Найбільша заслуга української демократії

Існує старий анекдот, який добре характеризує принципову відмінність між Україною та путінською РФ: «Біжить собака з України в Росію. Худа, очі вирячені. Її запитують, чому, мовляв, біжиш?

— Та, каже, їсти тут нічого. Побіжу до Росії, там кажуть жити краще.

Через два тижні та сама собака біжить назад в Україну. Ще худіша, очі ще більше вирячені.

— А чому ж ти повертаєшся?

— Та там теж їсти нічого. А в Україні хоча б гавкати можна».

Правдивість цього анекдоту, що ґрунтується на реальному житті, можуть наочно підтвердити ті кримці, котрі 2014 року голосували на «референдумі» за приєднання до РФ, бо там, мовляв, пенсії та зарплати вищі. Багато хто тоді очікував московських зарплат при кримських цінах. А в результаті отримали пенсії та зарплати, як у Краснодарському краї, які ненабагато вищі за середні українські. Але при цьому «гавкати» і скаржитися кримцям заборонили.

Й Україна, і Росія багато в чому подібні і рівнем корупції та хабарництва, нечесністю судів, всесиллям можновладців і безправністю бідних, але в Україні, як вважається, присутня здавалося б дрібна, але принципова відмінність від диктаторської Росії — свобода слова. Іншими словами — право «гавкати» на владу, і при цьому, щоб за це нічого не було. Довгий час не лише провладні експерти, але й пересічні українці були переконані, що ми завжди можемо висловити свою думку про владу, опублікувати скаргу на чиновників, заявити в пресі про зловживання влади.

Інша справа, що багато українців скептично зауважували: що з того, що про зловживання чиновника або депутата написали в газеті чи показали по телевізору? Журналісти побалакають, пообурюються, а можновладець все одно вийде сухим із води. Нікого не звільнять, не покарають, і не посадять. Однак навіть критика преси та громадських активістів була часто дошкульною для високопосадовців, і подекуди, після скандалу в пресі, влада навіть йшла на поступки громаді.

Свобода слова була незначним, але єдиним засобом впливу громадян на політичні процеси в країні. Свободу слова в Україні навіть називали найбільшою заслугою української демократії, оскільки інших заслуг у нас не було. І навіть низка нападів на громадських активістів і журналістів, а то й убивств, не зруйнувала в українців надії та твердого переконання, що ми, принаймні, досі маємо конституційне право заявити вголос про несправедливість.

Країна заляканої свободи

І під заяви про українську свободу слова в Україні продовжувалися напади на представників преси та активістів громадянського суспільства: вбили Ірину Ноздровську, Павла Шеремета, зазнали нападів десятки громадських активістів та працівників медіа. Й останній випадок — вбили Катерину Гандзюк, котру в рідному місті облили сірчаною кислотою й уже 4 листопада 33-річна активістка померла у лікарні.

Про те, що Україна стає небезпечною державою для громадських активістів, уже давно попереджали міжнародні організації. Наприкінці квітня “Репортери без кордонів” оприлюднили щорічний індекс свободи ЗМІ у світі станом на 2018 рік, в якому Україна посіла 101-шу позицію. Навіть голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко заявляв, що з початку 2017-го в нас сталося 143 напади на журналістів, а до суду скерували справи лише щодо 14-х із них. При чому під нападами розумілася насамперед фізична агресія проти журналістів. Найбільше нападів на представників медіа здійснили приватні особи, посадовці місцевої влади та правоохоронці, і навіть представники Української православної церкви Московського патріархату — три зареєстровані випадки.

«Про яку свободу слова можна говорити, якщо кожного, хто критикує владу, можна безкарно облити кислотою, викрасти, побити, скалічити, чи просто вбити?»

Вбивство Катерини Гандзюк стало тією останньою краплею, після якої шальки терезів віри українців у свободу слова в країні, почали хилитися в протилежний бік. Про яку свободу слова можна говорити, якщо кожного, хто критикує владу, можна безкарно облити кислотою, викрасти, побити, скалічити, чи просто вбити?

Держава ж, як завжди розводить руками: «вбивць виявити й затримати не вдалося, що ми могли зробити?». Головний обов’язок держави — забезпечувати безпеку громадян, вільну роботу преси та громадських організацій, у цьому випадку виглядає окозамилювальною фікцією. Так звані правоохоронні органи або ігнорують і затягують такі справи, або ж відверто працюють на високопосадовців або місцевих феодалів — «господарів регіону», в яких під контролем і місцеві суди, і прокуратури, і поліція.

У той час, коли в Україні відбулося вже кілька десятків убивств громадських активістів, і жоден міністр навіть догани не отримав, у сусідній Словаччині після вбивства журналіста подали у відставку прем’єр і весь склад уряду! Вбивство 27-річного журналіста Яна Куцяка, котрий розслідував шахрайство за участі бізнесменів, котрі мають політичні зв’язки, розлютило багатьох словаків і призвело до найчисленніших протестів у цій центральноєвропейській країні від часу падіння комунізму 1989 року.

Чим ми гірші за Росію?

Ми завжди любили повторювати, що ми — не Росія, адже в путінській Росії тиском і репресіями проти журналістів та активістів займається сама влада, яка кидає до тюрем за “лайки” та “репости” в Мережі, виносить судові вироки за критику високопосадовців і навіть убиває опозиційних журналістів у день народження президента (як Ганну Політковську). В Україні ж влада начебто не вбиває неугодних журналістів, але натомість не заважає це робити найманим тітушкам, які жорстоко розправляться з тими, хто не хоче мовчати. В Україні вже з’явився неписаний алгоритм у справах насильства щодо представників громадянського суспільства: вбивство активіста — гучні заяви влади про правосуддя — кілька років безрезультатної судової тяганини, і в результаті — закриття справи за відсутністю доказів.

Це створює атмосферу правового свавілля, яка непрямим чином працює й на владу, адже кожен журналіст розумітиме, яка доля його може чекати після публікації викривального матеріалу, і при цьому його смерть зійде вбивцям з рук. Загине ні за цапову душу, як каже українська народна приказка. Безкарність вбивства будь-якого журналіста чи громадського активіста створює в країні ситуацію, близьку до реалій диктатури: право на свободу слова ми нібито маємо, але якщо скажемо зайве — нас за це вб’ють. Така собі свобода слова по-українськи. За таких умов про жодну демократію, права людини, чесні вибори говорити немає сенсу: все це буде помножене на нуль, якщо небайдужим заткнуть рота.

У путінській Росії влада сама вбиває журналістів й активістів, а в демократичній Україні влада не заважає злочинцям їх убивати. Останній спосіб боротьби проти свободи слова виглядає навіть цинічнішим і підлішим ніж відверта диктатура.