В історії вже був прецедент, коли невелика країна не лише вистояла у війні проти значно переважаючої імперії, але й після перемоги втричі збільшила свою територію, приєднавши землі колишнього агресора.

Анексія й агресія

На початку XX століття маленьке Королівство Сербія перебувало під постійним економічним та політичним тиском Австро-Угорської імперії, яка хотіла заволодіти слов’янськими землями на Балканах і покінчити зі сербською незалежністю. Про загарбницькі плани щодо маленької Сербії відкрито заявляли і начальник австрійського генштабу Конрад фон Гетцендорф і міністр закордонних справ Австро-Угорщини Алоїз фон Еренталь, і навіть наступник престолу ерцгерцог Франц Фердинанд.

«Для невеликої Сербії протистояння з у вісім разів більшою Австро-Угорщиною було питанням виживання»

Для невеликої Сербії з населенням 4,5 млн людей і площею близько 80 тис. кв. км. протистояння з у вісім разів більшою, 52-мільйонною Австро-Угорщиною було питанням виживання. Австро-угорські володіння розтягнулися від італійських Альп до української Галичини. Це була справжня супердержава свого часу, територіальні апетити якої сягали Дніпра. Руки Австро-Угорщини дотягувалися навіть до Мексики, в якій на певний час вдалося насадити імператором австрійського принца Максиміліана, котрий вів війну проти мексиканських борців за незалежність. Довгий час Сербія входила в зону австрійського впливу, однак після політичного перевороту 1903 року, Белград почав орієнтуватися на Антанту, що лише посилило австрійську загрозу.

1908 році Австро-Угорщина анексувала землі Боснії та Герцеговини, населені сербами й хорватами, і виникла пряма загроза вторгнення у Сербію. Франція, Росія та Британія засудили анексію, висловили глибоке занепокоєння, сербів морально підтримали, проте, звісно ж, ніхто не збирався воювати проти Австрії. Німецько-австрій­ський блок отримав ще одну перемогу над Антантою, «імперія вставала з колін» й була ще більше впевнена у своїй могутності, зневажаючи сербський суверенітет. На початку ХХ століття всім були очевидні наміри Австро-Угорської імперії у подальшій агресії проти Сербії, а самі серби готувалися до нерівної та смертельної боротьби проти однієї з наймогутніших світових імперій при моральній і навіть символічній підтримці антантівських союзників.

Багаторічна напруга між Австрійськю імперією та маленькою Сербією отримала свою криваву розв’язку 28 червня 1914 року, коли наступник австрійського престолу Франц Фердинанд, котрий ще раніше обіцяв покінчити з Сербією, розпочав військові маневри під сербським кордоном в анексованій Боснії, що виглядало агресивною демонстрацією сили і фактичною провокацією. Для патріотичної сербської молоді ця ситуація виглядала так само, як би сьогодні для українців виглядав приїзд Путіна до Донецька з військовими навчаннями російської армії під Донецьким аеропортом і Дебальцевим. Тож войовничого ерцгерцога застрелили у нещодавно анексованому боснійському Сараєві молодим студентом, членом сербської організації «Млада Босна» Гаврилом Принципом.

Цей інцидент став причиною  австрійського ультиматуму Сербії, який фактично позбавляв країну суверенітету (вимагалося звільнити з державних посад й армії всіх патріотів, закрити патріотичну пресу), і невдовзі вилився у Першу світову війну, в якій взаємні імперські інтереси Австро-Угорщини, Німеччини, Росії, Англії та Франції не залишили Сербію самотньою.

Війна і перемога

На початковому етапі боїв Першої світової війни, Сербія опинилася оточеною країнами “Троїстого союзу”, а 1915-го була окупована австро-угорськими, німецькими і болгарськими військами. Сербська армія втратила 265 000 солдатів, а до кінця війни країна мала 1 млн. 100 тис. жителів, що становило понад 27 % загальної чисельності населення і 60 % чоловічого населення. Однак Сербія обрала «правильних» зовнішньополітичних союзників, зробила ставку на більш прогресивні країни Антанти і вже 1918 року англійські, французькі та грецькі війська провели успішні бойові операції на Балканському фронті та змусили Австро-Угорщину капітулювати.

«На післявоєнній Паризькій мирній конференції Бєлграду фартило, як щасливчику в Лас-Вегасі»

А на післявоєнній Паризькій мирній конференції Бєлграду фартило, як щасливчику в Лас-Вегасі: країни Антанти були налаштовані розчленувати Австро-Угорщину, використавши національно-визвольні прагнення поляків, чехів, угорців, і Сербії дісталися чи не найбільші шматки. Сен-Жерменський договір констатував розпад Австро-Угорської імперії й за згоди Антанти до складу Королівства Сербія включили всі колишні балканські володіння тепер уже колишньої Австро-Угорщини. Сербії дісталися Словенія, Хорватія, Далмація, Істрія, Славонія, Боснія і Герцеговина, Воєводина та ще й приєдналася Чорногорія. 1918-го всі вони були об’єднані в Королівство Сербів, Хорватів і Словенців під проводом сербської династії Карагеоргієвичів. А 1929 року країну перейменували на Югославію.

Антанта відмовила навіть Італії, яка також претендувала на колишні австрійські володіння Істрії та Далмації, віддавши їх Сербії. З невеликої держави площею близько 80 тис кв. км Югославія стала найбільшою державою Балкан із площею 255 тис. кв. км, втричі збільшивши свою територію за рахунок земель колишнього агресора. Так правильний вибір зовнішньополітичних союзників і вигідний розклад сил та інтересів головних міжнародних гравців, а також несправедливе становище і національно-визвольний рух народів Австро-Угорщини, дозволив маленькій Сербії вистояти у війні з однією з найбільших імперій, і навіть стати одним із головних могильників та гробокопачів Австро-Угорської імперії.

Позитивні висновки для України

Чи думали жителі маленької Сербії під час австрійського ультиматуму 1914 року, коли мільйонна австрійська армія готувалася до вторгнення, що в їхньої країни не лише є шанси на виживання, але й що Сербія колись ділитиме землі свого агресивного північного сусіда?

Очевидно, що серби 1914-го були в такому ж самому становищі, як українці 2014 року. Для сербів Австро-Угорщина була таким же агресором, як для українців сьогодні є Росія: така само авторитарна, консервативна, ворожа до Заходу імперія зі загарбницькими планами заволодіти землями слов’янських народів на Балканському півострові. І такою ж млявою, пасивною, глибоко-занепокоєною напередодні війни була реакція Лондону та Парижу на австрійську агресію, і в сербів також не було великих ілюзій, що Антанта за них воюватиме. Адже хто така Сербія для Західної Європи? І приблизно такими ж неспівмірними як сьогодні між РФ та Україною, були й територіальні, воєнні та демографічні потенціали імперії та невеликої слов’янської держави. Але Сербія тоді вистояла і перемогла, будучи в такому ж критично подібному становищі, як Україна перебуває зараз.

І вже зовсім інша історія, як серби в подальшому розпорядилися тим історичним подарунком долі, чому захворіли на власний «імперський синдром», що зрештою, призвело до розпаду Югославії. Для України найважливіше значення має історичний прецедент: маленька країна, яка, як і ми сьогодні, перебувала під загрозою захоплення потужним північним агресором, вистояла і взяла участь у розчленуванні імперії з чорним двоголовим орлом на імперському гербі.

Ніхто в Європі 1914-го не прогнозував розпаду Австро-Угорщини, як і ніхто не міг пообіцяти Сербії 100 % шансів залишитися суверенною країною, однак уже за кілька років історія розпорядилася так, як сербам і не мріялося, а австрійцям не снилося навіть в жахіттях. І хто його знає, чи за примхою історії, й українцям не доведеться брати участі у вирішенні подальшої долі Росії?

«Можливо, перед Україною навіть усерйоз стоятиме геополітичне питання не лише щодо приєднання Кубані, але й, наприклад, щодо відновлення кордонів Київської Русі, тобто до Волги та Білого моря»

Можливо, коли переможена у війні чи розтерзана революцією та національно-визвольними повстаннями кавказьких і сибірських народів Росія буде розпадатися, Україна стоятиме перед серйозною відповідальністю та наполегливими рекомендаціями союзників взяти під контроль охопленні хаосом території Курської, Брянської, Псковської, Рязанської областей, Поволжя та Москви, звісно ж, суто для захисту православного та слов’янського населення. Можливо, перед Україною навіть усерйоз стоятиме геополітичне питання не тільки щодо приєднання Кубані, але й, наприклад, щодо відновлення кордонів Київської Русі — тобто до Волги та Білого моря.

Якими тоді будуть найгарячіші теми на українських політичних ток-шоу? «Чи варто нам приєднувати Москву, чи обійтися лише Кубанню, Курською та Білгородською областями?». Радикали, вочевидь, вимагатимуть територій по Волгу, а то й по Урал, а помірковані та ліберали наполягатимуть на анексії лише Кубані, Курщини та Білгородщини. І хтозна, чи складена кимось гумористична пісенька, не стане реальністю в нових геополітичних умовах після розпаду і міжнародного роззброєння та розчленування Російської Федерації?

«А я гуляю по Москві,
І бачу пам’ятник Бандері,
Величний тризуб на Кремлі,
І синьо-жовтий стяг в оселі.
Величний пам’ятник Донцову,
Петрівка вже стоїть без ґрат,
Повсюди чути нашу мову,
І люблять всі мій автомат».

Звісно, така весела пісенька є повністю жартівлива, але ж і серби 1914 року навіть не мріяли, що їм віддадуть під контроль п’яту частину колишньої Австро-Угорщини. Приклад Сербії в період Першої світової війни дає українцям надію і засвідчує, що навіть маленька країна може вистояти та перемогти імперію, а також, що всі імперії розпадаються, до того ж навіть дуже швидко та несподівано.