Україна для іноземців? Чи все ж таки для українців?

Іноземці в Україні подекуди зайняли настільки значну частку державних посад та провідних позицій в медіа, що це вже починає применшувати значення українців у власній державі.

Як іноземці керували Україною

Після розчарування у вітчизняних корупціонерах в багатьох українців виникли надії на «іноземних спеціалістів», які начебто приїдуть в ролі «ефективних менеджерів» та подолають корупцію, проведуть реформи і збудують нам державу. Корені цієї форми національної неспроможності сягають ще колоніального періоду, коли українськими землями століттями управляли то нормани, то татари, то поляки, то німці чи московити. Багато українців традиційно звикли, що пан, правитель чи начальник – то завжди іноземець. Навіть попри героїчні сторінки національного державотворення, боротьбу козацтва та гетьманів, упівців, в багатьох українців продовжує існувати цей національний меншовартісний комплекс.

Саме тому постреволюційна Україна в 2014 році стала місцем паломництва заробітчан державобудівництва для численних іноземних реформаторів з Грузії, Литви, Польщі, США. Величезну кількість міністерських посад, місць керівників центральних органів влади та їх заступників позаймали іноземні громадяни. Десятки іноземців увійшли до наглядових та громадських рад при залізниці, поліції, профільних міністерствах. Тоді навіть жартували, що в Грузії безхатченків просто з вулиці відправляють на керівні посади в Україну.

Результатом кількарічної роботи іноземців щодо реформування України стали декілька недовершених та переважно декларативних змін, які, попри гучний піар, так і не досягнули європейських стандартів. До прикладу, створення так званої «нової поліції», яка «не бере хабарів», вже у більшості громадян не викликає ілюзій: окрім набору частини низового складу та зміни назви, в поліції залишилися тисячі старих міліціонерів та практично все колишнє начальство.

Однак після швидкої ротації, гучних відставок іноземців та від'їзду з України таких «реформаторів» як Саакашвілі, Згуладзе, Деканоїдзе, Абрамовічуса, Квіташвіллі, Бальчуна та багатьох інших, під приводом «тиску олігархів та саботування реформ в Україні, корупції в найвищих верхах влади», залишилося більше питань та недопрацювань, аніж відповідей та успішних реформ. Українцям так і не дали зрозуміти: чи це були справжні реформатори, яким «корупціонери не дали щось зробити», чи міжнародні авантюристи-демагоги, які заробили в Україні грошей на високих посадах і вчасно звільнилися, поки не стала явною їхня непрофесійність, а то й злочини.

Як це засвідчує приклад поляка Войцеха Бальчуна, якого Генеральна прокуратура фактично змусила піти у відставку, порушивши кримінальні провадження за фактами привласнення, розтрати, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем посадовими особами УЗ. Під питанням залишилися також наслідки роботи польського «реформатора», зокрема: чому пасажирські потяги, попри реформи, й далі залишилися брудними та застарілими і чому польські компанії вигравали так багато тендерів держзакупівель в Укрзалізниці?

Незрозумілим для громадськості залишилося  й те, хто і яким чином привів на українські державні посади цих іноземних громадян і чому саме їх, враховуючи, що родичі деяких з них, до прикладу Абрамовичуса, були крупними бізнесменами в Україні. Однак після їх відставок українці так і не визначилися у питанні: чи допоможуть нам іноземні варяги-реформатори? А це залишає шанси на суспільний запит на їх повернення в період чергового «реформаторського буму».

Журналісти-гастарбайтери

Однак іноземці зайняли непропорційно велику частку представництва не лише на державних посадах, але й в публічному просторі, і в цьому випадку не так завдяки чийомусь призначенню, як завдяки мовчазній згоді більшості українських громадян.

До прикладу, чи не найпопулярнішим ведучим надзвичайно впливового політичного шоу «Свобода слова» протягом багатьох років був громадянин Італії Савік Шустер, який значною мірою формував рейтинги українських політиків. Приїхавши з-закордону в Україну, цей іноземець, який за десяток років так і не опанував українську мову, одразу став впливовою політичною фігурою, очоливши телешоу. Не в тому справа, що іноземцям не можна ставати в Україні впливовими журналістами, звісно, це не заборонено, але чи багато українців в Італії стали впливовими журналістами, телеведучими чи медіа-директорами? Чомусь, зазвичай, українці, приїхавши до Італії, переважно стають будівельниками, офіціантами чи хатньою прислугою, а деякі італійці одразу після приїзду в Україну стають впливовими журналістами. Чи немає у такій ситуації певної невідповідності?

Також популярний в Україні інтернет-ресурс «Українська правда» окрім назви, мітисть не так вже й багато українського: був заснований грузином Гонгадзе, а сьогодні очолюється Севгіль Мусаєвою. До недавнього часу, значну роль у політиці «Української правди» відігравав і білоруський журналіст Павло Шеремет. Чи не найпопулярнішим журналістом і цього сайту, й загалом українського медіапростору став афганець Мустафа Найєм. Не йдеться про те, що Мустафа – презентабельний і розумний журналіст, і, звичайно, не слід дискримінувати людей за національними чи будь-якими іншими ознаками. Проте чи в Україні немає своїх розумних журналістів, які б були обличчям модерної вітчизняної журналістики?

Навіть росіяни, прибувши в Україну, займають впливові місця в українському суспільстві. До прикладу, російський журналіст та ведучий політичних шоу Євген Кисельов, безумовно, талановитий і демократичний, проукраїнськи налаштований чоловік. Прибувши до України з Москви, він, втім, не пішов шукати роботу десь на будову, внутрішні ремонти чи охорону магазинів, як більшість українців у Росії,  а одразу отримує посаду ведучого суспільно-політичного ток-шоу «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на телеканалі «Інтер». Пізніше, російський гастарбайтер в Україні стає керівником «Національних інформаційних систем» телеканалу «Інтер» та програми «Подробиці тижня». Проте чи є російський журналіст Кисельов кращим, талановитішим, професійнішим, геніальнішим за багатьох українських журналістів та фахових телеведучих, яким не дали керівної посади на «Інтері»?

Його одіозний однофамілець Дмитро Кисельов також у свій час приїжджав на заробітки в Україну, проте роботу по оголошеннях, як українці в РФ, також не шукав. Новоприбулого іноземця в Україні одразу ж  зробили ведучим програми телекомпанії ICTV «Детально з Дмитром Кисельовим». З 2000 по 2003 рік Кисельов – ведучий суспільно-політичного ток-шоу «Національний інтерес» та головний редактор служби інформації телекомпанії ICTV. В той час, як випускники українських гуманітарних факультетів, не знайшовши роботи за спеціальністю, їдуть працювати будівельниками в РФ, російських заробітчан в Україні роблять головними редакторами телеканалів. Пізніше Дмитро Кисельов «віддячив» українцям потоками найбруднішої інформації про нашу країну, ставши чи не головним пропагандистом путінської інформаційної війни проти України. Але це не знімає вини з власників та менеджерів українського телеканалу, які допустили, щоб якийсь заїжджий іноземець зайняв таке невідповідне місце в українському медіабізнесі.

Інший приклад – Валід Арфуш, до недавнього часу популярний ліванський медіа-бізнесмен без вищої освіти зробив стрімку кар'єру в нашій країні, яка не снилася багатьом талановитим випускникам факультетів журналістики. Ось цитата лівансько-українського медіа-діяча: «У меня пока нєт висшего образованія. Я пробовал учіться на журналистікє і во Франціі, і в Днєпропєтровске, но нігде нє закончил. Дєло в том, что я нє люблю учітся, мнє нє хватаєт тєрпенія». З серпня 2007 року Валід стає генеральним продюсером телеканалу ТЕТ. А у 2010 по 2013 рік – заступник генерального директора Національної телекомпанії України. Натомість багатьом українським журналістам доводиться працювати за копійки, пишучи ночами численні матеріали, а то й шукати заробітку в інших сферах та на заробітках закордоном, бо український медіа-олімп вже зайнятий ліванцями без освіти, які не любили вчитися.

Чому українці себе не поважають?

У багатьох українців чомусь проявляється якийсь незрозумілий пієтет перед іноземцями, яких ми чомусь вважаємо кращими за себе. Можливо, саме тому деякі з них займають такі впливові місця в нашій країні, в той час, як українці у їхніх країнах стають прислугою та чорноробами. І справа не просто в тому, що власники та керівництво медіа-груп, можливо, керуючись закулісними суб'єктивними міркуваннями, вирішили призначити іноземців формувати політичний світогляд українців. Зрештою, це право власника, визначати посади працівників. Але чому українці, за допомогою механізму попиту та пропозиції, з почуттям національної гідності, не перемикають на інший канал, якщо у даній телепередачі не рахуються з національними побажаннями українців? Нехай менеджери телеканалів побачать, як впав рейтинг їх програми та каналу, тому що глядачам не до вподоби новий ведучий іноземець, який, до того ж, не володіє державною мовою.

Проблемою українців є те, що ми досі не навчили інших поважати наші національні інтереси. Коли українець вимагає своє, коли хоче, щоб в Україні на найбільш популярному телеканалі чи сайті ведучими та авторами були  українці, і бажано україномовні, дехто чомусь досі боязко оглядається в бік Брюсселя чи Москви, щоб нас, бува, не звинуватили у ксенофобії, а то й фашизмі. Як це можна – вимагати в Україні українського? А як же толерантність та недопущення дискримінації? В нас досі півкраїни вважають націоналізм лайливим словом.

Хоча, наприклад, у Франції, Ізраїлі чи Польщі ніхто б не дозволив іноземцям без знання мови займати найвпливовіші місця в їхньому суспільстві, і це всіма сприймається нормально. Ніхто не закине французам, що вони не взяли на головний телеканал англомовного ведучого-британця. Усі в світі знають, як ревно ставляться ці народи до національної гідності, і сприймають це з повагою. Нікому й в голову не прийде назвати француза фашистом, чи звинувачувати у захисті національних інтересів – навпаки, всі розуміють, що з ними краще не сперечатися на тему національної гідності.

Українцям на 26-тій річниці незалежності ще слід повчитися захисту національної гідності, щоб не вийшло так, що українська незалежність виглядатиме лише формальністю, а реальна влада, як і в колоніальні часи, належатиме іноземцям.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram