«Вірменський вузол» і вірменські уроки

Нинішні події у Вірменії, коли суспільство збунтувалося проти фактично перепризначення самого себе президентом країни Сержем Сарґсяном, який, відповідно змінивши конституцію, став тепер прем’єр-міністром з розширеними правами, промовляють про одну з найскладніших доль нації і держави.

Ми пам’ятаємо, як у кінці 1990-х рр. розлючені «народні месники» розстріляли з автоматів членів парламенту Вірменії і це був безпрецедентний випадок в сучасній історії за своєю озлобленістю і кривавістю. Масові протести у Вірменії вибухали майже кожного разу впродовж 1990–2000-х рр. років після чергових парламентських чи президентських виборів. Усе це були «надриви» складного і тугого «вірменського вузла», у який зав’язалася історична доля вірменської нації.

 

«Цей вузол несе в собі фатальну «зав’язаність» Вірменії на геостратегіях російського імперіалізму»

 

Цей вузол має не тільки внутрішню «зав’язаність» на дуже сильній системі корупції в країні, стагнації вірменської економіки, на складних протиріччях вірменського суспільства, з його дуже різними і радикальними ідейними тенденціями, від лівих до крайніх правих, а й несе в собі фатальну «зав’язаність» Вірменії на геостратегіях російського імперіалізму.

Як тільки почав валитися Совєтський союз, спалахнув конфлікт в Нагірному Карабаху (Азербайджан), де масово проживали етнічні вірмени. Протягом 1991­-1994 рр. в цьому регіоні тривала відкрита і запекла вірмено-азербайджанська війна, яка закінчилася окупацією 8-ми районів Азербайджану і фактичним приєднанням їх та Нагірного Карабаху до Вірменії. Цю перемогу забезпечили вірменам російські війська і російська зброя, яку щедро постачала Москва, усвідомлюючи свою геополітичну вигоду від зміцнення держави Вірменії супроти більшого і сильнішого Азербайджану.

Така поведінка Москви відображала її давню стратегію в макрорегіоні Кавказу: підтримувати історичну ворожість між місцевими народами (загалом на Кавказі проживає понад 30 більших і менших народів), видавати себе за захисника християн і православних, але передусім реалізовувати стратегію експансії в макрорегіоні, балансувати на грі інтересів різних народів і суспільних стратумів, кланів, але насамперед протистояти геополітичним можливостям двох сусідніх імперських держав – Туреччини (Османської імперії) та Ірану (Персії). Тепер вона подала «руку допомоги» Вірменії, щоб ще глибше затягнути її в геополітичну пастку ізоляції і залежності. Так і сталося: Вірменія через конфлікт і перемогу над Азербайджаном на смерть пересварилася зі своїм іншим історичним ворогом – Туреччиною (турки й азербайджанці колись належали до одного етносу – тюркських племен сельджуків – і їхні мови та культури є надзвичайно близькими); ці дві країни перекрили для Вірменії всі можливі торгівельні й економічні зв’язки і шляхи і в неї залишилися прямі транспорті виходи тільки до Ірану і Грузії, з якими також традиційно вірмени мали не найліпші стосунки. Своєю чергою система промислового виробництва Вірменії, її природні багатства й аграрні можливості виявилися невеликими і малоконкурентноспроможними. Почалася господарська стагнація в країні, масова еміграція, в т.ч. до України.

Загальна чисельність вірменів у Вірменії ледь перевищує 3 млн., зате в діаспорі їх живе бл. 7 млн., разом 10 млн. Найбільші вірменські діаспори є в Росії (до 2,5 млн.), США (до 1,5 млн.), Франції (до 900 тис.), на Близькому Сході (до 500 тис.); в Україні проживає понад 100 тис. вірменів. Відтак саме діаспора грає велику роль в бутті цієї нації, вона концентрує в собі велику моральну силу (існує ще від епохи Середньовіччя, коли Вірменію розшарпали між собою турки і перси, тому традиційно висока культура і духовність розвивалися на вигнанні), значні лобістські можливості і, зрозуміло, фінанси. Тож вірменське питання є не локальним, а глобальним. Важливим інструментом своєї міжнародної політики вірмени зробили тему геноциду вірменського народу 1915 р. з боку турків. Вони постійно апелюють до різних національних урядів (переважно тих країн, де традиційною і впливовою є їхня діаспора) і світової громадськості із закликом визнати цей геноцид і звинуватити в злочині Туреччину.

У цій темі - стосунки із сусідами Вірменії - існує одна велика, загалом невідома у світі, проблема. Сучасна територія Вірменії історично не входила в зону етнічного розселення вірменів; головною територією їхнього розселення була східна частина півострова Мала Азія, або Анатолія, де й існувала вірменська держава ще від античності. Із приходом в Малу Азію турків-сельджуків почався страшний і тривалий період постійного ворожого тиску цього народу, потім Османської турецької держави на вірменський етнос, жорстокі війни і примусові виселення. Внаслідок цього вірмени мігрували то в Кілікію (на південний захід Малої Азії), то на Закавказзя. У XVIII i ХІХ ст., коли в регіон Закавказзя почалася систематична російська експансія, вірмени зручно використали її для своїх етнічних інтересів: яко християни вони повели серйозну агітацію за визволення з допомогою російської військової сили пригнічених християн регіону, супроти своїх історичних ворогів - турків; водночас вони розвинули, маючи відповідний досвід життя в діаспорі, програму проникнення у вищі ешелони російської влади, згодом армії, культури; здобувши впливи, вірмени змогли так спрямувати політику російської влади на Закавказзі, щоб забезпечити собі масове переселення в ці землі, які натоді були етнічно азербайджанськими. Паралельно вони здійснювали під приводом спільної «боротьби із ворогами-мусульманами» примусове виселення азербайджанців із земель, які згодом стали тереном для їхньої держави, системно руйнували азербайджанську архітектуру культуру, щоби ніщо не нагадувало про минуле цих земель. Тому нинішня територія Вірменії є такою моноетнічною, на відміну від решти регіонів Кавказу і Закавказзя, де часто різноетнічні села чергуються. Тож нинішня територія Вірменії - це історична земля Азербайджану, тому образа між двома народами є такою великою і неподоланною. Хоча нинішній Азербайджан офіційно не висуває територіальних претензій до Вірменії.

 

«Нинішня територія Вірменії - це історична земля Азербайджану, тому образа між двома народами є такою великою і неподоланною»

 

Найбільшою проблемою Вірменії після 1991 р. стало те, що в ній не могло повноцінно розвиватися демократичне, громадянське суспільство. Власне, воно ніби й розвивалося, бо вірмени є дуже активними політично, подібно до грузинів, але часто набувало провізоричних, бутафорських форм. Це великою мірою відповідало ментальності вірменів: як нація, яка століттями не мала своєї державності, жила в умовах зовнішніх деспотичних окупацій, в атмосфері суцільного пристосовування-виживання, вони виробили собі унікальну етику хитрування, соціальної в’юнкості, сильної адаптаційності, комерційної активності і підприємливості; система етичних принципів у вірменській свідомості існує в площині відносності. Це повело, зрозуміло, вірменське суспільство до такої формації, яка дуже сприяє загальній політичній поведінці імітаторства, корупції і профанаторства.

До витворення цієї фатальної тенденції додалося ще два потужні фактори: 1) умови війни і збройної напруженості в Нагірному Карабаху, які давали можливість владі прикривати свою нечесну і корисливу політику (достоту, як сьогодні в Україні війна на Донбасі слугує прикриттям для владних еліт в розвитку їхньої корупційної активності); 2) дуже тісний зв’язок з Росією, закономірно, стимулював перетікання російських громадянських і політичних антицінностей – єдиновладдя «лідера нації», торжество державної бюрократії, фальшива пропаганда провладних ЗМІ, складні корупційні схеми, зациклені на владі і т.ін. – у вірменську політичну дійсність.

Так сформувалося те суспільство, яке ми бачимо сьогодні: пов’язане системами впливів і тиску з боку влади, поколоте демагогічними політиками і партіями, пройняте великим цинізмом та імморалізмом, як і в Росії – «християнській сестрі, яка віками захищає православні цінності на Кавказі».

 

«Союз із Росією призвів до значної міжнародної ізоляції Вірменії»

 

Союз із Росією призвів до значної міжнародної ізоляції Вірменії. Єреван через потребу військової підтримки в Нагірному Карабаху змушений був постійно декларувати свою підтримку курсу Москви, зокрема підтакувати її брутальній поведінці в просторі СНД. Тому в міжнародному вимірі Вірменія втратила повагу й авторитет. Це дещо маргінізувало країну в світі.

Відкритися до Європи, до Заходу, який єдиний обіцяє Вірменії якусь перспективу, вона не змогла, бо на це криво дивилася Москва. Це призвело до загального занепаду вірменського суспільства. Почалося демографічне криза: вірменська нація вже давно страждає від депопуляції (низький рівень народжуваності), постійно з країни виїжджає молодь на заробітки за кордон, в ній існують цілі депресивні райони повної безнадії.

Проти всіх цих бід виступили нинішні протестанти: проти відсутності справжньої демократії, корупції, застою, зв’язків з Росією. Люди зрозуміли, що владні кола, прикриваючись «війною» і «національними інтересами», загрозами «з боку азербайджанців і загалом мусульман», потребами «потерпіти і перечекати», насправді збудували собі країну в країні, окремий простір для власного збагачення серед простору загальної бідності, соціальної приниженості і залежності (достоту, як в Україні).

Очевидно, що будь-який струс системи, що існує в Вірменії, призведе до віддалення її від Росії, до спроби налагодити іншу внутрішню і зовнішню політику. Тому Росія так стривожилася через теперішні вірменські події. Як не прикро, але така давня, культурна, з яскравими духовними й етнічними традиціями вірменська нація стала сьогодні чи не основною опорою для збереження химерної єдності постсовєтського простору, який намагається якось склеїти, отруєна імперіалізмом, Росія. І в цьому полягає трагізм національного буття вірменів, гірка усмішка фатуму до народу, який і так багато страждав у своїй історії.

Ситуацію в Закавказзі могла б дещо змінити, наприклад, політика України як потенційного геополітичного лідера в Чорноморському макрорегіоні, якби наша держава вела якусь продуману геополітичну лінію стосовно нього. Однак цього немає, бо в нинішньої української влади цілком немає якихось стратегічних наступальних планів міжнародного значення, якщо не брати до уваги такої «великої» ідеї, як безвіз. Адже очевидно, що тільки якісь масштабні, глибокі і переконливі проекти в зоні Чорномор’я могли б якось розворушити патову ситуацію на Закавказзі. Вірменія потребує залучення в нові міжнародні ініціативи, потребує нових дипломатичних майданчиків для розвитку якісно інших стосунків із Іраном та Туреччиною, а саме чорноморський геополітичний простор і різноманітні активності в ньому могли б цьому посприяти.

Можливий перехід Вірменії до правдивої демократії, зменшення впливів Росії на неї, зрозуміло, суттєво послабить загальну вагу РФ в макрорегіоні Кавказу і Закавказзя, в зоні Передньої Азії. Та найголовнішим є урок, який вже отримали всі народи постсовєтського простору із вірменської сучасної історії: збереження тісніших звязків із Росією, в будь-якій формі і в будь-яких аспектах, неодмінно веде до більшої стагнації і деградації кожного національного суспільства.

 

Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова, спеціально для «Вголосу»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram