«У дивізії «Галичина» я встиг підбити два літаки і танк»

Він вступив у дивізію «Галичина» 19-річним хлопцем, довго не роздумуючи: пам'ятав безчинства Червоної армії проти рідного народу. Пройшов Бродівський котел, при цьому встиг підбити два ворожі літаки і танк. За це отримав полон та 10 років радянських таборів. Зараз 94-річний дивізійник Іван Фіалка шкодує лише про одне: що йому не 40. Тоді б вже давно воював на сході, захищаючи Україну від одвічного ворога.

Майбутній комбатант 14-ї гренадерської дивізії зброї «Галичина» Іван Фіалка народився у вересні 1923 року у с. Денисів на Тернопільщині. У дивізію записався, як тільки її створили. Вишкіл проходив у «Гайделягері» (Польща). Закінчив також підстаршинську школу зенітної артилерії у Мюнхені. Згодом у складі дивізії потрапив під Броди.

«Всі пішли в дивізію. Ніхто не казав, чому ми йдемо. Подивилися, як вивозять наших людей, як арештовують студентів…»

Коли оголосили про створення дивізії, син вояка Галицької армії Іван та його побратими навіть не роздумували, чи вступати у «Галичину». Добре пам'ятали безчинства Червоної армії проти українського народу.

«Ми знали, чого коштує союз. Подивилися, як вивозять наших людей, як арештовують студентів. Знали, що як прийдуть більшовики (а це вже було після Сталінграда), – або повивозять на Сибір, або арештують. УПА тоді була більше на північ і на схід від Тернополя. І ми всі пішли в дивізію. Ніхто не казав, чому ми йдемо. Ми йшли боронити від комуністів свою землю». 

Вишкіл у «Гайделягері»

У вересні майбутні дивізійники отримали повідомлення та мали з'явитися у Тернополі. Пан Іван пригадує: проводжати хлопців на війну вийшло ціле село.  З Тернополя їх відправили до Львова. Звідти – до Дембиці (Польща) у військовий табір для вишколення вояків – «Гайделягер».

«У «Гайделягері» ми пройшли рекрутський вишкіл. Весь командний склад був німецький. Вчили нас військової справи: як марширувати, як наступати, як оборонятися. Вчили, як стріляти по цілі: з карабіна, автомата, кулемета та пістолета», – каже ветеран.

Щонеділі ходили на Службу Божу

Іван Фіалка також пригадує: не лише німці, а й українці ставили умови. Зокрема, добилися, аби у них були військові капелани, яких у своїй армії німці не мали.  Українські вояки щонеділі ходили на Службу Божу. 

Після «Гайделягера» українець вже у підстаршинській школі у Мюнхені вчився  точно влучати у мішені на землі, воді та у повітрі. Аби на війні фосфорними стрілами підбивати ворожі літаки і танки.

«Вчили нас міряти відстань до літака. Мусили знати точно. Як сказали марку, то вже знаєш – нас вчили – як вони озброєні, яка їхня швидкість, як літають, чиї літаки. Мені вдалося влучно стріляти».

Напередодні відправки дивізії на війну, Іван Фіалка навчився не лише влучно стріляти з 20-міліметрової гармати, а й влучав у танк з 1000-метрової відстані.

Оточення під Бродами

У кінці червня дивізію відправили на фронт. Фіалка поїхав першим ешелоном. Спочатку дивізійників привезли до Львова. А 18-19 липня їхню чоту «кинули» під Олесько. Із с. Ясенів, що розташовувалося поблизу і де були більшовики, почали виїжджати танки.

Ветеран «Галичини» й зараз добре пам'ятає першу зустріч із ворогом. Тоді в Олеську йому вдалося підбити ворожий танк. Іван Фіалка разом з побратимом Юльком Глобою, який був членом ОУН, озброївшись фаустпатроном та скорострілом, пішли на зустріч більшовикам. Тоді ще не знали, що потрапили в оточення.

«Я перейшов на інший бік дороги, де був викопаний панцерграбен – т.зв. мішок, в якому можна було сховатися від танка. Юлько став по інший бік дороги.  Перший танк проїхав швидко, не зупиняючись. Показався другий, за ним ще, може, з десять. Другий, ніби на замовлення, зупинився за 5-6 м від мене. А в мене все вже було налаштовано – і я відразу натиснув. Він вибухнув. Екіпаж з танка не вийшов. Певне, згоріли. Бо почали рватися їхні патрони. Решта танків вернулися назад».

Цього ж дня приїхав їхній чотар, німець Отто Блюм і зізнався: вони в оточенні. Треба переїжджати, але взяти із чотирьох тільки одну гармату. Інші  знищили, аби більшовики, коли прийдуть, не стріляли по дивізійниках з їхніх же гармат.

Треба було вийти з оточення, але всюди стріляли

Пан Іван каже: вивезли їх на край лісу між селами Княжне і Ясенівці. А у небі вже літало безліч ворожих літаків. «Прилітають і стріляють. Я став на місці першого стрілка, командир Отто Блюм – заряджаючим, інші ладували магазини. Мені вдалося збити два літаки. Один вибухнув. Я не знаю, куди влучив – по всій певності, в бензобак. Інший загорівся і «полетів» у Ясенів», – пригадує чоловік.

Та продовжує: «Потім треба було йти на прорив. Юлько не хотів йти з німцями. А командир Блюм казав: «Будь зі мною. Я вийду. Я вийшов зі Сталінграда». Думав, чи йти з німцями, чи зі своїми. Але якби я володів добре німецькою мовою, пішов би з німцями. А так пішли з Юльком. З нами пішли ще й інші. Бродили цілу ніч. Треба було вийти з оточення, але всюди стріляли».

Відкриваю очі – на мене направлена гвинтівка

П'ятеро дивізійників, серед яких й Іван, після довгих блукань сховались в лісі. «Я витягнув всі документи, військову книжку, фотографії, вклав  у торбинку і загарбав у мох. Залишив тільки кілька рублів, марок і одне посвідчення. Тут же поснули: не спали кілька ночей», – пригадує пан Іван та додає: «Тут чую, мене хтось за ногу штовхає. Відкриваю очі – і вже на мене направлена гвинтівка з довгим штиком. «Падйом!». Кажуть вставати і розбудити інших. Того ж, хто був на чатах, застрелили».

«Капітан вигукнув: «Аааа! Так ви здешніє! З дівізїї!». І перейшов на українську мову»

Опісля червоноармієць, який знайшов та привів своїх полонених у розташування танкової військової частини, сказав їм: «Ми зналі!». «Я здогадався, що той, що був на чатах, сказав», – каже дивізійник.

Капітан, до якого їх привели, коли здогадався, що полонені розуміють російську, вигукнув: «Аааа! Так ви здешніє! З дівізїї». І перейшов на українську мову. Був родом з Чернігова. Натомість червоноармієць, який їх знайшов, при цьому незадоволено сказав: «Якби я знав, я би вас постріляв».

Від розстрілу в полоні врятував… майор КДБ

Полоненим наказали здати зброю. При цьому командир-українець порадив їм йти дорогою до села, у табір до військовополонених. «Ми пішли. Перед нами якийсь солдат з автоматом вів кількох хлопців – і до нас: «Стой! Прістраєвайся!», – пригадує дивізійник.

Полонені пройшли кілька десятків метрів, після чого їм наказали зупинитися. «Астанавісь і в адін ряд!» Стали. Командир «нагородив» їх матами-перематами. Назвав «ізмєнніками родіни». «Почав читати мораль, – пригадує Іван Фіалка. – «Вам ваєнний трібунал присуділ разстрєл. Я іспольнітєль». Підходить до крайнього і стріляє. Один, другий, третій… Якби підійшов до мого краю, я був би перший. Але пішов з іншого».

Кільканадцять полонених за кілька секунд впали мертвими додолу. Іван Фіалка разом із Юльком Глобою вже встигли попрощалися з життям, коли почули: Стой! Прєкраті!» і побачили коня, що скаче через місток. «Брось аружиє!». І знов мат-перемат. А лишилися тільки ми з Юльком», – пригадує дивізійник.

Їхнім рятівником виявився майор КДБ, який наказав уцілілих вояків довести до табору полонених. Тікати можливості не мали: за це грозив моментальний розстріл. У селі, на збірному пункті, куди привели полонених, були як німці, так і українці.

«Нас зігнали докупи. Звідти повели до Бродів у табір військовополонених. Німців залишили, а нас – назад: до Підгірців і Золочева», – каже Іван Фіалка і пригадує: дали на 16 осіб одну хлібину. При цьому у Золочеві учасникам «Галичини» влаштували погром: колону закидали камінням і палицями.

За Україну - 10 років виправно-трудових таборів

Опісля дивізійників привезли на станцію, повантажили по сто осіб в один товарний вагон і відправили до Сталіногорська. Куди їхали – не знали. Фіалка потрапив у будівельну бригаду, де пробув рік. У жовтні 1945 року його судив військовий трибунал Московського військового округу.

«Дали 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав», – каже Фіалка. Чоловіка вивезли в Архангельську область. У таборах пробув  до 1954 року. «Було всіляко. 9 років відсидів, а рік дорахували за добру роботу», – ніби жартує дивізійник. 

У таборі пропонували «співпрацю»

Іван Фіалка пригадує: в таборах йому пропонували «співпрацю». Начальник особливого відділу тричі викликав до себе і казав доповідати про все. Зокрема, про тих, хто готує втечу. «Я тільки сказав йому: «Тих, хто з вами співпрацює, тут вбивають». З того часу в його особовій справі був запис: «Іспользовать только на общіх работах. На тяжолих». Був на лісоповалі, потім пішов грузити вагони.

Коли у 1954 році повернувся на Батьківщину із забороною жити в обласних центрах, мав лише довідку про звільнення з табору. Однак одружився, оформив документи, здобув вищу освіту. Працював начальником цеху на ДОКу, потім в училищі. Але весь час був під пильним оком КДБ.

«КДБ знав, хто я. Одного разу приходить до мене капітан Михайлов і каже: «Адно твайо слова – і ти будєш там, гдє бил». Я зрозумів: якщо скажу щось не влад комуністичній партії, то буду в таборах», – переконаний дивізійник.

«Росія була і лишилися №1 серед ворогів для України»

Ветеран дивізії «Галичина» таки пережив радянську систему і дочекався незалежної України. Зараз мешкає у Стрию на Львівщині. Каже: немає чого приховувати і нічого не змінив би у житті, якби мав шанс. Хоча, зовсім не жартуючи, «скаржиться» на свій немолодий вік. 

«Якби мені тепер було не 90, а хоча б 40, я був би вже на сході, – каже пан Іван і при цьому переконаний: «Тоді ми (дивізійники, - ред. ) пішли, щоб боронити Україну. Хоч і брали чужу зброю в руки. Якби тепер була можливість, половина з нас пішла би також її боронити. Тому що Росія була і лишилися №1 серед ворогів для України».

Марія Волошин, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram