Що таке українофобія, або ще раз про «декомунізацію»

Процес декомунізації в Україні, за незрозумілою й іноді дивною логікою, має свої парадокси і прогалини. Одним із таких парадоксів, який при уважнішому погляді можна назвати й антиукраїнським ексцесом, вважаємо збереження меморіальної дошки-барельєфу відомому комуністичному діячеві Володимирові Затонському (1888 – 1938) на чільній стіні Київського національного університету ім. Т. Шевченка (за адресою: бульвар Т. Шевченка, 14).

Чи це лише недогляд Інституту національної пам’яті, чи залишок внутрішньої «політики пам’яті» адміністрації головного українського університету?

Подамо коротку довідку про В. Затонського. Народився в с. Лисець Дунаєвицього району Хмельницької області. Від 1905 р. брав участь у революційному російському соціалістичному русі (належав до партії меншовиків). У 1917 р. перейшов до большевиків і відразу увійшов до Київського комітету РСДРП(б) (травень), а вже в кінці того ж року очолив партійний революційний комітет міста, тобто у вирішальний період становлення молодої української держави став її чільним і відкритим ворогом.

«Керував збройним повстанням у Києві проти УНР»

Керував збройним повстанням у Києві проти УНР, був одним з організаторів «Всеукраїнського з’їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів» 17 – 19 грудня 1917 р., цієї фальшивої інституційної креатури, яка легалізувала пробольшевицьку фіктивну «УНР». З особистих спогадів В. Затонського відомо, що він завзято боровся проти політики Центральної Ради, готував большевицький переворот в Києві, входив до керівного складу КП(б)У як відверто антиукраїнської політичної організації.

У січні 1918 р. В.Затонський відвідав Петроград і особисто познайомився з В. Леніним, завоював його довір’я, близько місяця виконував обов’язки секретаря «вождя світового пролетаріату». У лютому 1918 р. очолив сформовану в Петрограді делегацію фіктивної большевицької «УНР» для мирних переговорів у Бресті-Литовському, поряд із делегацією правдивої УНР.

У квітні 1918 р. очолював центральний виконавчий комітет комуністичної «УНР», керував большевицьким підпіллям України. Так В. Затонський опинився в самому епіцентрі кривавої боротьби з Українською Державою. Протягом 1919–1920 рр. здебільшого перебував на фронті, виконував обов’язки члена РВР 12-ї армії Західного фронту РККА, а це означає, що за його прямими наказами без суду і слідства здійснено сотні й тисячі вбивств українських мешканців різних верств, оскільки саме в ці страшні роки в Україні палахкотів «червоний терор».

У 1920 р., під час наступу большевиків на Західну Україну, саме В. Затонського призначили головою «Галицького революційного комітету», який підготували в «Центральному комітеті комуністичної партії Галичини» – ще однієї маріонеткової і маскувальної структури російського імперського большевизму.

Цікавий факт: власне, В. Затонський з особливою зневагою та ненавистю ініціював закриття українського за суттю Кам’янець-Подільського університету у вересні 1920 р., в якому тоді працювали професорами видатні українські вчені, такі як: В. Біднов, Л. Білецький, М. Драй-Хмара, М. Дорошенко, І. Огієнко, С. Русова, Є. Тимченко та ін. Про це збереглися його власні письмові свідчення. Гіркою іронією потім стало те, що якраз ім’я В. Затонського було присвоєно Кам’янець-Подільському педагогічному інститутові у 1968 р.

У 1920 – 1921 рр. В. Затонський був членом Революційної військової ради Київського військового округу, де, очевидно, цей комуністичний діяч зміг  сповна виявити жорстокість своєї натури, бо, як свідчать документи, вже невдовзі його нагородили орденом Червоного Прапора за участь в бойових діях як комісара бригади під час придушення антибольшевицького Кронштадського повстання. Від 1922 р. В. Затонський очолював Всеукраїнську кооперативну спілку, в справах якої, за його власними словами, цілком «не орієнтувався». Того ж року він був у складі уповноваженої делегації від УСРР, яка підписала договір про утворення СРСР.

Протягом 1922 – 1924 рр. В.Затонський виконував обов’язки  народного комісара освіти УСРР і саме з його іменем пов’язують посилення русифікації в освіті, роботу на уніфікацію освітніх систем УСРР і РСФРР. Паралельно він виконував функції таємного цензора щодо всієї українськомовної літератури, що промовляло про особливу довіру компартії до його особи. У грудні 1924 р.  став секретарем  ЦК КП(б)У. У травні 1926 р. – редактором газети «Комуніст».

У 1927 – 1933 рр. – народний комісар Робітничо-селянської інспекції та голова Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У. У 1933 р. він знову очолив Народний комісаріат освіти УСРР, яким керував до 1938 р. Саме тоді він став провідним борцем із «націонал-ухильництвом» М. Скрипника, тобто навіть у ці страшні роки, коли большевизм торжествував у своїй перемозі і перманентному терорі проти українського народу, В. Затонський поводився, як особливий ненависник усього українського.

У 1932 р. В. Затонський був відповідальним за виконання хлібозаготівель в Київській обл., тому його участь в організації голодомору в Україні є очевидною.

«Окремою сторінкою в біографії В. Затонського є його завзята діяльність у справі ліквідації українського традиційного правопису»

Окремою сторінкою в біографії В. Затонського є його завзята діяльність у справі ліквідації українського традиційного правопису та стимулюванні процесів широкої русифікації країни. Від весни 1933 року розпочалася безприкладна атака на «скрипниківський» правопис, а вже  наприкінці 1933 року вийшло його перше совєтизоване і деукраїнізоване  видання.

Передували цьому постанови Наркому освіти УРСР саме на чолі з В. Затонським  із дуже промовистими мілітарними назвами: «Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті», «Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології», «Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній». В одній із доповідей 1934 року нарком освіти В. Затонський тріумфально свідчив, що знищено 1649 (!!!) українських науковців-«націоналістів», здебільшого фахівців з української мови та історії.

«Це було показове вбивство вірного сина компартії»

В. Затонський був репресований (розстріляний) комуністами у липні 1938 р. Однак це не була жертва людини, яка стала на позицію особистої та національної гідності. Це було показове вбивство вірного сина компартії у тому безмежному круговороті смертей десятків і сотень тисяч людей, які влаштовував сталінський режим тільки для того, аби зміцнити абсолютну владу нового «вождя світового пролетаріату».

Гадаємо, наведених фактів достатньо, щоб зрозуміти, що Володимир Затонський належить до числа виняткових, знакових українофобів. Ми не думаємо, що сучасна українська молодь може взяти щось добре в свою душу, щодня вклоняючись цьому невеличкому ідолові з пащі комуністичного Молоха (барельєф В. Затонському розміщений на стіні університету так, що люди, підіймаючись сходами до дверей входу, ніби мусять вклонитися йому).

«Не можна змішувати Добро зі Злом, українське з антиукраїнським»

Тому закликаємо адміністрацію Київського національного університету ім. Т. Шевченка прибрати зі стіни гуманітарного корпусу університету меморіальну дошку людині, яка топтала і руйнувала Україну та її душу. Водночас закликаємо керівників всіх університетів України бути принциповими й уважними в темі, яку політику пам’яті ведуть очолювані ними інституції.

Не можна змішувати Добро зі Злом, українське з антиукраїнським, казати на чорне, що воно є білим, і навпаки. Така ідеологічна «каша» може стати тільки отрутою для нашого майбутнього, отрутою безпам’ятства, цинізму і брехні. 

Олег Баган, Науково-ідеологічний центру ім. Д.Донцова, Ірина Фаріон, професор НУ «Львівська політехніка», Ігор Гирич, доктор історичних наук, спеціально для «Вголосу»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram