Вона справляла враження пишної квітки, видавалась неприступною

Йдеться про українську письменницю Марка Вовчка (Марію Вілінську-Маркович, Лобач-Жученко), 110-ті роковини від кончини якої ми вшановуємо 10 серпня 2017-го.
Марко Вовчок Марко Вовчок

Це була незвичайна особистість, за прихильність якої змагалися Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Дмитро Писарєв, яка зачаровувала і багатьох інших чоловіків. Тривалий час вона була зіркою петербурзьких салонів, стала прототипом Анни Одинцової з роману «Батьки і діти» (І. Тургенєв). Активно спілкувалася з діячами української та зарубіжної культури, освіти і науки, політичними емігрантами, брала участь в антиімперському та жіночому русі. У Європі її називали «прекрасною слов’янкою» (опанувала десять мов). А в Україні вона ще й стала носієм народної пісенності (з її голосу німецький композитор Е. Мертке записав 200 українських пісень) (В. Погребенник).

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім запозичила із 1856-го) 22 грудня 1833-го у маєтку Єкатеринське (тепер – с. Казаки, Липецької області, Росія) у родині офіцера, яку Іван Франко вважав польсько-українською. У 7-ми річному віці втратила батька. Мати – Параска Данилова (народила 14 дітей) вдруге вийшла заміж. Вітчим дістався неоднозначний, принаймні для Марії. Упродовж 1846-1848 років навчалася у приватному пансіоні (Харків). Потім (скоріше від безвиході, ніж із радістю) оселилася у тітки Катерини Мордовіної (м. Орел). Отож, з того часу напівсирота Марія, стала сиротою при живій матері.

Дослідники її життя та творчості стверджують: 17-річна Марія виглядала привабливо: «вище середнього зросту, блондинка з великими сірими очима й важкою золотою косою… справляла враження пишної квітки… видавалась гордою й неприступною». Скромно одягалася, не терпіла порожньої балаканини (В. Семененко). У січні 1851-го одружилася із засланим кирило-мефодіївцем, фольклористом і громадським діячем Опанасом Марковичем (1822-1867), виїхала в Україну (Чернігів, Київ, Немирів), почала вивчати українську мову, досліджувати побут, фольклор. 1851-го у сім’ї Марковичів народилася дочка Віра (невдовзі померла), наступного року сім’я поповнилася сином – Богданом. Маркович вважав, що ощасливив дружину союзом з нею, і ображався, що вона не вміла як слід… куховарити. Та й ще до заручин Опанас надокучав Марії своїм негативним ставленням до танців, проханнями писати йому про гріхи. Навіть у листі, де він прохав її руки, нагадав, щоб писала про «гріхи»: з ким танцювала, про кого мріяла чи ким захоплювалася, радив частіше читати Біблію. Траплялися й інші менші/більші, об’єктивні/суб’єктивні, надумані/правдиві причіпки, ниття, докори. Все це дратувало Марію, у сім’ї періодично виникали негаразди.

1857-го та 1862-го за редакцією Пантелеймона Куліша виходять її «Народні оповідання», окремі твори друкувалися в журналах «Основа» (січень1861-жовтень-1862), «Вечорниці» (1862-1863), останній виходив під редакцією Ф. Заревича та В. Шашкевича (сина Маркіяна Шашкевича). Твори Марко Вовчок, як і Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Котляревського, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Степана Руданського, друкувалися у Львові // История городов и сел Украинской ССР. Львовская область.  – Киев, 1978.

1859-1867 рр. Марко Вовчок долучилася до громадсько-культурного життя української діаспори (Петербург), згодом відвідала Францію, Німеччину, Англію. Під час перебування у Петербурзі познайомилася із Тарасом Шевченком (24 січня 1959-го). З цього приводу він присвятив їй поезію «Недавно я поза Уралом / Блукав і господа благав, / Щоб наша правда не пропала, / Щоб наше слово не вмирало; / І виблагав. Господь послав / Тебе нам, кроткого пророка / І обличителя жестоких / Людей неситих. Світе мій! / Моя ти зоренько святая! / Моя ти сило молодая! / Світи на мене, і огрій, / І оживи моє побите / Убоге серце, неукрите, / Голоднеє. І оживу, / І думу вольную на волю / Із домовини воззову. / І думу вольную… О доле! / Пророче наш! Моя ти доне! / Твоєю думу назову». Тарас Шевченко, як відзначають українські літературознавці, надзвичайно високо оцінював твори Марка Вовчка; називав авторку «високим і прекрасним творінням», а її книги «натхненними». У своїх спогадах Іван Тургенєв говорить, що Тарас Шевченко вказував йому на мову Марка Вовчка, як на зразкову // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література.  – Мюнхен-Львів, 1994.

Старше покоління пригадує, що вивчення творчості Марка Вовчка учнями в радянські часи обмежувалося повістю «Інститутка» (1858-1859) та стислими рядками її біографії. Нині маємо сказати значно більше про її спадщину, яка, на думку Івана Франка, відтворює «такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє». Повість спершу побачила світ у російському перекладі Івана Тургенєва, згодом – в оригіналі її опублікував журнал «Основа» із присвятою Тарасові Шевченкові.  Це побутова історія «охижіння2 вродливої панночки (інститутки), яка до того ж гарно співає, самозакоханої егоїстки. Панночці всіляко потурає старша за віком пані, стараннями якої інститутка поступово набуває рис та дій ката дівчат-кріпосниць. В її постаті письменниця розкриває глибоку прірву між нею – представницею господарів панського дворища та сільськими дівчатами й парубками – людьми кріпацького лихоліття. Серед них – Устина («зросла при чужині» й нікому не потрібна, терпляча натура, яка поплаче і знов весела, визнавала: «любо на волі дихнути»). Не знайшла свого щастя й Катря (вільна, яка вийшла заміж за панського Назара). Уособленням жертовного християнського терпіння стало життя-буття бабусі-мироносиці. Серед чоловічих образів – Назар (козарлюга у свитці візника, ладен утекти, але не приборкати себе самого), Прокіп (християнська душа, якого не сприймає незаслуженого покарання і кривду й не озватися). Протилежну – іншу філософію життя і побуту сповідує «москаль»-куховар (без побоїв – не служба). Осудження викликає «плохий», хоч і вродливий, полковий лікар, якого Назар назвав «квачем». 

У середині жовтня 1859-го Марія зустрілася із 23-річним Олександром Пассекою, який ще до знайомства з нею був палким шанувальником її творчості. Жваве спілкування між ними спричинилося спочатку до дружніх, а відтак й ближчих взаємин. У листі з Парижа до Олександра Марія писала «Я люблю тебя, мой друг, и много – верь мне всегда и везде… Я всегда буду любить тебя, мой дорогой и милый, и оттого не меньше, что замуж если за тебя не пойду…». Втім, вже восени 1863-го вона ж писала Опанасові Марковичу, що нездужає, прохала у нього грошей – планувала разом з… Пассеком побувати у Швейцарії та Італії. Подейкують, що Марія вже тоді знала про захоплення Марковичем співачкою Меланією Ходот (Микола Лисенко називав її «срібним голосом України»). У середині вересня 1866-го Олександр Пассек помер від туберкульозу. 1 вересня 1867-го відійшов у кращі світи й Опанас Васильович Маркович. Перед своєю кончиною просив Марію привезти до нього сина. Відмовила.

Сучасний дослідник Валерій Семененко пише також про взаємини Марко

Вовчок із Іваном Тургенєвим та Дмитром Писарєвим. Зокрема, наводить витяг із листа Тургенєва (22 травня 1859-го) до неї: «Я Вас искренне полюбил, не так, как [Пантелеймон] Кулиш, но не менее сильно, хотя и совсем в ином роде». В іншому листі він же бідкався про неї: «неисправимая женщина, престранное существо… Вас понять очень тяжело». Дмитро Писарєв – її троюрідний брат прагнув від Марії неабиякої… поетичної любові. Тим не менше у червні 1868-го Марія, Дмитро і Богдан відпочивали на Ризькому узбережжі. Писарєв був «совершенно счастлив». 4 липня того ж року Дмитро потонув, хоча відмінно плавав. Стосовно П. Куліша, то Марія не збиралася його ощасливлювати, хоча він заздалегідь безпідставно розхвалював себе: «Заволодів, бестіє, Марком Вовчком». А, діставши «гарбуза», зазначав: «Її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені набридло. Я холодно вирішую припинити його». Не припинив…

До речі, як зауважують дослідники, П. Куліш частенько міняв свою оцінку творів письменниці (залежно від своїх особистих почуттів до неї). Наприклад,  твір «Інститутка» пробував представити як працю натураліста – відтворювача етнографічного матеріалу: «Тут, здається, ступив він [Марко Вовчок] дальш од первих оповіданій а все ще скрізь картину пробиваються в його натурщики й натурщиці, з котрих він посписував собі етюди. Самостійного творчества ми ще в «Інститутці» не вбачаємо» («Хата», 1860).

З цього приводу Іван Франко в Літературно-Науковому Віснику (1903) писав: «Нова критика буде мусіла основно повимітати те павутиння, яким обвішав Куліш сю незвичайну літературну появу, повикидати геть такі критичні абсурди, як його суд про «Інститутку» та інші оповідання, в яких Куліш не добачав самостійної творчості, а тільки зрисовування натурщиків і натурщиць» // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Вказана праця.

1867-1878 роки Марко Вовчок жила у Петербурзі. Цензурні заборони українського слова спонукали її друкуватися в найкращому тодішньому петербурзькому журналі «Отечественные Записки» (повісті й романи) «Живая душа» (1868), «Записки причетника» (1869), «Теплое гнездышко», «В глуши» (1875) та ін. На життєвій дорозі письменниці зустрівся молодший від неї на 17 років моряк Михайло Лобач-Жученко (1850-1927). Від першого шлюбу у нього був син Борис (залишився з матір’ю). 6 липня 1875-го, тепер уже від нових закоханих Марко і Михайла теж народився син, який також отримав ім’я Борис.

Через три роки, 19 січня 1878-го, його батьки узаконили свої шлюбні стосунки. Саме з цього року вони замешкували переважно на Північному Кавказі.

1885-1893 рр. сім’я перебралася на Київщину, Марко Вовчок продовжувала працю над українським фольклором і словником; на початку 1900-их рр. відновила зв’язок із українськими видавництвами. Ще 1896-го вона з радістю говорила Михайлові, що ніхто не відбере їхнього 25-річного щастя, водночас признавалась, що «могли быть ошибки, слабости, безобразия… но отступницей не была» (В. Семененко). На початку 1907-го Марко Вовчок серйозно занедужала, що, зрештою, спричинило її смерть (х. Долинське, поблизу Нальчика (Кавказ), де й похована. У виданні Володимира Погребенника «Українська класична література» (кінець XI-XX ст. (– Львів, 1998) маємо світлину пам’ятника на могилі письменниці в м. Нальчику.

Літературна спадщина Марко Вовчок перебуває на межі романтизму й реалізму. Елементи останнього переважають в оповіданнях, присвячених українському покріпаченому селянству, зокрема важкій долі жінок: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Горпина». «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше», «Не до пари», «Ледащиця». Близька до них  оповідь про рекрутчину «Два сини». Йдеться про зростання і виховання двох різних вдачею і уподобаннями синів селянки-вдови. Енергійний Андрійко і «задумшливий» Василько – кохані її «соловейки», задля яких мати готова на все. Рекрутчина унеможливила її надії на «невісточку… собі на втіху». Винним у втраті родинного ладу, хай якого, але все ж бідняцького щастя, став місцевий пан. Саме за його незаконним розпорядженням постригли обох синів у рекрути. Відтак жорстокість царської військової машини спричинилася до трагічних наслідків у житті синів селянки. Андрій-бо з війська не повернувся, а Василько прийшов до дому умирати. До речі, оповідання «Два сини» Марко Вовчок присвятила Михайлові Максимовичу (1804-1873), українському вченому-енциклопедисту, історику, філологу, етнографу, ботаніку, літературознавцю.

Чимало творів Марка Вовчок продовжили традицію етнографічного романтизму. Йдеться переважно про образи сильних характерів, вольових людей – «Павло Чорнокрил» («Від себе не втечеш»), «Максим Гримач», «Данило Гурч», «Три долі». Серед літератури для дітей відзначають історично-романтичні оповідання «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Кармелюк», «Маруся». До слова, остання повість з яскравим образом маленької української Жанни д’Арк витримала понад сто (!) видань у Франції (В. Погребенник).

Один із укладачів Енциклопедії Українознавства, педагог, літературознавець, професор, дійсний член НТШ Микола Глобенко у матеріалі про Марка Вовчок писав, що вона «піднесла на вищий щабель розповідну манеру в українській прозі, звільнивши її від залишків травестії й поглиблюючи зображення психології персонажів. Проза Вовчок чимало вплинула на розвиток українського оповідання в другій половині XIX віку» (– Львів, 1993. – Т. 1).

Цілком очевидно, можна, а навіть, треба значно глибше й повніше аналізувати творчий доробок Марка Вовчок. Але й пересічний український читач знає, що основною героїнею її надбань стала  українська селянка вільна/невільна –  дівчина, жінка, мати. Тому не випадково Тарас Шевченко – неперевершений знавець і оспівувач української жіночої долі – другу поезію, а саме вірш «Сон» теж присвятив Марку Вовчок. «На панщині пшеницю жала, / Втомилася; не спочивать, / Пішла в снопи, пошкандибала / Івана сина годувать. / Воно сповитеє кричало / У холодочку за снопом, / Розповила, нагодувала, / Попестила; і ніби сном, / Над сином сидя, задрімала. / І сниться їй той син Іван / І уродливий, і багатий, / Не одинокий, а жонатий / На вольній, бачиться, бо й сам / Уже не панський, а на волі; / Та на своїм веселім полі / Свою-таки пшеницю жнуть, / А діточки обід несуть. / І усміхнулася небога, / Проснулася – нема нічого… / На сина глянула, взяла / Його тихенько сповила / Та, щоб дожать до  л а н о в о г о, / Ще копу дожинать пішла».

Вважають, що Марко Вовчок у багатьох творах продовжує одну з тематичних ліній творчості Тараса Шевченка, деколи запозичуючи його мотиви. Приклади: «Одарка», що має сюжетом знівечене життя взятої до панських покоїв гарної дівчини; «Горпина», де молода героїня божеволіє через панську жорстокість, яка спричинила смерть дитини; фатальну роль «Козачки», що добровільно покріпачила себе, одружившись з кріпаком; «Інститутка», що викладає історію двох зруйнованих примхами поміщиці кріпацьких родин. Ці твори стояли найближче до Шевченкової творчості, збільшуючи драматичне напруження реалістичного сюжету нечуваного доти майстерністю розповіді.

Маємо й інші реалістичні образи з дійсного життя. Це – «Сестра», де гірка доля вдови – вічної наймички, зумовлена незгодою в селянській сім’ї; «Ледащиця», героїня якої гине морально й фізично, зазнавши катастрофи в непосильній боротьбі за волю. Лише винятково «Отець Андрій» і «Викуп», пов’язані з темою кріпаччини, у висновку дають щасливу розв’язку. Взагалі ж тему кріпаччини письменниця зображувала у зв’язках із іншими негативними явищами: хабарництвом і зловживанням в державних установах, визиском селян панами, жалюгідною системою освіти й виховання. Натомість, у неї завжди підкреслена віра в кращі, дійсно гуманні, дійсно християнські традиційні засади українського народного побуту, що, за її уявленням, лише й могли лікувати рани, завдані тодішньою дійсністю російської імперії.

У гармонії із розповіддю віднаходимо переплетення ритміки й інших засобів, особливо порівнянь із народної, переважно пісенної, творчості. Скажімо, «Розказує та й розказує та все про своє лихо, що ввесь рід їх звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі» («Інститутка»). Або: «Дивимось, а це чумаки з гори йдуть. Воли все сиві – половії та круторогі, а ярма мережані. Чумаки ставні та гонкії. – Оце вражі сини! – кажуть дівчата, – як налякали» («Сон»). Твори письменниці мають чимало приповідок та прислів’їв: «А що помучилась вона, що сліз повиливала над ними, Мати Божа. Сказано, у дитини заболить пучка, а в матері серце…» («Козачка»). «Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп… Дякує, бач, що його ж салом, та по його шкурі» («Викуп»). Чи: «Правду говорять: з гарної дівчини гарна й молодиця; гарно завертиться, гарно й подивиться» (Там само).

Розповідна манера більшості творів Марка Вовчка супроводжується моральним присудом письменниці відповідного явища або висловлює співчуття своїм героям: «Так, як жила плачучи, так і вмерла плачучи» («Козачка»). «Ранок такий то тихий та ясний придався. Ні вітерець не віне, ні хмарка не збіжиться. Душа праведна переставилась» («Одарка»). «Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа, – я вільна. І ходжу, і говорю, і дивлюсь – байдуже мені, що й є ті пани у світі» («Інститутка»).

Не менш досконало відтворює авторка портретну сутність своїх образів: «Як побачила я Оксану, аж рученьками сплеснула. Піднялася висока дівчина, статна, хороша: коса їй аж до пояса, і така ласкавая, привітна, чепурна» («Отець Андрій»). «Що ті пани ваші міські? Ошпарені горобці. Цей, як вийде, кажу вам, високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоть там і ворогуєш з ним, а шапка сама з голови звалиться, як не знімеш… Оженився він з Оксаною – Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновидна молодиця, чепурна, чорнобрива, настояща козачка» («Викуп»). «А був хороший із себе дуже: високе чоло гетьманське, брови, як чорні п’явки, так і горять, очі карі, ясні як зорі і всміхнеться було так ласкаво, да разом і гордо й смутно, що аж за серце вколупне» («Данило Гурч»).

Аналогічні словесні засоби, запозичені з українського фольклору чи розмови, продукує письменниця для відтворення рідного пейзажу: «Славне наше село, якби ви бачили! Церква стоїть висока, старий сотник якийсь її будував, цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Як глянути – зеленіє садок, а завернеш з улиці – візьметься біла хатка і нове віконце, а в віконці молодая, веселая дівчина і сміється, і киває, як було колись… Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному і розійшлись…» («Викуп»).

Так, Марко Вовчок щиро й переконливо писала про людську долю/недолю, щастя/нещастя, жила ними і водночас творила, долала труднощі у житті і праці. Вона жала свою пшеницю на своєму полі вільного творчого життя… Зрештою, сама письменниця постійно й наполегливо шукала свою жіночу долю, своє жіноче щастя. Вона боролася за них всім своїм єством (особистим життям і власною творчістю), відстоювала, захищала, як могла! Чи знайшла?

                                                                 

Степан Боруцький, спеціально для «Вголосу».

 

ЗА ТЕМОЮ

КОМЕНТАРІ 0 +

КОМЕНТУВАТИ


Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://pix.my/Yo8xxrhttp://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm