Спецпроект «Три місяці в Азії»: Як я тиждень жила у в’єтнамській сім’ї

30.06.2016 17:15
Зображення 1 / 17 Використовуйте клавіші для перегляду
Після Таїланду на нас чекала коротка тижнева мандрівка в Малайзію, а з неї – подорож на місяць у В’єтнам. Малайзія, а саме острів Пенанг, сподобався настільки, що вирішили повернутися сюди ще на кілька тижнів, тому про них буде згодом, а зараз перескакуємо до розповіді про В’єтнам.

Привіт зі світлого соціалістичного майбутнього

Червона зірка, серп і молот, малюнки та банери в стилі соцарт: усміхнені діти йдуть до школи, усміхнені трудівники радісно дивляться в майбутній день – це перше, що впало в око в Хошиміні – найбільшому місті В’єтнаму. Привиди комунізму настільки рясніли містом, що навіть перестала звертати увагу на щурів та тарганів. Перші дні здавалося, що їх тут узагалі немає. Ха, як я помилялася.

Наступний шок у Сайгоні (стара назва Хошиміна, який перейменували на честь лідера місцевих комуністів Хо Ши Міна) – дорожній рух.

– Мені не дуже подобається Сайгон, – ділився своїми враженнями мій знайомий перед подорожжю.

– Чому? – не розуміла я.

– От уяви 8 мільйонів в’єтнамців на скутерах!

Виявилося, що це не перебільшення: Сайгон шумів, сигналив і кричав записаними оголошеннями. Скутеристи створювали таку неповторну какофонію звуків, що разом із задухою та спекою здавалося, що ти в цій мішанині просто пливеш.  

Окремий виклик тут – перейти дорогу (а часто це широка траса з 4-6 смуг). На пішохідних переходах водії не зупиняються, тому переходити потрібно дуже повільно і прогнозовано для водія. У підсумку скутеристи пішоходів просто спокійно об’їжджають.

За тиждень настільки звикаєш, що тепер ідеш через масу мопедів і машин та тільки думаєш: головне – не спробувати провернути такий трюк у Львові.

У Таїланді в нас почали закінчуватися гроші, недешева Малайзія ще більше спустошила фінансовий резерв, тому постало питання пошуку житла та їжі в обмін на нескладну роботу. Для цього існує кілька Інтернет-проектів: workaway, helpx, wwoof та інші. Усі об’єднує загальний принцип: ти допомагаєш місцевим в обмін на дах над головою та миску каші (якщо пощастить). Зареєструвавшись на «воркевей», я почала пошуки «роботи за їжу».  

Перший млинець глевкий

Першим на наші запити відгукнувся хостел у Данангу – найбільшому місті центрального В’єтнаму. Хостелу потрібні були англомовні люди для створення розважальної програми для місцевих бекпекерів. Звучало заманливо, тож ми вирушили в Дананг.

Дорога Хошимін – Дананг заслуговує на окрему розповідь. Відстань між містами – близько 900 кілометрів, автобусом нам дорога зайняла два дні (тобто дві ночі). Поїзд їде майже добу й коштує 50 доларів (у такі моменти прокидається любов до Укрзалізниці). Автобус коштував менше ніж 20, але це означало дві ночі в дорозі й довгу зупинку на день у Нячангу. Курсують за маршрутом «спальні автобуси» – з двоярусними сидіннями, що розкладаються в майже ліжко: такий собі плацкарт, але автобусний.

Тож ми довго-довго їхали і нарешті приїхали. У хостелі втішили: їм потрібні волонтери щонайменше на місяць. Домовленість же була на кілька тижнів, та й візи в нас усього на місяць, пояснювали ми менеджеру. Але менеджеру було все одно, він й оком не моргнувши відмовив, залишивши просто неба двох людей з далекої України. Ось така в’єтнамська гостинність, і щось слабо уявляли повторення ситуації в Україні. Хоча, не виключено, я занадто ідеалізую українців. Тому терміново виникло питання: а куди ж нам подітися до кінця червня (з початку липня на нас уже чекали в наступному проекті). Альтернативу знайшли дуже швидко і вже наступного дня ми перемістилися з центру в тихий заможний район біля пляжу. Нас запросила місцева сім’я і все, що хотіла взамін, – спілкуватися з ними англійською.

«Привіт, я – До, простий хлопець зі села», відрекомендувався наш «хост» (тобто господар, який приймає гостей) і повів знайомити із сім’єю та показувати оселю. Жили вони в добротному особняку у престижному районі міста, що наштовхувало на думку, що не такий уже До і простий сільський хлопець.

За кілька днів виявилося, що в часи в’єтнамської війни його батька звинуватили у співпраці з урядом тодішнього Південного В’єтнаму, тож сім’я, побоюючись арешту, втекла в далекі села подалі від комуністичних очей. Так До і став простим хлопцем зі села, але батьки все ж подбали про освіту сина, тому тепер він є програмістом на посаді project manager у філії американської компанії.

Запитань про політику До уникав, постійно наголошуючи, що не цікавиться нею. «До речі, нагадайте, як звати українського президента? Юрошенко?» – спитав якось він. «Аааа, точно, Порошенко», – зрадів після уточнення До, який «зовсім не цікавиться політикою».

Літо без канікул

До має дружину та двох дітей одинадцятирічну Санні та дворічну Неллі. Санні говорить ідеальною American English і з усмішкою хвалиться, як виправляє свою вчительку у школі. Вчителька ж, за розповідями, така типова радянська і вчить типового «Лондон із е кепітел оф Грейт Брітейн».

Незважаючи на те, що зараз літо, щодня Санні ходить до школи – підтягує математику та англійську (!!!) до наступного навчального року. У звичайний навчальний період в’єтнамські діти вчаться по 10 годин – з 07:00 до 17:00, Санні через додаткові уроки у школі проводить по 12 годин щодня.

Прокидаються в’єтнамці рано – о шостій ранку життя вже кипить. Удень – з 12:00 до 16:00-17:00, коли найбільше пече сонце – життя знову завмирає, така собі в’єтнамська сієста: магазини, кафе закривають, а поїсти можна лише в закладах для іноземців. Увечері, коли стає трохи прохолодніше (насправді, навіть вночі рідко коли буває менше за 30 градусів) – життя відновлюється знову.

Старі боги й нові

«У кімнаті, у якій ви будете жити, є статуя богині. Тому там не можна переодягатися: демонстрація голого тіла – це образа богів», першого ж дня Санні знайомить нас із місцевими правилами. Тому переодягатися доводилось у ванній. Зрештою, за кілька днів звикли й навіть незручностей не відчували.

Єдине  не стримались і подивились-таки нову серію «Гри престолів» у присутності богині: цікаві відчуття, такі ж приблизно, коли у школі прогулюєш уроки, а замість шкільного обіду купуєш чипси і снікерс.

Ще один сюрприз очікував у ванній – у крані не було гарячої води. Бойлер був, але не подавав жодних ознак життя. Але за спеки 40 градусів холодний душ не такий страшний освіжає.

Решта побутових правил була типовою для будь-якої частини Європи: виключати за собою світло (у В’єтнамі дуже дорога електроенергія), не залишати їжу (інакше відразу з’являється стадо мурах) тощо.

Принади Центрального В’єтнаму

Скориставшись нагодою, відвідали два сусідні з Данангом міста – імперську столицю В’єтнаму Хюе та старе портове місто Хоян.

Обидва внесено у світову спадщину ЮНЕСКО і стародавність обох трохи перебільшено. В імперській столиці імператори, які радше були феодальними князями, жили з ХІХ століття до завершення Другої світової війни. У старому порту Хоян найстаріші будинки також були з ХІХ століття.

Міста різко відрізняються від Дананга, який є новим містом-мільйонником, з широкими дорогами, новою інфраструктурою і навіть кількома парками. Для хорошого міста йому хіба що бракує розвинутого громадського транспорту, але це радше європейська забаганка – в’єтнамці обходяться скутерами. Автомобілів тут небагато, особливо на тлі сусідньої Малайзії, оскільки у В’єтнамі авто – це предмет розкоші, а не засіб пересування. Через високі митні збори автомобілі коштують у кілька разів дорожче, ніж у сусідніх країнах.  

Натомість і Хюе, і Хоян мають свою неповторну атмосферу старих маленьких містечок, де про те, що ти в Азії, нагадують не лише сотні скутеристів на вулицях.

«Привіт, п’ять доларів»

Перші дні в Данангу будь-який вихід за межі дому перетворювався на складний квест. У кафе ми просто показували в меню картинку і вгадували, що ж нам принесуть сьогодні: о, рибний суп, пахне нічого так. І якщо в різних країнах зазвичай перші слова, які я вивчаю, – це «привіт», «дякую» і «будьмо», то у В’єтнамі першими стали «локшина з яловичиною» і «рис». Коли одного разу, перекладаючи з телефона меню, виявила в ньому «жаби», це слово стало третім і міцно закарбувалось у пам’яті.

Але труднощі з мовою були очікувані, а от те, що тебе будуть дурити щодня на кожному кроці, дивувало. А коли маленька дівчинка, років восьми, дивлячись просто в очі під час перекладу ціну «помножила» вдвічі – якось стало зовсім сумно.

У Данангу, біля будинку До, було кафе, де щовечора «зазивала» кричав: «Hello, chicken wings». Я зазвичай у відповідь огризалася: «I am not a chicken wing». Коли ж стара пані з човна закричала «Hello, 5 dollars»: настало прозріння: місцеві десь так тебе й уявляють, як ходячий мішок з доларами. Звідси ж і широкі усмішки: як не усміхатися, коли гроші самі пливуть тобі в руки. Не знаю, чи бідність породжує жадібність, чи багаті європейці та північноамериканці настільки звикли розкидатися доларами, але бути щодня об’єктом грошового вимагання – зовсім неприємно.

Варто відзначити, що дурити намагалися не всі, кого «ловили» на чесності – потім ходили тільки в ті магазини і лише в ті кафе. Але більшість думає, як здерти з тебе побільше, абсолютно не задумуючись про перспективу. Окей, одного разу ти надуриш, але він стане першим й останнім.

Хочеться вірити, що іноземці у Львові почуваються все ж комфортніше і не стикаються з намахалівкою десятки разів на день.

Уляна Куйдич, спеціально для «Вголосу»

ЗА ТЕМОЮ

КОМЕНТАРІ 0 +

КОМЕНТУВАТИ


волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram