Віктор Павлік: Співав за 800 метрів від сепаратистів (ВІДЕО)

В межах проекту «Вголос про війну» ми поспілкували із відомим українським співаком, композитором Віктором Павліком.

Зустрілися ми із Віктором у фітнес-клубі, де співак тренується.

Я тут займаюся, тобто, я готую себе, щоб бути фізично підготовленим, аби в будь-який момент не тільки співати на передовій, як я це робив раніше. Минулий рік був дуже насичений. Я багато їздив туди. І, особливо, як кажуть, на передок: Станиця Луганська, Петрівка і т.д. Я вже просто не пам’ятаю назв. Пам’ятаю, що мене постійно возили в броньованій машині, щоби мене часом снайпер не застрелив. І я виступав, наприклад, у Станиці Луганській в клубі, де реально пробита стеля «Градом» наскрізь – видно небо. І мене охороняли там по периметру люди, озброєні люди. Охороняли, тому що казали: «от бачиш горизонт? 800 метрів. От там вже сидять сепаратисти». Це вже не жарт. Це лінія фронту. Там в кущах сидить снайпер, який тебе може зняти в будь-який момент. Тому я жартома так кажу про фізичну форму, бо я окрім як співати більш нічого не вмію, але намагаюся загартовувати себе, щоб добре у свої роки виглядати.

Як ви взагалі ставитесь до війни, яка вже третій рік триває в Україні?

Так як і всі нормальні свідомі українці, я вже ситий цією війною. Кінця й краю не видно їй, а з нею і смертям наших хлопців. Не знаю, з тієї сторони наче якісь роботи, як в кіно. Там не важливо, кого вбивають чи не вбивають – там все ставлять і ставлять. Ну, а в нас то нормальні наші брати, побратими гинуть, розумієте. Люди, особливо із Львівщини, наскільки я знаю. Із Західної України багато. Я сам із Тернопільщини, з Теребовлі. З нашого краю, з моєї батьківщини багато хлопців там воює. Загинуло… Допомагаємо, чим можемо. І волонтерством. Хто чим може. Я туди гітари передаю. Частково кошти передаю, на які щось купують і передають. В першу чергу, наша армія тримається на волонтерах, я вважаю. На волонтерах і на справжньому бойовому українському дусі. Вони знають, що за спиною ненька, за спиною Батьківщина, за спиною сім’ї, брати і сестри, діти і т.д. Вони там воюють мовчки і тримають оборону на раменах, щоб нам тут спокійно жилося.

Я повернувся із Західної України, був на Закарпатті. Там була гарна погода, світило сонце, співали пташки, все було тихо та спокійно. Мені пригадалася наша подорож машиною через Слов’янськ, Краматорськ. У Краматорську жили у готелі – ночували, а потім їздили на рубежі виступати. Ледве не в полях виступали, де траншеї, окопи. І я пам’ятаю, що ми зупинялися по дорозі в лісі, то там навіть пташки не співають. Хоча ліс такий самий красивий, як і у нас: ялинки, хвоя, сосни. Це трішки жахливо, страшно і моторошно.

Це біда, звичайно. Біда велика. На все воля Божа. Молимося. І я закликаю усіх людей молитися якомога більше, помагати фінансово чи передавати їжу – це одне, а чим більше людей молиться, тим та молитва сильніша. А молитва взагалі – дуже сильна зброя. Ну, і віра в перемогу, яка в нас є. Наш дух незламний.

Однозначно, я свято вірю в те, що ми переможемо. По-іншому не може бути. Просто коли? Як? Що? Скільки років? Люди гинуть. Я сподіваюся, що якщо навіть не мої діти, а в мене їх троє вже досить дорослих, то їхні діти, тобто мої внуки, вже сто відсотків будуть жити в мирній, квітучій країні, яка ще дасть фору багатьом європейським країнам.

Як ви вважаєте, чи правильний курс, напрямок руху обрали наші політики?

Я вам скажу чесно, мені соромно, але я дуже далекий від політики. Сказати, що я аполітичний – ні. Я розумію, що я навіть, чесно скажу вам, по прізвищам багатьох не знаю. Знаю, що Президент - Порошенко, бо він нещодавно підписав мені документ про присвоєння звання «Народного артиста України».

Знаю, що був Яценюк. А де він зараз – навіть не знаю. Мені соромно, але я дуже-дуже далекий від цього. Я зазвичай постійно  в поїздках,  маю концерти, співаю людям. На мою думку, в такий спосіб десь і я роблю свою благу справу, бо свято вірю в те, що я посланий на цю землю грішну зверху.  Мама мене народила, щоб я робив те, що я роблю, що я вмію робити. Співаючи, я відчуваю, що це людям потрібно.

У часи Другої світової війни теж були артисти, які співали прямо в гущі подій, де стріляли «Катюші» та гинули люди. Такі співаки як Клавдія Шульженко, Утьосов, вони були на рубежах, там, де йшла війна. Люди розверталися на півгодини, слухали пісню, отримували від того якийсь заряд і далі йшли в бій. Коли я співаю «Два кольори» чи «Рідна мати моя», «Чорнобривців насіяла мати» - зал аплодує, плаче зі мною та співпереживає. Я себе дуже сильно відчуваю в таких випадках якимось таким провідником між Господом і людьми на сцені. Тобто, я молюся таким чином, співаючи. Пісня моя є молитвою.

Яку стратегію вибрала наша держава, наші політики, наші мужі? Я знаю тільки одне, що всі люди, особливо верхівка, мають бути віруючими. Поки люди не будуть вірити в Бога, і не будуть боятися Бога – нічого з того не вийде. Тому що так має бути. Це є істина. Господь нас народив.

Всі бажають миру, ніхто не хоче війни. Можливо, для когось це нажива. Можливо, це зав’язано на світовому рівні. Скоро та планета Земля може взагалі тріснути від жадності. Гроші, гроші. Всюди гроші.

Виступаючи на Сході, я бачив очі людей, які сиділи в залі. Люди плакали від радості, тішилися. В тій самій Станиці Луганській 5 років взагалі не було ніякого концерту.  Ще вчора тут була стрілянина, вчора вбивали людей, а сьогодні Віктор Павлік тут співає. Співи – то невидима і дуже потрібна зброя.

Як ви ставитеся до ваших колег по сцені, які їздять із виступами до Росії?

Серед моїх колег є багато україномовних, є й такі, що до зустрічі зі мною спілкувалися тільки російською мовою. А після того як зустрілися зі мною нещодавно – намагаються  розмовляти українською мовою і їм це вдається. От Тарас – мій тренер. Він не розмовляв взагалі українською, а зараз із кожним днем все краще й краще.

Це, здавалось би, дрібниця. Але все наше життя – це ланцюг. І ці дрібнички – це є кожен цей ланцюжок. Життя – ланцюг, а дрібнички ці всі – це є оті маленькі колечка. Тому і мова, і прапор, і гімн, і культура, і все українське повинно бути. Без цього не може бути держави. Беремо будь-яку державу, будь-яку країну – Нідерланди, Португалія, Іспанія, Італія  Америка, Бразилія, Чилі – в них є своя традиція, своя мова. По інакшому неможливо. Але на це потрібно роки.

Стосовно артистів, які їздять виступати в Росію. Це їхній вибір. Я не маю права судити, тому що я людина віруюча. Я знаю чітко, що Бог усім суддя. Десь про себе казати: «Ну що ж ти робиш, чоловіче? Може, не треба було»… Тому що у мене теж були пропозиції. Ви будете сміятися, але 2 роки тому, ще коли Янукович не втік, була пропозиція виступити на «Антимайдані» з двома виступами за дуже великі гроші. Я відмовився, звичайно. Насамперед тому, що я в корінні своєму українець.

Моє дитинство пройшло в Радянському Союзі, ми вчили російську мову та літературу. Все це було, зараз переосмислюючи, я бачу зміни. У нас є можливість все-таки стати однією із кращих європейських країн. Ну просто не треба, щоб була війна. А от чомусь той «колега», що зараз за межами, хоче зробити із нашої країни якийсь свій обласний центр, черговий Нагорний Карабах чи що. Я не знаю. Я навіть не можу зрозуміти, чому нашу? Україна є потужною країною з великою кількістю населення. Це велика країна, така сама як Туреччина. Я жив у Туреччині рік. Я знаю, що це таке. Я бачив, як турки готові віддати своє власне життя за свою волю, за свободу, за державу.

Тому, хто з артистів собі хоче їздити, це їх момент, і їх проблема. Я не маю права їх карати чи осуджувати. Бог їм суддя.

Побажання до українців

Молитва - дуже велика зброя.  Молитися, багато молитися треба до Бога. У моєму репертуарі навіть є пісня. Дуже-дуже стара пісня турецького композитора. Їй понад 70 чи 80 років. Ця мелодія мені крутилася в голові всі ці роки. І Анатолій Матвійчук, коли я йому наспівав цю мелодію, написав прекрасний текст, шикарний вірш. Він так і називається «Дай нам, Боже!». Там кажуть: «Є на все свій день і час. Правда кривду переможе! Лиш добро врятує нас. Дай нам, Боже! Дай нам, Боже!».

Молитва. Це перше чим можуть допомогти пересічні люди. По-друге, хто має можливість, потрібно матеріально допомагати нашим воїнам, займатися волонтерством. Тим більше, зараз зима. Хоч ми й не маємо достатньо нормальної зброї і техніки, на відміну від тієї сторони, проте духовно ми сильніші. Там наймані люди, які несуть службу за гроші А у нас – хлопці, брати, які там, які знають, що за спиною наше майбутнє, наші діти, наші сім’ї, наші матері і наша рідна земля. Найкрасивіша у світі.

 

Алла Федорченко, Марія Панчишин, «Вголос»

-

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm