Угорські прапори на Закарпатті: зривати не можна залишити

Нам плюнули в обличчя і сказали: не витирайтеся, не загострюйте ситуацію, вам же не потрібен ще один ворог, цього разу на заході? Приблизно так відреагували представники українських ліберально-демократичних кіл на вивішування угорських прапорів на Закарпатті.

Угорські прапори на українській безхребетності

Безхребетна багаторічна політика України щодо національних меншин призвела до того, що нам доводиться виправдовуватися та вибачатися за те, що ми просимо своє. Для всіх країн загальноприйнятним є те, що на будинках органів влади може бути вивішений лише державний прапор, як символ політичного суверенітету держави, або ж прапори автономних адміністративних одиниць. В Закарпатті немає окремої автономної угорської території, тож жодних угорських прапорів, а тим більше державних, на Закарпатті не мало б висіти, позаяк це незаконно й може кваліфікуватися як сепаратистська діяльність.

Однак шовіністична частина угорської спільноти на Закарпатті роками ігнорувала українську суверенність та не зупинялися перед встановленням угорських політичних символів на українській території. Натяк для української влади, поки що символічний, однак досить недвозначний: мовляв, ось чия тут насправді влада. Україна ж натомість роками толерувала такі «пустощі» й вдавала, ніби то нічого страшного в цьому не вбачає. Як то кажуть: «плюють в очі – а ми кажемо «Божа роса». Однак, не всім така роса на Закарпатті була до вподоби.

Під час цьогорічної громадянської акції з нагоди утворення у листопаді 1938 року народної самооборони «Карпатська Січ» у місті Берегово, представники добровольчої чоти «Карпатська Січ» демонтували угорський прапор з приміщення Берегівської міської ради. Однак така, здавалося б, законна й направлена на дотримання міжнародного права акція одразу ж викликала обурення як чужих, так і своїх. Місцева ж поліція, відібравши прапор, знову повісила його на місце. Очевидно, щоб не засмучувати наших «стратегічних» європейських сусідів. А, можливо, й тому що закарпатські поліцейські знають, що зарплати в угорських поліцейських значно вищі, аніж в українських. Тому хто знає, який паспорт завтра знадобиться, якщо на Закарпатті раптом почнеться «угорська весна».

А міністр МЗС Угорщини Петер Сіярто, у відповідь на дії українських патріотів, заявив, що Угорщина очікує від України проведення розслідування щодо націоналістичних груп, члени яких зняли угорський прапор з мерії Берегова та зазначив, що до МЗС викличуть «на килим» з цього приводу українського посла. «Виконавці повинні бути затримані та покарані якомога швидше», – заявив угорський чиновник.

Цілком очевидно, угорські шовіністи, які застопорили свої прапори на чужих територіях, обурені тим, що українці вимагають поважати своє. «Да как вы смеете защищаться?!» кричали в подібній ситуації росіяни, які навесні 2014 року захоплювали українські адміністративні будівлі й вивішували там російські триколори. Однак якщо з угорськими фашистами, які окрім нас мають територіальні претензії ще й до Румунії, Словаччини, Сербії та Хорватії, все зрозуміло, то до реакції самих українців є чимало запитань.

«Тверезий погляд» демократів

Реакція багатьох українців, зокрема так званої «поміркованої» та ліберально-демократичної частини, вибухнула обуренням в бік націоналістів: «Для чого чіпати тих угорців?!», «Нащо було зривати ті прапори? Висіли і нехай собі там і далі висять!», «Знову ті націоналісти розхитують човен та дестабілізують ситуацію! Треба нам ще одного ворога на заході?!», «Це все вигідно тільки Кремлю!». А виважені та завжди «об'єктивні» політологи, такі, як Вадим Карасьов, слушно запитують: а чи потрібна нам сьогодні нестабільність на заході та конфлікт з Угорщиною? Чи відповідає це сьогодні інтересам України в часи війни з РФ та економічної кризи?  І чи варто саме зараз піддаватися на угорські провокації та відповідати на них радикальними діями?

На перший погляд, керуючись стратегічними інтересами держави, така думка ніби то й не позбавлена сенсу й видається раціональною і навіть далекоглядною. Адже, кажуть ліберальні демократи та євро-оптимісти: що буде, якщо через сварку Будапешт завтра заблокує Україні процеси євроінтеграції, зірве голосування щодо антиросійських санкцій, чи навіть припинить постачання до України газу, який ми найбільше купуємо саме в угорців? Зрештою, скільки там тих угорців та яка в них армія, щоб вони становили нам якусь безпекову загрозу? Це все лише популістська риторика угорських партій, яка ніколи не виллється в реальну агресію, позаяк Угорщина – цивілізована європейська країна, член Нато та ЄС. То ж що для українців нині важливіше: якийсь прапор в Берегівському районі чи стратегічні інтереси держави?

До чого це призвело?

Однак чи не таку саму «помірковану» політику проводила Україна останні 25 років в Криму та на Донбасі? І чи не такі політологи на всіх головних та найпопулярніших телешоу країни озвучували правильність такого курсу? Саме за такими рекомендаціями й діяли всі попередні президенти: Кравчук, Кучма, Ющенко та Янукович, і вони призвели до анексії Криму та сепаратизму на Донбасі.

Російські триколори вільно висіли на урядових будинках півострова та над будівлею Верховної Ради кримської автономії, а українська влада вважала, що краще «не розхитувати човен». У Криму вільно діяли українофобські партії та організації, які сіяли ненависть до України і пропагували сепаратизм,  але офіційний Київ закривав на це очі. Навіщо зайвий раз дражнити Москву? Що важливіше для стратегічних інтересів України: діяльність якихось дрібних проросійських спілок чи партнерство з Російською Федерацією та ціна на газ? У Криму майже не залишалося україномовних шкіл та газет й повним ходом йшла русифікація, але в Києві стверджували, що краще не чіпати російськомовних і навіть не думати ні про яку українізацію освіти – це може дестабілізувати півострів. Навіщо нам провокувати Росію?

Російські та проросійські сили нахабніли з кожним роком дедалі більше, а українці боялися в Криму попросити своє і нагадати, чия насправді влада на півострові. Така ж політика потурання антидержавним українофобським силам велася й на Донбасі і все зводилося до віддання на відкуп місцевим відцентровим силам контролю над ситуацією в регіонах.

Найбільшою проблемою України подавали не латентну експансію та інтервенцію проросійських сил в нашій країні, а українських націоналістів, які ніяк не хотіли з цим миритися і «дестабілізували ситуацію». Найгострішими проблемами української політики стали абсолютно капітулянтські питання: чи має право Україна на українську мову в українських регіонах? І українці в цих дискусіях постійно перед кимось виправдовувалися.

Сьогодні українська влада ступає на ті ж граблі та повторює ті ж помилки, що й останні 25 років політики капітуляції. На нові виклики державній безпеці на заході влада намагається сховати голову в пісок, дозволивши антидержавним силам зміцнювати свої позиції в Україні. Тих, хто прямо вказує на загрози з боку «стратегічних» європейських партнерів, висміють так само, як і тих, хто чотири роки тому вказував на можливість російської агресії. На нашій території сусіди почали встановлювати свої прапори, а ми закриваємо рота тим українцям, які хочуть відкрити нам очі.

У ситуації нової інформаційної війни та повзучої експансії західних сусідів в України насправді немає вибору: оборонятися чи «не піддаватися на провокації», як вважають вітчизняні помірковані демократи. Роль геополітичних суб'єктів та активних гравців ще раніше була зарезервована не за нами, і тут вже немає значення, чи буде жертва чинити опір, чи вчинить, як Чехословаччина у 1938 році. Агресію проти нас будуть лише нарощувати –і політика «умиротворення» нам не допоможе, а лише розпалить в агресора апетит. Ми можемо вийти цієї ситуації лише з честю або без честі – і саме це визначить історію нашої нації в ХХІ столітті.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram