Перекладач політологічних книг сучасного французького історика і культуролога Алена Безансона «Лихо століття: Про комунізм, нацизм і унікальність голокосту» (2007) і «Свята Русь» (2016);  монографії Франсуази Том «Кінець комунізму» (1999) та книги українського діаспорного історика Володимира Косика «Франція та Україна: Становлення української дипломатії (березень 1917 –  лютий 1918)» (2004).

Сьогодні Тарас Марусик – гість редакції «Вголосу» і говоримо ми з ним про Алена Безансона, його праці, Україну, Росію і комунізм.

Сама постать Алена Безансона є знаковою і  вельми оригінальною на тлі європейської політології. Що Вас привабило особливо в його особі?

Мені поталанило познайомитися з Аленом Безансоном під час мого навчання в Парижі чверть століття тому. Вже перше інтерв’ю, яке він мені дав у 1994 році, засвідчило, що А. Безансон – невипадкова людина в українській темі. Те, що він висловлював тоді з приводу статусу української мови, нагальності створення незалежного православного патріархату, запровадження власної валюти й унезалежнення української економіки, сприймалося пострадянським суспільством і навіть більшістю українського політикуму як радикалізм.

Особливо вразила не лише Безансонова наукова, але й людська чесність, що дозволило йому відверто визнати помилки молодості.  Про це він написав в автобіографії «Генерація», опублікованій понад 20 років тому. Зовсім молодим, у віці 19 років, він став членом Французької компартії, яка зайняла в поствоєнній Франції вагоме становище. Тоді комуністична і, ширше, ліва ідеологія запанувала у головах переважної більшості наукової і письменницької еліти.

 

«Лише невелика кількість інтелектуалів, до яких належав А. Безансон, зуміла зіскочити «з голки» совєтської пропаганди»

 

Лише невелика кількість інтелектуалів, до яких належав А. Безансон, зуміла зіскочити «з голки» совєтської пропаганди. Через п’ять років після вступу до компартії він вийшов з її лав. Поштовхом для цього стала знаменита доповідь Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС із викриттям злочинів Сталіна. В автобіографії науковець  написав, що не розуміє тих, хто залишився в компартії після 1956 року, і зізнався, як йому було соромно і який гнів у нього викликало усвідомлення того, що його обдурили: «Тоді я вирішив як науковець-початківець досліджувати історію Росії та СРСР, щоб краще зрозуміти, що сталося зі мною… Сподіваюся, що весь час, який я витратив на дослідження російської історії та радянського комунізму, на їх вивчення й аналіз, буде зараховано мені як каяття».

Згадаю тут серед кількох десятків його досліджень із совєтології дві праці – «Інтелектуальні джерела ленінізму» (1977) та «Радянське теперішнє і російське минуле» (1980). Для А. Безансона ленінізм – це свого роду ідеологічна патологія й джерело будь-якої тоталітарної системи. Основи ленінізму дослідник знаходить у релігійно-містичних теоріях, які ґрунтуються на езотеризмі та вищому містичному знанні. Саме в структурі тоталітарної віри, її псевдохристиянських джерелах слід шукати ключ від більшовицької ідеології, яку він називає логократією, владою слова, яка насправді є пануванням брехні.

Майстер парадоксальних формулювань, А. Безансон у книжці «Радянське теперішнє і російське минуле» показує абсурдність режиму на прикладі радянської економіки, яку називає привидом і присвячує їй розділ під назвою «Анатомія одного привиду». Тут очевидний натяк на марксівський «привид комунізму», який бродить Європою. Так-от, А. Безансон зазначає, що цифри радянського сталевиробництва охоплюють «виробництво сталі, випуск псевдосталі, псевдовиробництво сталі». Тобто в країні існувала офіційна брехня на рівні статистики.

А ще мене приваблює в ньому його дотепний і, коли треба, іронічно-саркастичний стиль, а також інтелектуальна відвага писати і говорити те, що є майже табу. Пригадую, в одному з інтерв’ю, яке я взяв у нього для тижневика «Дзеркало тижня», він зазначив: «Якось президент Буш сказав, що побачив душу Путіна в глибині його очей. Я не знаю, що він побачив би на дні очей президента Кучми, але я думаю: те, що він побачив на дні очей Путіна, не має нічого спільного з дійсністю».

Що спонукало Безансона до вивчення української історії ХХ ст.?

До зацікавлення Україною він прийшов не безпосередньо, а відштовхуючись від теми Росії і Радянського Союзу. І це стосується не лише його, але й інших визначних французьких істориків. Наприклад, Даніель Бовуа, автор «українського трикутника» (трьох грунтовних фактологічних книг про історію ХІХ ст. в Україні  –  О.Б.) і розвідки про Волинь, до української тематики долучився після вивчення російської мови й літератури, а відтак – польської мови та історії. І як кожен чесний дослідник, який займався історією Росії і Радянського Союзу, він не зміг оминути українського питання і не виокремити історії власне України. Він був бажаним і почесним гостем на різних заходах, які організовувала українська діаспора в Парижі. Це і річниці вшанування Голодомору 1932-33 років, і 1000-ліття хрещення Руси-України. Це також статті, передмови до книжок українських дисидентів, заборонених в імперії зла і перекладених французькою мовою – наприклад, передмова до виданого на Заході звинувачення «Етноцид українців в СРСР»

А. Безансон слушно зазначає: «Боротьба України має стратегічне значення. У разі перемоги радянська влада може підтримувати своє панування майже безконечно. У разі поразки, будучи вимушеною надати Україні автономію, СРСР завалиться одразу, а з ним і його домінування над третиною світу. До певної міри, наше майбутнє, наша доля вирішується на берегах Дніпра, який омиває бані київської Святої Софії і соняшникові поля». Аж не віриться, що цим рядкам – 40 років.

Не можу не процитувати і те місце передмови під назвою «Ставка України», де він пише про русифікацію і нищення української ідентичності: «Приєднавши Галичину, СРСР почав руйнувати найсвідоміше ядро української нації… Одночасно радянська влада почала наступ на українську мову. Вона її знищила за межами власне кордонів України… Вона її знищила у вразливих місцях самої України, в містах. Їй вдалося зрусифікувати Київ, Харків (свідченням цього є те, що я подаю російське написання цих власних назв) та інші великі міста – як шляхом імміграції росіян в Україну, так і приневоленням українців уживати лише російську мову в науковій, науково-технічній діяльності, в різних публічних сферах життя. Вона намагається надати українській мові, яка до того ж була вельми сильно засмічена русизмами, статусу «фольклорної», сільської мови, від якої кожен, хто хоче зробити кар’єру, має відмовитися».

 

«Україна, на відміну від Ірландії, вийшла з-під найтривалішого і найбезжаліснішого гніту «все-таки зі своєю мовою, населенням, великою територією»

 

Досліджуючи українське питання, А. Безансон вкладає його в широкий європейський і світовий контекст. В передмові до «Історії України» Аркадія Жуковського, яка побачила світ французькою мовою 25 років тому, він порівнює Україну з Ірландією, зазначаючи, що Україна, на відміну від Ірландії, вийшла з-під найтривалішого і найбезжаліснішого гніту «все-таки зі своєю мовою, населенням, великою територією…».

Цікаво, що в цій передмові А. Безансон висловив не позбавлену сенсу думку про один із ключових моментів української історії часів Хмельниччини: «Якби, наприклад, всередині XVII століття, звільняючись від польського панування, Україна, замість того, щоб кидатися в московські обійми, змирилася з турецьким протекторатом, вона б виринула в XIX столітті, на руїнах слабкої османської імперії, як друга Румунія, але набагато більша, до того ж цілісніша і незалежніша».

В статті «Східні кордони Європи та російське питання» А. Безансон звертає увагу на неприродність конфесійної підпорядкованості української Церкви Москві: «Чотири п’ятих православних віруючих перебувають під юрисдикцією московського патріархату. Коли автокефальний український Патріарх оволодіє Печерською Лаврою та Софійським Собором, то це буде значним кроком у напрямку справжньої незалежності».

У своїй паризькій промові «Ретроспектива безпам’ятства» в листопаді 2003 року в рамках Днів пам’яті жертв Голодомору в Україні паризький історик висловив доволі парадоксальну думку про те, що 11 вересня в Нью-Йорку стало згубним не лише для Америки, а й для України. І пояснив це російським фактором: «Деякі гасла, такі, як боротьба проти тероризму, зняли бар’єри перед дипломатією пана Путіна. Достатньо було, щоб він сказав, що ми також проти тероризму (хоча говорив це, зокрема, з метою придушення Чечні)».

У тому ж виступі він сказав, що існують дві головні перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і старанно культивоване Росією роз’єднання українського народу.

В багатьох своїх виступах і дослідженнях А. Безансон торкався теми Голодомору. Зокрема, в одній зі статей він зазначив, що український геноцид, зберігаючи характер таємної операції, став провісником гітлерівського геноциду.

В статті «Війна більшовиків проти селян. 1933 рік», написаній спеціально для журналу «Всесвіт», А. Безансон стверджував: «Багата і  неповторна селянська культура була знищена. Залишились пустирища і байдужі раби… Винищення селянської еліти, здібних та ініціативних виробників, організаторів остаточно перебило хребет одній із найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій. Натомість лишилася перелякана й ледаща юрба». В 1993 році, коли писалася ця стаття, тема Голодомору в Україні та його геноцидного характеру була, м’яко кажучи, не вельми популярною у Франції та інших західних країнах.

І в книжці «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту», яку я теж переклав, французький дослідник нічого «не загортає в папірчики»: «Метою ставилося покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу».

Ви згадали про книгу «Лихо століття», яка вийшла в 2007 році. В чому «ударна сила» цієї праці?

В цій праці А. Безансон доводить типологічну подібність двох найжорстокіших тоталітарних режимів XX століття – нацистської Німеччини і комуністичного СРСР. «Ці дві системи – різнояйцеві близнюки. Це ідеології, які обидві базуються на вічному – йдеться про те, щоб збудувати нове досконале суспільство. Для цієї мети обидві системи присвоїли собі «право вбивати». І заради встановлення «правильного порядку» обидві ідеології допустили знищення ворогів у «масштабі, ще не знаному в історії».

Комуністична фальсифікація добра, на думку А. Безансона,  глибша, ніж нацистська, «тому що злочин тут більше нагадує добро, ніж відвертий нацистський злочин, що дозволяє комунізмові поширюватися більше і торкатися сердець…».

 

«Нацизм проіснував усього 12 років, а комунізм і досі, після майже 100 років з часу заснування, не подоланий і зберігає свій вплив у низці країн»

 

Комуністичний варіант тоталітарної ідеології небезпечніший ще й тому, що злочини нацистів скрупульозно пораховані і засуджені на міжнародному трибуналі, а злочини комунізму і, передусім, російського комунізму не пройшли сито трибуналу. Через це запанувала думка, що комуністична ідеологія  гуманна,  апелює до ідеалів соціальної справедливості, але, мовляв, окремі негідники спотворюють таку справедливу ідеологію (наприклад, Сталін чи Пол Пот). В підсумку виходить, що нацизм проіснував усього 12 років, а комунізм і досі, після майже 100 років з часу заснування, не подоланий і зберігає свій вплив у низці країн

А. Безансон звертає також увагу на нерівноправність у пам’яті про жертв комунізму і нацизму. Жертв першого все більше забувають, а жертв другого і  далі скрупульозно документують, згадуючи їх при кожній нагоді. Парадокс, – стверджує історик, – але «нацизм збільшив легітимність комунізму в очах Заходу».

