Вижити, щоб покарати винних: Роман Зіненко про «коридор смерті», героїв та зрадників

Сотні бійців після Іловайської трагедії повернулися додому інвалідами, покаліченими або й узагалі – у трунах. Вони виривалися «пекельним коридором», іноді без надії на порятунок, проте з останніх сил, навіть на руках. Аби прийти у Київ і вчепитися в горлянки тих, хто покинув їх напризволяще.

Колишній морський піхотинець Роман Зіненко (позивний Сєдой) серед перших записався у батальйон «Дніпро-1», щоб захистити своє місто і країну. Був серед тих, що опинилися у пеклі Іловайська у серпні 2014-го. І не лише вижив, а й допоміг побратимам вийти з «кривавого» коридору. Він і досі пам'ятає все до деталей, навіть вилив душу в «Іловайський щоденник», проте й досі не може зрозуміти «Що це було? І хто винен?». Та намагається знайти відповідь на питання: «Як командири змогли вийти живими, а сотні бійців залишилися там навіки?»

Як розпочався ваш шлях оборони держави?

У квітні, під час буремних подій у країні, у Дніпрі після спроби захопити  адмінбудівлі створили полк національного захисту для охорони міста. На правоохоронні органи надії не було. Згодом у місті створили і спецпідрозділ міліції, який став батальйоном «Дніпро-1». Потім мене та моїх побратимів відрядили зачищати Маріуполь від бойовиків. Згодом відправили далі на схід. Проте куди їдемо, не знали. 

17 серпня вирушили в Іловайськ. Нам тоді сказали: потрібно зачистити одне із містечок Донецької області від бойовиків; операція займе не більше трьох днів, тому багато їжі та спорядження наказали із собою не брати. Про Іловайськ, а тим більше, що нас чекає у найближчі дні, ми навіть не здогадувалися.

Вночі прибули до Старобешево. Після цього спробували увійти в Іловайськ: наткнулися на опір бойовиків, зазнали втрат. Загинуло 2 бійці з нашого підрозділу, 9 були поранені. Так розпочався шлях нашого підрозділу в українсько-російській війні в Іловайську. Згодом втратили будь-який зв'язок зі штабом. Відновити його не могли, бо ніхто не збирався напередодні надовго затримуватися у місті. Однак нам поставили завдання: увійти у місто за будь-яку ціну. Зачистити та зайняти територію. 21 серпня нам це вдалося. У наступні дні виконували різні окремі стратегічно важливі завдання: підірвали залізничну колію, намагалися захопити укріплений район міста. Там, до слова, ми відзначили День Незалежності.

А яким видався День Незалежності України на передовій?

День Незалежності України – 24 серпня 2014 року – став одним із найзагадковіших днів історії сучасної України. Ніхто з нас не міг зрозуміти: чому в Києві парад, командувачі АТО отримують звання і погони, а в цей час російська орда перетнула наш кордон, вдерлася на нашу землю? Ми раділи, що захопили укріплений район, а родичі дзвонили і казали, що російські війська рухаються  у напрямку Іловайська. Тисячі військових, сотні одиниць техніки кинули, аби нас знищити. Про це знали. Не могла не знати розвідка, яка доповідала у Київ. Доповідали і бійці. Світ мав почути – на нас напали! Але в цей час у Києві відбувався святковий парад. 

А тим часом бойовики отримали допомогу від регулярних військових частин армії Росії. Обстріли по місту посилилися. Нічний Іловайськ постійно світився вогнями «Градів». Атакувала артилерія. Все горіло, місто нагадувало згарище. Бойовики вирішили знищувати все навколо. Саме 24 серпня відбулося перше оточення міста. Ми, будучи в Іловайську, про це ще не знали.

Вам намагалися якось допомогти?

З Києва наказу відходити не було. Як і не було обіцяної допомоги. З 26 серпня обстріли посилилися. Наші війська почали просто знищувати. Загинув командир батальйону «Херсон», потрапивши у засідку. Причому у місці, що вважалося вже зачищеним. Окремі місцеві мешканці активно допомагали бойовикам. Як виявилося, ворог був не лише зі зброєю. Частина місцевих ненавиділа українців, адже їхні родичі воювали на боці Д/ЛНР. Навіть переховуючись у підвалах школи, допомагали обстрілювати наші позиції. Для нас тоді вони були таким самим ворогом, як той, що прийшов зі зброєю в руках нас вбивати.

27-28 серпня нам вирішили надіслати допомогу – окрему групу бійців 92-ї бригади та 42-го окремого мотопіхотного батальйону – але їх тоді просто послали на смерть. Їм ніхто не повідомив про потрійне щільне оточення міста  російськими військами. Їм наказали проходити повз це оточення і жодним чином не вступати в бій. Вони ішли, а їх просто знищували росіяни та бойовики. І врешті-решт – розбили вщент.

Як ви виходили з «пекла» Іловайська?

28 серпня домовилися про припинення вогню. Тоді я був звичайним сержантом і виконував накази керівництва. Нам наказали рухатися машина за машиною «зеленим коридором». Нас мали не чіпати. Зброю використовувати не можна було. Перше коло оточення пройшли – і нам здавалося, що домовленості працюють. Була надія, що ми вийдемо. Вели з собою полонених російських військових, яких мали віддати, коли вийдемо з оточення. Але росіянам, як виявилося, було на них байдуже. Вони просто вирішили нас разом зі своїми знищити. Тоді й почалося повне знищення наших двох колон. Спершу постріли у наш бік ми сприймали як спробу провокації. Ніхто навіть не думав, що починається повне знищення. Зрозуміли, коли почалися вибухи та цілеспрямоване коригування вогню по наших автомобілях. Ворог дуже добре продумав оточення та місця засідок. Причому заздалегідь.

Найтрагічніший день, причому один із найтрагічніших в історії сучасної України – 29 серпня 2014 року. Всі книги світу не могли б, напевне, вмістити все те, що могли б розповісти декілька тисяч бійців, які пройшли тим пекельним коридором. Росіяни ще 26 серпня, за кілька днів до нашого виходу, почали обстрілювати дорогу: прицілювалися по майбутніх мішенях, якими згодом стали ми. Зброя обабіч дороги вже була заготована заздалегідь. 

Українську техніку та бійців, що на ній виходили «кривавим коридором», розносили вщент, незважаючи на «домовленості» з російським керівництвом. Було дві колони, які виходили з Іловайська – одна складалася переважно із бійців батальйонів «Донбас» та «Кривбас», які проходили через Червоносільське. Інша – наша колона. Їх почали знищувати відразу, нас – трохи згодом. Перше оточення росіян ми пройшли, але звідти до селища Новокатеринівка були знищені всі, хто зміг туди прорватися.

Ми не думали, чи є інший шлях, аніж йти коридором. Демократії бути не могло, бо це армія. Нам дали наказ, який ми мали виконувати. Особливо у складній та небезпечній ситуації. Ми не були ні в чому впевнені, але мусили його виконувати. На війні виконання наказу гарантувало життя у найбільш cкладних ситуаціях. Паніка означала знищення. Були випадки, коли психіка людей здавала. Намагались самостійно залишити місце виконання бойового завдання. Це були як окремі бійці, так і окремі частини підрозділів. Зараз такими бійцями займається прокуратура.

Який момент війни найбільше закарбувався у пам'яті?

Найбільш вражаючий момент, який застряг у пам'яті, – знищення БМП 93-ї окремої механізованої бригади. Мені і моєму бойовому побратиму пощастило не сісти на неї під час виходу з міста: не вистачило місця. З тієї машини залишилось згарище. Частини тіла одного з бійців просто вирізали з металу машини. На моїх очах тоді з цієї ж БМП після влучання снаряду вилетів інший боєць і повис на електричних дротах. Рідні й досі не вірять результатам ДНК. Його ж поховали як невідомого бійця під окремим номером. Досі ніхто не може назвати ні номерів, ні імен бійців, які тоді на ній були. Досі родичі не можуть повірити, що ті залишки, які розкидало після удару, належать їх рідним. Проте я дізнаюся, чию смерть я тоді бачив. Навіть, якщо потрібно буде звертатися до протилежної сторони конфлікту.

Як вдалося вийти живим та повернутися додому?

Ми виходили з оточення, як могли. Ми виходили три доби. Зв'язок глушили, неможливо було координувати дії підрозділів. Хтось за допомогою орієнтування на місцевості, хтось – по телефону. Йшли уночі, бо тоді могли орієнтуватися та читати шлях по зірках чи по вогнях у селищах, куди можна йти. Іноді доходили повідомлення друзів з Дніпра та зі штабу, у якому напрямку йти. Вони радили кидати поранених біля доріг, а самим рятуватися. Але ми вирішили, що поранених на поталу ворогу не залишимо. Тому тягнули їх на собі. Залишити позиції, якщо є поранені, означає приректи їх на смерть чи полон і тортури.

Пригадую: хтось ішов сам, декого несли на ношах, бо в хлопців були кулеметними чергами ноги перебиті. Інший вояк без ноги, яку йому відстрелили, проповз 4 кілометри на руках, аби тільки вийти з того пекла. Був момент під час виходу з «пекла», коли я мріяв напитися… з брудної калюжі. Залишатися тоді без води було найстрашніше. Говорив крізь біль. Так тривало три доби. Навіть ногами було важко рухати, не те що йти. Виходили соняшниковими полями. Вдень переховувалися у чагарниках. Ті, хто намагався від нас відійти і шукати допомогу, потрапляли в полон. Шансів не було вийти живими. Але ми вийшли! І я дякую за це Богу!

З мого підрозділу з того пекла прорвалося кільканадцять бійців, ще 10 бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Нам пощастило прорватися через Новокатеринівку, але під час цього прориву загинув мій командир Денис Томілович. А вже в селищі Роздольне (на Донеччині) натрапили на блокпост Нацгвардії. Тоді й зрозуміли, що врятовані. Згодом я усвідомив: мав пройти Іловайське пекло, аби врятували життя іншим: чиїмось батькам, чоловікам, синам.

До мирного життя звикали важко?

У ніч з 31 серпня на 1 вересня я повернувся додому у Дніпро. Спочатку побачене мало не вбивало: коли всі розважаються, а інших сотнями знищує ворог. І де той ворог зупиниться, невідомо. Ми тоді не розуміли їх, а вони не розуміли нас. Тоді в Дніпрі усвідомлювали, що йде війна, тільки в аеропорту, де зустрічали борти з пораненими, і в лікарні Мечникова. І ще, можливо, в ОДА, де був загальний штаб. Всі інші в місті жили якимось іншим життям. Найбільш боляче було чути на зупинках і у громадському транспорті: «Не могу понять: как можна воєвать с братскім народом? Протів каво ви пошли воєвать?». Тоді я розумів, що переді мною у рідному місті ворог. Зараз він перед тобою, а така ж людина в Іловайську здавала розташування українських військових, тим самим прирікаючи їх на смерть. І не дай Боже ворог захопив би наше місто, саме такі люди б їм вказували: «От там патріот. Отам!» Саме такі люди під час окупації стали ворогами. Зрадниками. І на їхніх руках кров моїх побратимів. Таких людей хотілося рвати зубами! Але не можна було. Можна було лише сперечатися з ними. І чекати на військовий час, аби вчинити з ними так, як вони цього заслуговують.

Зараз майбутні захисники України мають на чому вчитись. Так, як історії минулих Героїв, зокрема УПА, надихнули на боротьбу наступне покоління. Аби вони вчилися виживати. Бо хто вчив нас? Хто вчив нас три доби виходити з оточення? Без зв'язку, без карт, при цьому нести поранених на ношах? Там нереально було протриматися в самому місті, не те, що виходити крізь той «кривавий» коридор – з потрійного оточення!  

Чому бійці тоді не пішли шукати винних у Києві?

Коли виходили з Іловайського «пекла», понад усе хотілось вижити. Перш за все, аби повернутися у Київ і вчепитися винним у горло. Але згодом тих, хто у 2014 році намагався підбурити бійців йти на Київ і вирішувати з владою усі незрозумілі питання, втихомирили. Пояснили: йде війна, ворог близько і бійці мають захищати Україну на передовій. Та й взагалі – такі заклики почали вважалися невчасними і навіть ворожими. Спочатку казали розібратися із ворогом на Сході, а тоді вже йти ставити питання можновладцям у столицю. Але, як виявилося, війна затягнулася.

А зараз, на вашу думку, чому так мало згадують про Іловайські події?

Зараз з незрозумілих причин про Іловайськ взагалі намагаються не згадувати. Два звіти, які оприлюднила військова прокуратура та Генпрокуратура, на мою думку, необ'єктивні. Загинуло значно більше бійців, ніж було офіційно оприлюднено. Небажання згадувати взагалі Іловайськ у владних структурах, небажання надавати будь-які дані чи підтримувати проекти, у яких згадують про цю трагедію, дають підстави сумніватися у тому, що влада зацікавлена у пошуку та покаранні винних в Іловайській трагедії. Від нас щось приховують: майже усі матеріали цієї справи засекречені. Чомусь роль добровольців у подіях 2014 року намагаються применшити. А саме добровольці «Донбасу», «Миротворця», «Херсону» та інші намагались врятувати Іловайськ. Тільки ніхто не спішив рятувати їх самих.  

Навіть ті, хто потрапив після «котла» у Верховну Раду, зараз далекі від цих проблем. Хоч і спілкуються із генералами, але ведуть при цьому якісь свої ігри, багатьом невідомі. Та й до них достукатися важко. Береза та всі інші нардепи, які «вийшли» з фронту, зараз здебільшого не цікавляться проблемами бійців. (Хоча окремі бійці та сім'ї загиблих таки отримували від Берези допомогу). Вони живуть в іншому світі – суто політичному. А мали б ще тоді вимагати покарати винних за трагедію в Іловайську, кістками лягти за це, коли прийшли у парламент, всіх тримати за горло та допитуватись, чому загинули сотні. Але їм або пояснили, що цього робити не варто, або вони й самі не захотіли з'ясовувати подробиць трагедії. Пригадую: коли одному із моїх командирів Юрію Березі показали книгу «Іловайський щоденник», він зателефонував і спитав: «Дивно! Як ти все це згадав?» – А я спитав його у відповідь: «Більш дивно, як ви все це забули, пане народний депутат. Дуже швидко забули».

То виходить, що нардепи-фронтовики були на війні лише для досягнення політичних цілей?

Війна мала допомогти теперішнім нардепам-фроновикам реалізувати політичну мету. Береза, Парасюк та інші знали, що таким чином мають шанс потрапити у Верховну Раду. Вони про це відкрито заявляли. Казали, зокрема, що знають, як покращити життя в Україні.  Це було відразу зрозуміло. Наприклад, Береза постійно перебував при штабі і був політичним лідером батальйону. А нами де-факто керував його заступник Печененко. А Береза просто керував на відстані бійцями, майже не заходив в Іловайськ. Як тільки він став нардепом, керівництво батальйоном віддали Печененку, який і водив нас у бій. (Береза тоді був у Многопіллі, за 7 км від Іловайська і також виходив з оточення разом із Хомчаком і Тетеруком. Він керував окремою групою бійців. Але я не чув, щоб він брав участь у якихось боях. Він завжди був «політруком», який давав накази офіцеру, що водив нас у бій. Так само, як і Семенченко, лідер батальйону «Донбас». Вони все робили задля того, аби набути певної політичної ваги. І далі працювати не на полі бою, а у владних структурах. 

Зараз, коли минуло понад 3 роки з часу Іловайської трагедії, ви ще намагаєтеся знайти винних?

Зараз я вважаю, що це справа мого життя – знайти відповіді на ці важливі питання: Що це було? Чому не надавали допомогу під час російської навали 24 серпня? Чому не покарали людей, які тоді нас залишили і втекли: сектор «Д», зокрема  генерала Литвина? Чому не реагував Генштаб і Муженко, начальник штабу АТО Назаров, який досі не покараний і за загибель десантників у Луганську? Він не сидить за ґратами, а й надалі працює в Генштабі. Я не можу цього зрозуміти! І Гелетей, і Муженко продовжують керувати військами, ніхто з боку влади не має до них жодних питань, зокрема і Президент. Вони ж його натомість підтримують.

А справу про Іловайські події засекречують. Нікому не цікаво, як і чому насправді загинули ті хлопці? Чому не покарані досі ті, що мають безпосередній стосунок до керівництва операцією? Чому не діяли, коли знали, що на нас наступають російській війська? Про приготування ворога та його наступальні дії знала наша розвідка, Державна прикордонна служба і СБУ. Але Генштаб не реагував на це і не вживав жодних заходів щодо забезпечення спротиву навалі. І чим більше вони цю справу засекречують, тим більше мені хочеться дізнатися подробиці.

Вивчаю і документи, і звіти тимчасової слідчої комісії ВРУ. Деякі свідчення, зафіксовані у звітах Генпрокуратури та військової прокуратури, не збігаються з дійсними фактами. Очевидно, це свідомо неправдиві свідчення, аби виправдати те, що сталося.

На які ще питання хочете знайти відповіді?

Хочеться пролити світло і на багато таємних моментів, на які ніхто не звертає уваги. Наприклад: 16 серпня у полон потрапив керівник розвідки 8-го армійського корпусу Іван Без'язиков. Це була людина, яка мала інформацію про цілий сектор та знає державну таємницю – і потрапляє в полон, де проводить 2 роки. А потім служба безпеки висунула йому звинувачення у держраді. Але офіцер тоді не міг з власної ініціативи йти домовлятися з бойовиками про вивіз тіл. Це був не його рівень. Йому наказали це робити. І людина, яка відправила офіцера до бойовиків, а, можливо, й здала його (а потім ще й його звинувачують у зраді), має відповісти за такий наказ.

Так само є питання до виходу генерала Хомчака, комбатів-нардепів Берези, Тетерука, Парасюка з Іловайська. Стосовно деяких просто розповсюджують різні нісенітниці.  Є питання і щодо перемовин у селищі Червоносільське – чому бійці батальйону «Донбас» залишилися в полоні, а представників ЗСУ відпустили? Яким чином надсилали допомогу, як переміщувалися ті підрозділи, що йшли нам на допомогу і яких знищили? Цікаво й те, що багато з підрозділів розформували після Іловайської операції. Зокрема 51-шу окрему механізовану бригаду, на яку «повісили всіх собак», батальйон «Прикарпаття», який нібито відійшов.

На ці та інші питання досі немає відповідей. Про загибель багатьох бійців досі нічого невідомо. Багато є таких, яких визнали загиблими в інший час та в іншому місці, а насправді вони загинули в Іловайському «котлі». Така офіційна версія. Проте у мене вже є відповіді на деякі з цих запитань. Можливо, після їх оприлюднення буде якась реакція з боку влади. Бо ми, бійці, які пройшли це пекло, не маємо і не можемо цього забути. Таке просто неможливо забути.

 

Марія Волошин, «Вголос»

 

 

 

 


КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram