«Усіх треба шмагати українською мовою! І так, щоб із них пирскало!»

В Україні, за інформацією Міністерства освіти та науки, функціонує близько 800 загальноосвітніх навчальних закладів, де учні здобувають середню освіту мовами національних меншин. З цієї кількості шкіл – понад 600 освітніх закладів, де навчання ведеться винятково російською. Навчається у російськомовних школах близько 350 тисяч учнів. А загалом в Україні російську мову, як навчальну дисципліну у школах, факультативах та гуртках вивчає понад мільйон школярів! Та навіть в україномовному Львові діє 6 шкіл з російською мовою викладання, у яких навчається 2,5 тис учнів.

Чи нормально, що в Україні, яка уже три роки фактично перебуває у стані війни з Російською Федерацією, і далі вперто продовжують культивувати  мову агресора? Чи прийшов би Путін захищати російськомовне населення  в Україну, якби 25 років ми власноруч у школах та садках не плекали учасників та прихильників цього так званого «рускаво міра»? Що робити з російськими школами та де мають вивчати рідну мову учасники нацменшин? І чому у нас ще досі «мовне питання» не зрушилось з місця на законодавчому рівні?  

Про це та інше «Вголос» запитав у політичної і громадської діячки, української мовознавиці Ірини Фаріон, української письменниці та педагога Лариси Ніцой, а також директора Інституту української мови Національної Академії наук України Павла Гриценка.

Якби 25 років нашої Незалежності не культивували російську мову в Україні, то чи б могли ми уникнути того, що зараз відбувається: війни, смертей, втрати частини територій? 

Лариса Ніцой:

Зрозумійте, російська мова автоматично спонукає людей до сприйняття російського світу, російської культури, російської історії. Це наче непомітно, але людина тягнеться до свого – до російської пісні, до свого кіно, і відповідно, російський світ їй ближчий.

От вам цікавий приклад: стоїть людина біля банкомату і отримує зарплату. У банкоматі треба вибрати мову: російську або українську. Біля кнопки намальовано два прапорці: український і російський. І російськомовна людина натискає на російський прапор. Автоматично. Підсвідомо. Їй близький саме російський прапор, а не український. Чому? Бо вона російськомовна. Усім російськомовним в Україні рано чи пізно російський світ стає близьким.

Так,  у нас є спільний ворог і частина російськомовних українців разом з україномовними не хочуть впустити його на свою територію. Але на тому все: далі наше бачення кардинально відрізняється. А що їм близьке? Світогляд, позиції, культура, історія тієї країни, мовою якої вона розмовляє. Відповідно, якщо ця країна кине клич, то у неї спрацює генетичний код – їй буде близька та, інша, країна. Як от батьківське, родинне.

Якби у нас у країні не було отого генетично-російського, то Путіну не було б на кого опертися. Йому не було б куди йти. І ми б не мали нічого того, що маємо зараз.

Це усе потрібно змінювати, ламати. Негайно!

 

Ірина Фаріон:

Звичайно, що так. Хто такі російськомовні люди? Це – найкращі трофеї Путіна. Це – свідчення поразки України перед Росією. Це – свідчення торжества Російської імперії. Це – символ колонії, що називається Малоросія, але претендує на назву Україна. Це – постійна загроза втрати Української держави. Тобто, що більше російської мови в Україні, то менше української держави.

Ми живемо у країні суцільних парадоксів: 25 років на своїй території власноруч виховуємо сепаратистів. Що тут казати, ми й зараз це продовжуємо робити. Під час війни! Нас війна не навчила: 9 тисяч убитих маємо у країні! Убитих насамперед цією мовою, цією культурою, цією літературою. Хто ще цього не розуміє, то нехай читає великого письменника напівукраїнця-напівросіянина Миколу Хвильового. Він, «напівмоскаль», добре розумів згубність російської мови і культури. Тому перефразував гасло з Грибоєдова «Геть від Москви».

Знаєте, коли Наполен пішов на Росію війною, то російське дворянство моментально «послало геть» французьку мову. І Росія одразу стала самодостатньою імперською державою. Все починається з мови і все мовою закінчується. Мова – перший і останній бастіон захисту держави. А нам свою мову треба захищати!

А чим ми займаємось? Культивуємо, толеруємо, шукаємо компромісу з москалями? Вчимо російську мову у школах, садках? Змалку вирощуємо сепаратистів? Може, нам таблетки якісь пити треба?

 

Нам потрібно захищати українську мову. Але як нам водночас послати «геть» російську, якщо в Україні сотні шкіл, де учні навчаються саме російською та мовами інших нацменшин? 

Ірина Фаріон:

Якщо ви хочете захистити українську мову в державі – візьміть польський закон про утвердження польської мови. Внесіть туди єдину поправку: замість польська мова – напишіть українська. Все! Більше нічого не треба!

Чи можна собі уявити, що в Польщі людина отримає нормальну роботу, не знаючи мови? Це неможливо собі уявити… Чи, скажімо, є там бодай одна школа з українською мовою викладання? І чи загрожує сьогодні українська мова розвитку Польщі? І ставлю риторичне запитання: чи загрожує українцям Росія? А Росія – це передусім тип культури, а культура «одягається» винятково в мову… То чому в Польщі немає українських шкіл, а у нас діють російські?

Знаєте, коли в 19 столітті треба було сформувати національну польську свідомість, то було сказано, що з рук польської жінки треба забрати французький роман. І в руки польської жінки – дати польський роман. Так народився Генрик Сенкевич зі своїм «Вогнем і мечем». І так народилася фраза «єстем полякем» на кожному кроці. Те саме чехи. Якщо чужинець в Чехії намагається інтегруватися у їхнє суспільство, то біля нього прилаштовують людину з педагогічною освітою, яка стежить за вивченням чеської мови. А в Польщі узагалі існує комісія з 30-ти професорів, які перевіряють право жити для чужого слова у їхній мові. Якщо польська мова має відповідник, то це слово треба викинути.

Я веду до того, що держави східної і західної Європи давно вирішили свої мовні питання виключно в агресивний спосіб. А ми натомість культивуємо русифікацію на тлі війни і школи з мовою агресора.

Навіть тут, у Львові, де є 6 російськомовних шкіл, ми формуємо власним бюджетом сепаратистів. Ви можете уявити собі у якійсь країні світу, яка перебуває з Росією у стані війни, що у середині цієї країни готують захисників ворога? Саме так, захисників ворога: тому, що межі російської імперії це – межі «русского язика». Це сказала дружина Путіна, хоча й повторила вислів Богдана Хмельницького.

Словом, на моє глибоке переконання, потрібно перевести усі російські школи у ранг недільних. Тобто хочете мати недільні школи, як українці мали у 19 столітті у себе вдома, будь ласка – ми вам створимо умови і забезпечимо, але гроші шукайте самі. Не з державного бюджету.

 

Лариса Ніцой:

Українці мають берегти, культивувати, поширювати свою рідну мову, яка має давні традиції, славну історію, славних авторів. Та й у цьому ми не повинні нічого вигадувати. Ми повинні іти шляхом європейських народів, як німці у Німеччині, як чехи у Чехії, як французи у Франції, як, зрештою, країни Балтії.

Тепер щодо шкіл: освіта у школах, професійних закладах та ВНЗ повинна бути винятково українською. І ніякої російської! Про це треба забути!

Чи мають право національні меншини, а росіяни такими і є, навчатися своєю мовою? Мають право. У Конституції це не заборонено. У 53-й статті Конституції сказано: держава національним меншинам гарантує вивчення ними української мови. Але там нічого не сказано про те, що держава зобов’язана фінансувати меншинам таке навчання. Ну нема такого у Конституції.

Друге – у Конституції нічого нема й про те, що мови меншин повинні навчатися у садках, в перших класах, у середній школі, у професійних училищах, вишах. Це все ми зліпили своїми ручками у додаткових законах. Це треба скасувати і ніякого порушення Конституції у цьому не буде.  От вам і відповідь на запитання про те, як бути з тими школами. Росіяни та інші нацменшини можуть вивчати свою мову на додаткових заняттях, у культурних товариствах, навіть у школах – але за свій кошт.

 

Трохи деталей: а як, властиво, вирішили питання мови нацменшин та навчання у школах представників таких громад європейські держави, зокрема, найближчі наші країни-сусіди?

 

Лариса Ніцой:

Розпочнемо з того, що ніде у світі мовами меншин не навчають. Дуже мало у світі є країн, це як правило пострадянські держави, де мову меншин лише частково використовують під час навчального процесу. Наприклад, у країнах Балтії такий принцип навчання: у початкових школах присутня мова меншин, у середніх класах предметів, які викладають мовою меншин, стає менше, автоматично збільшуються уроки державною мовою, уже у старших класах – предмети виключно державною мовою. У «вишах» і технічних закладах – виключно державна мова. Тобто принцип такий: поступове зменшення мови меншини з переходом до державної.

У Польщі є п’ять шкіл, де лише кілька предметів вивчають українською мовою. Усе інше – польською. У Німеччині дуже велика турецькомовна меншина: понад 3 мільйони людей. Але у тих школах, де навчаються такі діти, на перервах за ними закріплені вчителі, які ходять і кажуть: німецькою, будь ласка, німецькою. Тобто навіть на перервах у школі їм не дають спілкуватися своєю мовою. І ні в кого це не викликає ніякого спротиву. Такі діти, головно, можуть вивчати рідну мову у недільних школах.

Що ж ми маємо в Україні? А в Україні ми маємо школи для національних меншин, де українська мова зведена до мінімуму. Всі такі школи мають навчальний план, де укрмова і укрліт представлена двома чи трьома годинами на тиждень. Все! Решта предметів – мова національної меншини. Виховний процес також відбувається на мові меншин. І до чого це призводить? Та до того, що на Закарпатті, наприклад, люди іноді не те що не послуговуються державною мовою у побуті, а майже її не розуміють. 

А таке навчання, до слова, суперечить європейському законодавству.

 

Якому саме?

 

Лариса Ніцой:

Є три документи, якими нас усі лякають і які європейські країни взяли за основу у питанні меншин: Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин; Рамкова конвенція про захист національних меншин та Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту.

Ми також їх запозичили, але чомусь неправильно трактуємо ті речення, які взяли європейські країни. У них сказано, що європейські меншини зобов’язані інтегруватися в суспільство через мову більшості, тобто вивчити її. Далі – меншини мають право на вивчення своєї мови, але це право у жодному разі не звужує або не звільняє їх від знання державної мови. Наступне – меншини вивчають свої мови тільки в рамках суверенітету країни.  А у нас суверенітет порушений саме через мову меншин.

І ще цікаво: у Гаазьких рекомендаціях написано: не можна дитину з меншини відразу занурювати у середовище державної мови (бо дитині буде некомфортно, коли вона зовсім нічого не розуміє), водночас, заборонено створювати школи, класи, де державна мова зведена до мінімуму або зовсім не викладається. В європейських документах сказано, що такі школи суперечать законодавству.

Щодо українського законодавства: усі керуються мовним законом Колесніченка-Ківалова, досі триває обговорення закону 5670, який багато-хто критикує…

Павло Гриценко:

Так, у нас досі немає  пристойного українськозорієнтованого законодавства. У нас досі діє закон Ківалова-Колесниченка, який давно потрібно було відмінити. Відповідно, сьогоднішня ситуація така, що дозволяє функціонувати російськомовним школам.

Крім того, на превеликий жаль, ми повсякчас бачимо ситуацію, коли самі вчителі агітують батьків відстоювати російськомовне навчання у школах. Вони роблять це на догоду своїм принципам і своїй ліні, аби не переорієнтовуватися та не переходити в інший мовний код. Їм зручніше працювати так. І це спрацьовує дуже часто – люди так чинять. На шкоду своїм дітям.

Окрім того, ситуацію підігрівають політикани. Та Верховна Рада – це суцільне підбурення, коли зумисне депутати виступають російською мовою. Вони підбурюють людей. А люди, незважаючи на те, що їх знайомі воюють в АТО й тисячі загинули, відстоюючи Україну, кажуть: «нам на русском лучше». Це нонсенс.

Так що насамперед цю ситуацію потрібно міняти докорінно на законодавчому рівні. А потім, крок за кроком, вирішувати ситуацію з функціонуванням російськомовних шкіл. Це процес не одного року. Нам треба набратися  терпіння.

Щодо закону 5670, то він вирішує багато питань й водночас багато ігнорує. Він обмежує російську у багатьох комунікативних сферах, що автоматично означає, що так чи інакше людина має переходити на українську. У свою чергу, це з часом приведе до того, що поступово батьки усе частіше обиратимуть для своїх дітей українську мову навчання.

Тому закон 5670 потрібно приймати у такому вигляді, як він є, бо інакшим він не пройде.

 

Лариса Ніцой:

І правильно критикують! Пояснюю чому: у нашій Конституції сказано, що Україна забезпечує своїм громадянам знання української мови. Отже, Україна робить для того усе і тратить гроші на функціонування шкіл українською мовою. У статті 53, де йдеться про мови меншин, слова «забезпечує» немає. Є слово – «гарантує»… Що ж означає «гарантує»? Це значить, що вона дозволяє вільний розвиток, що вона не вставлятиме палки в колеса, не буде їм забороняти. Ось що означає «гарантує».

Що ж відбувається у нас? Пишуться нові закони про мову. Про освіту. І от у цих законах, де говориться про мови нацменшин, йдеться не про «гарантує», а про «забезпечує». Переставили слова. А це означає, що держава уже платить за таке навчання, що на це йде частина бюджету: треба ж підготувати масу вчителів зі знанням цих мов. Треба видати масу підручників та посібників. Тобто держава має профінансувати величезний масив роботи. А в законі змінено лише одне слово – «забезпечує» на «гарантує». Ось вам вага слова.

Тому ми повинні виписувати наші закони так, щоб дотримувався захист державної мови. Як от у Польщі. Я прочитала закон про польську мову. В цьому законі про мови меншин говориться один раз – на початку, в преамбулі. У нашому законі про державну мову 5670  про мову нацменшин загадується 17 разів. То це закон про державну мову чи про спільні мови? 

Насправді, цей закон запроваджує мову національних меншин у дошкільні і шкільні заклади. І якщо цей парламент його проголосує, то ми і далі матимемо сотні шкіл з мовою агресора та інших нацменшин.

 

Ірина Фаріон:

Та закон 5670, яким начебто хочуть замінити закон Ківалова-Колесниченка, є синонімом до нього. Ще й у всіх значеннях цього слова. Чому? Тому що у третині його статей передбачається паралельне вживання поряд з українською мовою, увага, «іншої» мови.  Якщо у Ківалова-Колесниченка йдеться про регіональну мову, то у цьому законі закладено приховане поняття «інша мова». Усі ж розуміють, що інша мова – це мова російська.

Далі: у шістьох статтях йдеться про те, що поряд з українською мовою використовують  мову національної меншини. У нас яка найбільша національна меншина? Російська меншина… Отже, закон 5670 через приховану назву про державну українську мову насправді повторно намагається нав’язати Україні закон Ківалова-Колесниченка.

У суспільстві вже виробилася думка категоричного несприйняття закону Ківалова-Колесниченка завдяки зусиллям свободівців у Конституційному суді. І щоб цей наш успіх применшити або знівелювати, треба було вкрасти у нас мовний закон 5669 і під пудрою громадських організацій подати свій закон 5670.

Для чого це робиться? Для того, щоб зберегти абсолютно ті самі колоніально-залежні мовні стосунки в Україні, які забезпечував закон Ківалова-Колесниченка. Різниця лише у тому, що раніше це робили представники Партії регіонів, а тепер це роблять «чарівні» львів’яни – депутати Ірина Подоляк, Оксана Юринець, Олег Березюк, а також голова ВР Андрій Парубій. В руках Парубія, до речі, чи не найбільші повноваження. Але в цьому випадку він і не думає ними користатися.

Чому вони це роблять? Бо це їхній світогляд, бо це замовлення влади… Адже закон 5670 можна назвати законом Порошенка-Медведчука. Окрім того, ці люди роблять це, тому що не вміють бути вільними. На підсвідомому рівні вони розуміють, що коли українській мові дати зелене світло, то реально зміниться країна. А їм не потрібно її змінювати.

 

Як діяти людям? Адже таки не виглядає на те, що наші парламентарі це питання зрушать швидко і, головне, у правильному керунку?

 

Лариса Ніцой:

Насамперед нам потрібно не мовчати. Ми мовчимо, а влада думає, що нам байдуже. Це єдиний спосіб: усюди про це говорити, усюди про це писати, вимагати. Тобто займати активну позицію.  Нас підводить наша пасивна позиція. Треба іти на мітинги, на демонстрації. Навіть сидіти у своєму дворі і з сусідкою активно говорити й спонукати її до дій. Ну не тільки ж нам у фейсбуці «лайки» ставити. Треба активно вийти і заявити про свою позицію. Інакше ніяк.

 

Ірина Фаріон:

25 років ми з ними бавимось, 25 років ми книжечки для них пишемо в розмальовках. Все, закінчилось це! Закінчилось!

І не треба нам нічого вигадувати. Треба просто тиснути на них на кожному кроці. Створювати шалений дискомфорт. Щоб вони рот боялись відкрити. У нас війна! З ким ми збираємось панькатися! Метод тільки один, який озвучив у свій час ще великий Грінченко, автор нашого словника:  «Якщо ви хочете чогось досягнути, демонструйте силу: інтелектуальну, духовну, моральну, силу зброї, силу своєї культури».

Усіх треба шмагати українською мовою! І так, щоб із них пирскало!

 

Адріана Гринишин, «Вголос»

 

 

 

 

 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram