недоброму стані. Погана матеріально-технічна база – зали, споруди, незадовільне фінансування виїздів на змагання, навчально-тренувальних зборів. Загалом фізична культура у нас не береться за основу, хоча є основою здоров'я нашої молоді.

Швидше за все, це залежить не тільки від бажання українців займатися спортом. Думаю, що це і політична воля. До цього треба дуже серйозно ставитися, тому що протягом всіх років незалежності ми користувалися лише тими кадрами, які залишилися нам після «совка». Наразі молодь і ті, хто досягав чогось, тікають в інші країни в пошуках чогось гідного, аби вижити. А ті, хто тут залишився, нічого не знаходять та просто закінчують зі спортом. Тому рівень спорту настільки знизився: ми бачимо останні зимові Олімпійські ігри – одна медаль. Я вам скажу, що в наступних Олімпійських іграх можемо чекати на ще гірший результат.

Наші паралімпійці та українці, які виступали за інші країни, показують кращі результати. Чому?

Сергій Бузенюк:

Тому що відсутні бази. Багато хто тренується на базах за кордоном – там їм «світять» вигідніші контракти та гроші. Окрім цього, потрапити кудись у збірну – це теж елемент корупції. Далеко не завжди туди потрапляють найкращі – не у всіх є можливість. А за кордоном, якщо нашому спортсмену пропонують взяти участь в Олімпіаді, про яку він, можливо, мріяв все життя, – він погоджується. Адже від нас він міг би й не поїхати.

Ольга Куліш:

Моя суб'єктивна думка – немає належної фінансової підтримки від держави на рівні розвиненої спортивної бази. Тобто, весь інвентар та програма тренувань, що розроблена для наших спортсменів, у жахливому стані. Я не учасник олімпійської збірної, але довгий час займалася професійним спортом, тому добре розумію, про що йде мова. Держава не підтримує спортсменів, для них немає мотивації. Те, що виплачується одноразово, коли спортсмен бере золоту медаль, не є достатньою мотивацією. Для того, щоби потрапити до олімпійської збірної – не факт, що не треба платити гроші. Ті ДЮСША, які зараз в нашій країні готують спортсменів для олімпійської збірної, теж знаходяться в пригніченому стані. Державний спорт ніяк не фінансується і не змінюється, хоча сьогодні існує багато спортивних компаній, які можуть запропонувати свої проекти, свій інвентар. І за нормальними цінами.

Моя думка – спортсменів не мотивують і базу для їхніх тренувань не покращують. А ще – щодо харчування: для того, щоб спортсмен був професійним і виступав на потрібному рівні, і водночас – щоб не думав вживати різні транквілізатори, треба забезпечувати його спеціалізованим спортивним харчуванням. Це дуже дорого. Наприклад, аби виростити із важкоатлета олімпійського чемпіона, державі теж потрібно забезпечити йому спеціальне харчування, а у нас цього немає. Отже, тому – що маємо, те маємо.

Андрій Стадник:

У нас баз для зимових видів спорту практично не існує. Тому у нас така ганебна ситуація і немає конкурентоспроможних спортсменів. Все тримається на ентузіазмі. Якщо спортсмени виїжджають за кордон – це добре. А ті, хто не можуть? З літніми видами спорту така ж історія: все, що залишилося, – ще з «тих» часів. Зали порожні, грибок, нема найпростішого інвентаря, немає можливості навіть нормально помитися після тренування. Звичайні люди йдуть в «Спортлайфи». А для професіоналів взагалі не будується нічого нового.

Чи варто у такий важкий для держави період перейматися вдосконаленням професійного спорту?

Ольга Куліш:

Звісно. Але для того, щоб робити якісь зміни, спочатку треба зрозуміти, що саме нам необхідно. Покращити приплив професійних спортсменів – то одна схема реформ, змінювати базу – зовсім інше. Але реформи мають відбутися, сенсу чекати політичних змін немає. Існує багато федерацій та активістів у спортивній діяльності, які могли б очолити якусь комісію з розвитку, придумати низку реформ, але, знову ж таки, повинна бути така людина, яка доведе ті реформи до кінця і впровадить їх у життя. Знайти таку людину і поставити її на керуючу посаду – оце головне завдання.

Андрій Стадник:

Ми маємо зрозуміти, що спорт в Україні – це одне із визначних досягнень, тому що прапор України піднімається на весь світ, а це ідентифікація України як європейської держави і як держави взагалі. Це ще один доказ світовому товариству, що наші козаки та козачки в дійсності вартують уваги. І що ми – сильна країна і сильна нація. Це і на політичному рівні потрібно. Це вагомий внесок для наших дітей, тому що діти бачать – є на кого рівнятися, і вони хочуть бути такими ж. У нас сьогодні є надзвичайно сильні спортсмени, такі як Ломаченко, Усик, Кличко, Шевченко, Ольга Харлам, Жан Баленюк. Ми говоримо про такі гучні імена чемпіонів світу, олімпійських чемпіонів, багаторазових чемпіонів – це ж величезне досягнення нації і України. Для такої насправді сильної країни, як наша, мені здається, не було б таким страшним навантаженням – розвивати спорт.

Що необхідно зробити зараз для того, щоб зупинити занепад українського спорту?

Сергій Бузенюк:

По-перше: якщо поглянути на зарплату тренера – далеко не кожна молода людина захоче працювати за такі гроші. Зараз більшість тренерів – пенсіонери, які працюють на мінімальну зарплату. Для того, щоби були хороші тренери, треба й платню хорошу давати – аби не з'являлося бажання за кордоном працювати. Та і групи набираються повільно, шість-десять дітей – то вже вважається багато, бо мало кому хочеться пітніти та працювати. Хочуть, як в комп'ютері, щоб усе було швидко.

Немає гідного спортивного спорядження для тренувань. Знайомий тренер для занять зі спортивної гімнастики хотів гімнастичну колоду придбати списану – вона коштує сто тисяч євро – плюс розмитнення. Вже не знаю, за яку мотузку треба смикати, щоб у нас тут все налагодилося. Всім не до цього.  Треба змінювати всю систему, а не одну ланку. Але, на мій погляд, тут не варто вигадувати велосипед – ті країни, що обігнали нас років на п'ятдесят, вже давно все придумали. Треба вибрати якусь одну модель: французьку, німецьку, але не шматками виривати, а брати всю систему повністю за приклад – і займатися.

Ольга Куліш:

У нас в країні немає єдиної системи визначення фізичних здібностей від дитячого віку. Сама система фізичної підготовки чи то в школі, чи то у виші, чи то в армії вельми застаріла і не спрямована на розвиток будь-яких фізичних якостей людини. Необхідно поміняти систему відбору у всі секції. Є деякі загальноприйняті принципи тестування та визначення певних фізичних якостей, які вплинуть на розвиток дитини як спортсмена у майбутньому.

У нас є розробка – проект щодо дитячого тестування. Наразі він у нас вузькоспрямований, але ми плануємо його розвивати. Його мета – з дитячого віку визначати фізичну схильність до якогось певного виду спорту. Таким чином, якби цим займалися з дітьми у віці шести-семи років, можна було би визначити схильність дитини до якогось певного виду спорту та зрозуміти, командний він гравець чи ні, більше в нього здібностей до гімнастики чи до футболу тощо. Тоді приріст професійних спортсменів  у країні був би набагато вищий, завдяки чому результати на будь-яких видах змагань були би кращими, тому що діти розвивали би свої конкретні вроджені здібності, а не набуті з-під палки.

Андрій Стадник:

Треба змінювати і розвивати матеріально-технічні бази, а також втримати наших тренерів та наставників. Однозначно варто зробити реструктуризацію органів міністерства і напрямків спортивного розвитку. Також потрібно удосконалювати та збільшувати потенціал тренерського, суддівського штабів в усіх напрямках. На це однозначно потрібно фінансування, яке зараз на дуже низькому рівні. Якась постійна нестача всього, навіть банального інвентаря та звичайної форми. Про що ми можемо говорити? Про які досягнення? Якщо у нас немає інвентаря, як нам конкурувати з великими державами? Чи це аж такі надзвичайні речі – спортивний зал і інвентар, щоб можна було тренуватися?

Для початку це треба зробити. Це як фундамент для будинку, який треба збудувати. Поки ми ще користуємося тим, що залишилося від «совка» – ті тренери, котрі ще живуть спортом. Завдяки ним на сьогоднішній день ще є якісь медалі та досягнення. Молоді вже не дуже сильно прагнуть. Щоб зараз нам утримати Ломаченка, щоби він натренував і зробив нам ще одного такого Ломаченка – його треба шанувати і гідно утримувати як сильного спеціаліста.

Комусь до цього є зараз діло?

Наталія Сергієнко, «Вголос»