Крім цього, в книзі він ще раз підтвердив, що в XX столітті було три геноциди: вірменський, український (Голодомор) і єврейський (Голокост), між якими можна поставити знак рівності, незалежно від кількості винищених у кожній трагедії жертв. «Таємницю про український геноцид, –каже А. Безансон, –  розкрили лише конфіденційним способом, і ще сьогодні вона далеко повністю не задокументована. Загалом вважають, що він забрав життя від п’яти до семи мільйонів українців».

На київській презентації «Лиха століття» 10 років тому, на яку прилетів А. Безансон, він сказав, що дізнатися правду про голодомор мусять передовсім українці, адже їхня історія була сфальсифікована. «Зараз український народ – на етапі усвідомлення себе як нації, особливо після подій Помаранчевої революції. Я сподіваюся, що історія Голодомору для вас стане віссю ідентичності, як подібні події стали такими ж для вірменів та євреїв».

До речі, за моїми спостереженнями, називати у Франції чи в іншій західноєвропейській країні цифру жертв, яка перевищує шість мільйонів, вважається не зовсім політкоректно (6 млн. жертв мали євреї в 2-й Світовій війні  –  О.Б.). А. Безансонові, щоб так говорити і називати такі цифри, потрібні були переконливі аргументи і відвага.

Про Росію загалом пишуть багато на Заході. В чому оригінальність оцінок та висновків Безансона?

На Заході про Росію рідко так відверто пишуть. Якщо взяти його найостаннішу, перекладену українською, працю  «Свята Русь» (2016), то дається взнаки те, що А. Безансон був обдурений радянсько-російською комуністичною пропагандою і тому продовжує з усіх сил аргументовано й безжально, як мало хто на Заході, викривати російську суть, зривати з Росії маски. Вже на самому початку книжки він з усією прямотою, яку дозволяє подібне дослідження, каже: «Мистецтво  брехні таке ж старе, як і сама Росія. І Кюстін, і Мішле відзначили це мистецтво, як її основну рису… Але наше XX століття  пізнало нову і складнішу версію згаданої брехні – комуністичну брехню. Вона не є власне російською. Проте вона вийшла з Росії і поширилися на всю територію комунізму».

Метафори, які використовує А. Безансон для того, щоб читач вловив і якнайопукліше зрозумів дивне утворення, яке «умом нє понять», часто несподівані. Наприклад, комунізм він порівняв з розвитком раку: початкова пухлина – це  російський комунізм (ленінізм), а метастази – це  китайський, в’єтнамський, північно-корейський чи кубинський комунізм: «Китай і В’єтнам живуть із цим раком, але розвиваються власним шляхом».

 

«Намагаючись показувати всім своє начебто «Боже обличчя», ця держава є насправді потьомкінською декорацією, за якою приховується тероризм»

 

Але чи не найоригінальнішою в «Святій Русі» є загальна теза про негативну роль російського православ’я у формуванні засад терористичної держави. Намагаючись показувати всім своє начебто «Боже обличчя», ця держава є насправді потьомкінською декорацією, за якою приховується тероризм державно-православного розливу.

А. Безансон усвідомив, що не хоче бути  прикриттям для облудної ідеології, яка виходить із Росії, не хоче залишатися частиною імперії брехні. Недаремно в російському сегменті Інтернету йому наліпили ярлик «сучасного ненависника Росії». І якщо б ті критики були послідовними, то таким виразом вони могли б схарактеризувати славних його попередників  – маркіза Астольфа де Кюстіна і Жуля Мішле.

Перший після відвідин Росії видав у Парижі  свої щоденникові записи під назвою «Росія у 1839 році» або «Листи з Росії». Нотатки, записані по-партизанськи, за принципом захалявної книжечки, були видані в 4 томах і мали ефект розірваної бомби. До речі, ця праця була заборонена не лише в Росії, але й у Радянському Союзі. Анонімні перекази й переклади ходили в списках серед дисидентів.

Наведу тут одну цитату з де Кюстіна: «Треба пожити у цій пустелі без спокою, в тій тюрмі без спочинку, яка зветься Росією, аби відчути всю свободу, яку мають народи в інших країнах Європи, хоч би який там був спосіб правління… Коли ваші діти надумають нарікати на Францію, прошу вас, скористайтесь моїм рецептом, скажіть їм: їдьте в Росію! Ця мандрівка корисна для кожного європейця. Бо, спізнавшись ближче з Росією, кожен буде щасливий жити в якій завгодно іншій країні».

У «Святій Русі» А. Безансон покликається також на історика Ж. Мішле та його працю під промовистою назвою «Демократичні легенди Півночі». Всередині XIX століття Мішле виявився прозірливим щодо Росії: «Вчора вона нам казала: я є християнством. Завтра вона нам скаже: я – соціалізм»!.

А. Безансон зазначає, що праця Мішле проникає в суть російської дійсності і співзвучна його думкам: «Росіянин – це  брехня. Брехня – в громаді, фальшивій громаді. Брехня – в поміщику, священику і цареві…, брехлива з брехливих, найвища брехня, яка увінчує всі брехні. Крещендо брехні, хитрощів та ілюзій… Тенденцією подібної держави є те, що вона стає все менше державою і все більше релігією. В Росії все має релігійний вимір. Все є або хоче бути святим… Предивна забаганка! Ви навіть не можете організувати в себе світ громадського правопорядку, нижчий світ! А претендуєте на вищий світ релігії. Будучи ворогами Закону, ви хочете піднятися вище Закону, ви зазіхаєте на світ Благодаті! Нездатні до людської праці, ви себе величаєте Богами».

Майже 20 років тому набула резонансу полеміка А. Безансона з американським істориком Мартіном Малія (Маля), в якій французький історик сказав, що Росія відстала від Європи не на п’ятдесят, а на тисячу років, якщо не більше, через те не можна порівнювати російського царя з, наприклад, бранденбурзьким курфюрстом або королем Швеції. Цим монархам ніколи б не спало на думку власноручно виконувати обов’язки ката чи перетворювати палацові палати на катівню.

 

«Щоб подолати відставання від Заходу.., було знайдено три форми «компенсації неповноцінності»: релігія, імперське чуття та брехня»

 

«Руссо мав підстави сказати, – зазначає він, – що Росія «зігнила, не встигнувши дозріти». Щоб подолати відставання від Заходу.., було знайдено три форми «компенсації неповноцінності»: релігія, імперське чуття та брехня». Комунізм, на його думку, не лише загальмував розвиток Росії, а й примножив усе те мерзенне, що помічали в російському ладі та способі життя європейці. «Тож відповідь на запитання, чи є Росія частиною Європи, залежить від того, чи вважаємо ми, що вона просто відстала від Європи, чи визнаємо, що маємо справу зі спотворенням Європи».

У згаданій статті «Східні кордони Європи та російське питання» А. Безансон відверто пише, що Росія була й залишилася штучним утворенням, бо відразу постала не як національна держава, а як імперія, яка імітувала результат європейської цивілізації, але насправді  «під петербурзьким лаком почувала себе спадкоємицею Орди». Звідси – і зовсім інше тлумачення кордонів та їхньої недоторканності, що ми, українці, болісно і з втратами проживаємо нині.

В одній із недавніх статей цей визначний мислитель дотепним неологізмом викрив суть Російської православної церкви. За аналогією з Комуністичним інтернаціоналом (скорочено – Комінтерн), таким собі консорціумом компартій світу, яким керував Кремль, А. Безансон назвав цей новітній православний спрут іронічно «Духінтерном», духовним інтернаціоналом.

Тому немає нічого дивного, що в передмові до праці Марка Раефа «Зрозуміти давній російський режим. Держава і суспільство в імперіялістичній Росії» А. Безансон ще в 1982 році висловив переконання, що «процес над російською історією на трибуналі історії є найголовнішим з усіх подібних»

Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова, спеціально для «Вголосу»