«Вочевидь, Марині Порошенко німецька мова важливіша, ніж загублені життя героїв»

Романові Кисляку 38. 2014-го чоловік утік від російського чобота із рідної Донеччини, й на тому його щастя скінчилося. Нині Роман не має ані роботи, ані житла, ані засобів до існування. На мізерну державну допомогу завбільшки 1200 грн він ледве зводить кінці з кінцями, перебивається дешевенькими хостелами із повним пакетом тарганів, наркоманів та злочинців. Чоловік хоче, вміє і може себе забезпечити, не заважає навіть діагноз ДЦП. Заважає система.

На усю країну Роман прославився взимку 2016-го, коли офіціант львівської кав'ярні вигнав його геть, аби хлопець раптом не злякав «інших» відвідувачів. Тоді в інцидент навіть втрутилась перша леді Марина Порошенко – запросила чоловіка на зустріч і започаткувала всеукраїнську акцію #НаКавузДругом.

Минув рік. Здавалося, суспільний розголос і людська доброта вирішать його проблеми. Насправді ж – стало тільки гірше:

«Кожного разу, коли такі, як я, виходять на вулицю, на них звалюється непосильна ноша бюрократії, довідок, МСЕК, одним словом – недовіри. Життя інваліда перетворюється у щоденне намагання доводити всім і собі самому, що ми теж люди! Складається враження, що нам створюють умови, щоб ми швидше вимерли, а не жили…»

Нині Роман не має нічого окрім міцного бажання нарешті дістатися щастя – створити сім'ю. На жаль, у цьому йому, як і тисячам інших людей з обмеженими можливостями, заважає система.

Чому так і що варто було б з цим зробити? – ми запитали у самого Романа Кисляка.

 

«Ми думали, що бандити просто захотіли бунту і скоро звідти заберуться»

 

Знаю, що Ви були активним учасником Євромайдану в Донецьку. Як відважились туди піти?

Р.К.: По-правді, люди в Донецьку дуже байдужі. Їм нічого не треба. Вони просто зайняті роботою, заробляють гроші на виживання. А бандити скористалися ситуацією – і перетворили увесь Донбас в сепаратистів. Поприїжджали туди якісь бомжі з Криму, з Ростова, почали демонстрації проводити.

Справді, була купка бабусь та дідусів, які сторожили Леніна, щоб він не впав. Частина людей дійсно донині сумує за ковбасою по 2.20, хоче повернутися в радянську дійсність, де «усе було дешево». Але більшість населення не така. Вони не пам'ятають Радянського Союзу. Їм комфортніше жити в Незалежній Україні. Тому бандити просто скористалися Донбасом, слабкою позицією його мешканців.

Я був на Євромайдані разом зі сім'єю увесь час. На День Соборності ми хотіли вивісити на мосту державний прапор, але нас розігнали. Після того Євромайдан переріс у Молитовний майдан. Його не чіпали аж до липня. І з часом той Молитовний майдан перетворився у волонтерський рух.

Кожна донецька бабуся допомагала, чим могла. Тоді нам усім здавалося, що це якась помилка, і ось-ось, вже через тиждень все закінчиться. Ми думали, що бандити просто захотіли бунту і скоро звідти заберуться. Але міліція була на боці тітушок. Спочатку їхня кількість збільшувалась, а потім поїхали танки. Ніхто їм не заважав. А це можна було зупинити моментально. Ми сподівалися, що то все припиниться, і Донбас надалі буде частиною України. Звісно, там були налаштовані вороже до України люди. Але їх зовсім мало, і свої погляди вони висловлювали хіба тихенько на кухні.

Чому Ви зайнялися волонтерством?

Р.К.: Я хотів бути корисним. Коли мене спитали, що можу робити, відповів: кермувати автомобілем. Отак мені довірили перевозити людей. Це був, напевно, сердечний поклик. А, може, дефіцит того, що мені ніколи не довіряли нічого важливого. Тоді я нарешті відчув відповідальність. Після того, коли я перебрався до Львова у вересні 2014-го, батько загорівся цією справою і перевозив людей ще аж рік!

А Вам не було страшно? То ж небезпечна справа: обстріли, бойовики…

Р.К.: Зовсім ні. Тільки зараз усвідомлюю, що це справді страшно і небезпечно. У Дебальцевому мене якось кинули на асфальт і приставили до голови величезну трубу. Я просто кричав: «Що ти робиш? Я місцевий!» На жаль, уся тамтешня влада підтримувала Януковича і була переконана, що він ось-ось повернеться. А міліція в той час керувала тітушками. З того все й почалося, а тоді полегенько, навіть сором'язливо, по одному поїхали танки. Навіть місцеве населення спершу їх проганяло.

Що змусило Вас перебратися до Львова?

Р.К.: Коли мене у Шахтарську спіймали бойовики, приставили до скроні пістолета і сказали, що я диверсант…Зрозумів, що треба тікати, бо третього разу можу й не викрутитись. У той час знайома журналістка зі Львова моніторила мене щодень, а коли це трапилось – покликала переїхати. Тоді я навіть уявити не міг, що буду у Львові чи Києві, що з'явлюсь на ТБ. Тепер трохи шкодую, що так себе проявив – бо тепер я не вдома. Мої батьки там, дім там, близькі всі там, бо їм діватись немає куди. Вони вже звикли до обставин. А я ні тут, ні там, ніде. Я мрію, щоб вони виїхали звідти.

 

«Коли у тебе все є: дім, батьки, друзі, а потім приходять якісь бандити і виганяють геть – розумієш, що таке справжня біда»

 

Чому ж батьки не виїдуть з ОРДЛО?

Р.К.: Я продав машину і за виручені кошти купив ділянку під Києвом, звів там «коробку» і на тому все замерзло. Вмовив батьків все кидати і приїжджати. У мами з татом не було жодних збережень, вони спробували продати майно, щоб доробити мою хату, але їм не вдалося.

Ми жили добре, щасливо, тато-шахтар у Макіївці сам побудував хату. Наша мрія єдина: щоб зупинилась війна. Найстрашніше, що гинуть мирні люди, гинуть захисники. Мій друг завжди переконував, що ніколи не покине свого дому. А якось влітку, коли він працював у дворі, до нього прилетіла голова. За 20 годин хлопець виїхав геть. Оце справжні жахи.

Донецьк був і є Україною. Я із Донецька – і розмовляю українською. Я хочу, щоб війна зупинилася. Ті бандити самі ніколи не підуть, це триватиме до безкінечності. Але ми, Україна, мусимо зупинити цю війну.

 

«Якщо ти їдеш з контрабандою до Польщі, щоб заплатити за світло і дати їсти діткам – то за що тоді війна?»

 

Ви почали будувати дім під столицею, але кажете, що не можете покинути Львів. То про яке ж місто мрієте?

Р.К.: Справді, Львів у мене в серці, я вже навіть забув свою Батьківщину. Я приліпився до цього міста і серцем, і душею. Але тут мене тимчасово прийняв монастир. Я три роки прожив у цьому місці і вирішив кудись рухатись. Знайшов варіант: продати машину, купити ділянку і переїхати. Дуже шкодую, у Львові мені було гарно. Але коли у тебе перспектива –  будинок пристарілих, ти завжди робитимеш щось, щоб там не опинитись. Я ходив у соцслужбу, питав, чи можу стати у чергу на отримання квартири. Мені відповіли, що маю тільки один варіант: будинок пристарілих, де муситиму віддати 70% пенсії на перебування у нелюдських умовах.

Зараз я повернувся до Львова, щоб не бути «шахраєм» (соцдопомогу Роман може отримати, лише постійно проживаючи у Львові, такі правила для переселенців, – ред.). Приїхав забрати довідку, переводжу це все на Київ. Але ходжу і думаю, що не хочу нікуди їхати. Проте у мене немає виходу: під Києвом стоїть «коробка», треба якось переселяти батьків.

На Ваш погляд, як слід змінити систему, щоб вона не створювала проблем людям з особливими потребами?

Р.К.: Днями я зустрів сім'ю із шести осіб, яка живе на 3000 грн. У Києві я бачив сім'ї, які живуть у підземному переході. Так не може бути! В Україні має бути національна ідея – щоб не було нарешті голодних і безхатченків. Треба, щоб кожен думав про ближнього.

Я постійно ходжу в соцзахист і там постійно бачу чергу. Якось туди прийшла старенька бабця, а черга ще й обурено її питає: скільки їй років і чого взагалі приперлася. Виявилось, що бабусі 96 і вона прийшла оформляти субсидію. Оцій жінці ще треба пояснювати, чому вона бідна і чому прийшла оформляти субсидію! Та це має бути автоматично. Реєстр бідних, обездолених, інвалідів має бути давно складеним. Якщо є закон, для чого довідки, ксерокопії? Чому не можна автоматично давати людям те, що їм належить. Та бабуся ж не прийшла когось грабувати. А якщо вона не напише папірця – просто не виживе.

Для цього є політика – «мистецтво управління державою». Це ж не прізвища всякі – це «життєвлаштування». А у нас що…Порошенко, Садовий, Ляшко – тільки прізвища. Якщо нема цього «життявлаштування» - то чим узагалі займаються ці люди? Чому вони звуться політиками? Це просто помилки! Якщо прізвище – це тільки прізвище, якщо люди не займаються життєвлаштуванням, то нащо вони потрібні? Вони не фахівці і не на своєму місці.

Люди не мають спати в переходах. Якщо ти працюєш і не злочинець – то за 30 років маєш мати нормальне житло. А якщо ти їдеш з контрабандою до Польщі, щоб заплатити за світло і дати їсти діткам – то за що тоді війна?

 

«Мені не робить проблеми моя хвороба і мій стан. Я вмію в ньому жити і перебувати. Мене робить неповноздатним тільки оця система»

 

Як мала б вплинути на ситуацію держава?

Р.К.: Здається, мені неможливо допомогти. Мені хіба сказати: «Буть здоров!» У мене немає шансів у цій «політиці». Так влаштована система, що коли тобі дають групу чи пенсію – то тільки в обмін на твою дієздатність. Тобі пишуть таку довідку, що навіть коли ти вмієш і хочеш працювати, навіть якщо друзі можуть дати тобі роботу – то не мають права, бо такий закон.

Чому оці всі люди руйнують наше щастя? Мені простіше взяти капелюха і просити милостиню. Бо коли я збираю ті довідки – ніби у психлікарню себе кладу. Моя хвороба – це тільки незграбність: не можу акуратно чаю попити, шкутильгаю трохи. Але функціонально щось я можу. Знову таки, є хвороба, а є неповноздатність. І саме на цій різниці роблять великий бізнес. Лікарі не пояснюють батькам правди. Вони не кажуть, що дитина не хвора, а просто інша. Ті гроші, які мої батьки все життя вкладали у лікування від того, що не лікується, можна було вкласти у мою адаптацію. Можна було навчити мене жити таким, який я є, навчити бути щасливим і корисним. Але хіба ж це вигідно ще комусь?

Чому не створити сайти з вакансіями для інвалідів? Чому не відкрити спеціальні факультети у вишах, запрошуючи на День відкритих дверей саме людей з обмеженими можливостями, тим самим показуючи їм, що можуть і мають де навчатися. Чому не спростити систему отримання довідок? Чому не дати можливості стажуватися у хороших компаніях чи за кордоном? Чому не допомогти реально, замість роботи «для галочки»?

Якби держава гарантувала Вам високу пенсію, будинок, автівку тощо, працювали б?

Р.К.: Звісно, що так! Я хочу реалізовуватись як чоловік. Якщо людина не працює – вмирає від нудьги і непотрібності. На жаль, у цій країні люди – непотріб. І це найстрашніше.

Я просто хочу майбутнього діточкам, який мають такий же діагноз, як і я. Діточкам, які отримуватимуть ту мізерну пенсію, збиратимуть довідки, ніколи не працевлаштуються і найбільшою їхньою перспективою буде дім перестарілих. Це страшно і так не має бути!

Це не «управління державою». Політику собі забрали прізвища, які поняття зеленого не мають, як живуть звичайні люди. Усі наші політики, ймовірно, побували за кордоном. То чому не загорітися метою самим собі створити таке життя? Чому 96-річна бабця має віддавати усю пенсію за теплу воду. Чому для неї тепла вода – це розкіш, ніби поїздка на Багами. Скільки ми відзначатимемо річниці Голодомору, влаштовуючи ще гіршу ситуацію сьогодні?

Знаю, що Ви просили проголосити 2018-ий роком людей з обмеженими можливостями. Вдалося?

Р.К.: От рік пройшов після кави з Мариною Порошенко. Тоді це так було вражаюче. Ну, так, поїхав, а тепер зрозумів: і що? Я намагався попросити зробити такий крок: посадити за круглий стіл фахівців, роботодавців та інвалідів, скасувати ці бюрократичні обов'язки, які роблять людей нещасними. Повірте, мені не робить проблеми моя хвороба і мій стан. Я все можу, я хочу побудувати сім’ю, я хочу сина, хочу доньку, хочу працювати без обмежень, бути корисним, давати те, що можу, бідним. Я не хочу бути нужденним. Але не виходить…

Результат пошуку зображень за запитом

2018 рік, про який я просив, нині оголошують роком німецької мови. Німецької мови! В Україні! Жах який…Рік інвалідів, АТОвців повинен бути. Скільки людей заплатили здоров'ям за наше життя? Я тут зустрів хлопця, львів'янина, якому у полоні в «ДНР» відрізали ногу і викололи два ока. Його кинула дружина з донькою, забули батьки і друзі. Як наслідок – він потрапив до психлікарні. То що коштує більше: німецька в Україні чи загублені життя героїв-патріотів, захисників цієї України? Кажуть, «герої не вмирають»… Та живих просто не помічають! У цій країні, щоб стати героєм, треба вмерти.

PS: 14 листопада 2017 року Петро Олексійович Порошенко великодушно підписав Указ №361/2017, яким оголосив 2018-ий в Україні Роком безкоштовних юридичних консультацій. Якось так…стабільно.

Яна Федюра, «Вголос»

 


КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm