«Збереження дипломатичних відносин з Росією – це гібридна війна проти України»

Президент не підтримує ідею розірвання дружніх відносин з Російською Федерацією. Таку заяву напередодні розгляду у Верховній Раді законопроекту про реінтеграцію Донбасу (авторства того ж Президента) зробили нардепи від БПП. Четвертий рік триває війна, нема Донбасу й Криму, а ми досі дружимо з агресором – хіба це можливо?! У Порошенка переконують: так треба. Нібито альтернативи нема, а депутатські пропозиції до законопроекту – вкрай шкідливі. Чи так це насправді, якої шкоди може завдати Україні розірвання дипломатичних стосунків з РФ і чи потрібно нам це взагалі – «Вголос» з'ясовував у розмові з колишнім послом України в Ірані, експертом «Центру дослідження Росії» Олександром Самарським.

Нардепи пропонують розірвати дипвідносини з агресором. Президент проти. То кого ж слухати?

Дослухатися, насамперед, потрібно до усталеної міжнародної практики, мови дипломатії, національних інтересів України та здорового глузду.

Наявність дипломатичних стосунків між двома країнами означає, що між ними існує дружба. Дипломатичні відносини миттєво припиняються, коли одна держава загрожує або чинить ворожі дії проти іншої – тим самим подає сигнал міжнародному співтовариству, що не погоджується з таким розвитком подій.

Отже, нинішня ситуація означає, що жодних проблем, які б загрожували безпеці України з боку Росії, немає. Це означає, що Україна не бачить проблем із анексією Росією Криму і визнає отой проведений під дулами автоматів «референдум» в АРК вільним волевиявленням громадян. Це означає, що Україна не бачить російських військ на Донбасі і окупації нею своїх територій, а сам конфлікт на Сході України є винятково внутрішнім. І можна не сумніватися, що цей аргумент, а саме наявність дипломатичних відносин, свого часу буде використаний Росією у різних міжнародних інстанціях, включаючи суди, як аргумент, що заперечує і факт її агресії проти України. Особливо в контексті розгляду питання компенсації завданих Росією Україні збитків. Наявність дипломатичних відносин – прекрасний аргумент для РФ, щоб зняти з себе відповідальність і перевести стрілки на Україну.

Збереження Україною дипломатичних відносин з РФ слід розглядати як важливий елемент гібридної війни. Справа у тому, що це також війна понять, коли чорне називають білим і нав'язують таке бачення значній частині громадян. У цьому контексті наша держава активно підтримує гібридну агресію проти себе. Саме тому ми називаємо війну «антитерористичною операцією» (і це при тисячах загиблих і близько мільйона біженців!), окуповані Росією території Донбасу якимось «окремими районами» чи «неконтрольованими територіями».

Наскільки такий стан справ відповідає національним інтересам України та здоровому глузду – нехай визначає суспільство.

Парламент повинен ухвалити закон, який насправді визнає як агресію Росії, так і окупацію нею української території. Після цього розрив дипломатичних відносин має стати невідворотнім кроком. 

Тоді чим керується українська влада? Це ж відверто антидержавна позиція.

У мене немає аргументованої та переконливої відповіді на це питання. З часом і ми, і Служба безпеки з'ясує. Як кажуть в народі, «вскрытие покажет». І не тільки щодо цього питання. Тут треба пам'ятати і не запровадження військового стану в умовах іноземної агресії, і мирну здачу Криму та пов'язану з цим відсутність належної протидії сепаратистам на Сході України, і Іловайськ… «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» - то не просто красиві слова…   

Усе логічно, але ж як в такому випадку ми відстоюватимемо інтереси мільйонів українців в РФ?

Знаєте, як найпростіше захисти всіх українців, яких якогось біса занесло в Росію, а також остаточно припинити військові дії та запобігти подальшим жертвам? А здатися! Вивісити російський прапор, оголосити Україну частиною новонародженої російської імперії… Це найкращий спосіб захисту українських громадян, які перебувають в Росії. Підходить нам це? Ні! Саме через позицію та героїзм вірних синів та дочок України, попри очевидну слабкість державної влади, нам вдалося зупинити, а по суті –  завдати поразки Росії. У всяких там російських планах щодо новоросій, перетворення України на свого вірного сателіта поставлено остаточну й жирну крапку. Як то кажуть, пупок розв'язався у Росії та Путіна…

Узагалі, пов'язування розриву дипломатичних відносин із захистом інтересів українців-заробітчан є чистої води спекуляцією.

По-перше, вирішальною тут є економічна та соціальна політика уряду. Саме він змушує людей до трудової еміграції. Управлінці мусять нарешті гарантувати нормальні умови роботи і провадження бізнесу, стимулювати його розвиток, створити нові робочі місця. Інший варіант – відмовитись від проведення реальних реформ шляхом тотального обдирання більшості населення на догоду кільком олігархам та наближеним до них бізнесменам. Та ми вже живемо геть по Шевченку: «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих». Еміграція з України набула небачених масштабів. Якщо так далі піде, то тут через кілька років не залишиться ні живих, ні ненароджених…

Тому «захисникам прав трудових мігрантів до Росії» не треба кивати на дипломатичні відносини, а треба питати з уряду та парламенту, чому вони виштовхують людей з України і коли це врешті закінчиться. 

По-друге, розрив дипломатичних відносин не означає розрив консульських відносин.

Про це вищезгадані «захисники прав» чомусь теж не люблять згадувати. Звичайно, Росія у відповідь на розрив Україною дипломатичних відносин може розірвати консульські відносини. Важливіше те, що у такому разі консульські функції передаються третім країнам. Це, звичайно, потребує часу. Однак парадокс полягає у тому, що у такому разі українські заробітчани в Росії можуть стати значно захищенішими. Хіба хтось сумнівається у тому, що консул Швейцарії, наприклад, має значно більше можливостей для захисту прав українців у Росії, ніж український? Українського консула можна спокійно не допустити до заарештованого, сунути дулю під носа і копнути коліном під зад. У відповідь буде хіба що нота протесту від нашого МЗС, яку у МЗС РФ використають за призначенням. Маю на увазі, покладуть в архів…  І тут знову постає питання, а чи дійсно «захисники прав трудових мігрантів до Росії» так вже й опікуються цим захистом? Якби це було насправді, то вони б вже давно мали кричати про розрив не тільки дипломатичних, але й консульських відносин з Росією, бо саме тоді українські заробітчани там виявилися б найбільш захищеними, бо опинилися б під наглядом міжнародного співтовариства, з яким Росія змушена рахуватися.

Щоправда, наша непередбачувана в плані захисту прав своїх громадян держава може доручити такий захист, наприклад,  дипломатам білоруським чи якоїсь іншої держави, яка проголосувала в ООН проти територіальної цілісності України, з відповідними негативними наслідками для захисту наших громадян. Але до чого тут розрив дипломатичних відносин?

По-третє, з погляду захисту прав наших громадян в Росії зовсім не заробітчани є там найбільш вразливою групою. До такої групи належать наші політв'язні та ті українські громадяни, які проживають в окупованому Криму, насамперед – кримські татари. Ось про що треба говорити «захисникам прав трудових мігрантів до Росії»! Думаю, передача консульських функцій в Росії тертій впливовій світовій країні дозволила б хоч якось поліпшити ситуацію з ними з причин, згаданих вище.      

По-четверте,  значний відсоток наших трудових мігрантів у Росії давно вже мають російське громадянство на додачу до українського. Отже, жодного захисті з боку української держави не потребують.

По-п'яте, після визнання Росії агресором та окупантом права наших трудових мігрантів в цій країні взагалі не мають нікого цікавити. Якщо людина їде своєю працею зміцнювати ворога, то туди їй і дорога. Як можна ставити інтереси цієї групи громадян вище за інтереси тих, хто віддав життя в боротьбі з агресією, хто страждає та зазнає тортур в російських тюрмах, хто зазнає всіляких утисків за своє українське громадянство в окупованому Криму тощо? Чому інтереси тих, хто працює на агресора, повинні захищатися коштом тих, хто потерпає від цієї агресії? Де тут справедливість?! Українці, які працюють в Росії, своєю працею зміцнюють державу-агресора, хочуть вони цього чи ні. Якби було інакше, якби Москві українці-заробітчани були невигідні, то вона давно перекрила б їм шлях в Росію. Хочеш їхати на роботу до країни-агресора, ну що ж, ти вільна людина – роби, як знаєш. Але ти повинен розуміти і взяти на себе весь ризик, із цим пов'’язаний.

Тому ще раз – всілякі «захисники прав трудових мігрантів до Росії» є, насамперед, провідниками і захисниками інтересів Росії в боротьбі з Україною.

А як розрив дипломатичних відносин відіб'ється на економіці? Чи не зубожіють українські підприємства через закриття величезного ринку збуту?

Відсутність дипломатичних відносин не припиняє економічне співробітництво. Навіть затяті вороги – США та Іран, які розірвали дипломатичні відносини років 40 тому, мають між собою економічні стосунки. Грузія також розірвала дипломатичні відносини з Росією і принципово відхиляє всі пропозиції останньої щодо їхнього поновлення. Попри все, двостороння торгівля між цими країнами розвивається. Тому всі розмови про те, що розрив дипломатичних відносин неминуче веде до припинення економічної співпраці, є побрехеньками, байдуже, хто б про це не говорив.

Інша справа – ми маємо справу з Росією, яка буває неадекватною у своїх діях. Відповідно, можна очікувати з її боку всяких антиукраїнських санкційних кроків.

Але, перепрошую, хіба наявність дипломатичних відносин є захистом від таких дій?       

Що, збереження дипломатичних відносин позитивно позначалося і позначається зараз на економічних зв'язках з Росією? Та Росія десятиліттями вела з нами цілеспрямовану економічну війну, постійно перекривала доступ українських товарів на свій ринок. У новітній українській історії, до російської агресії, було лише два скромних періоди, коли такої війни проти нас не велося. Це було в період першої та другої чеченських війн. Не до України тоді було Росії. І зараз – скільки там справ проти Росії порушено Україною у Всесвітній організації торгівлі за різного роду економічні порушення? Захотіла Москва – то й перекрила українському транспорту транзитний шлях до країн Центральної Азії.

Є дипломатичні відносини чи міжнародні зобов'язання, чи їх немає – для Росії однаково. Ніякі цивілізовані норми їй не указ. Що захоче, те й зробить… До чого тут дипломатичні відносини?

Тут знову питання до ефективності діяльності нашого уряду. Наскільки він допоміг підприємствам переорієнтуватися з російського ринку на інші? Та й взагалі – чи він цим коли-небудь серйозно займався?

Чи можемо бути впевнені, що наші західні партнери схвалять таке рішення?

Вибачте, а для чого нам схвалення західних партнерів? Ми що, їхні холопи?

Давайте пригадаємо не таку вже й давню негативну реакцію Заходу, насамперед США, на рух України до незалежності напередодні розпаду СРСР. Маю на увазі, той самий нашумілий виступу президента Буша-старшого у Верховній Раді, який звівся до тези: сидіть у Союзі і не рипайтесь. І що, є на сьогодні у США заперечення проти нашої незалежності? А немає! Навпаки, є підтримка!

Чи ми забули, що саме інтереси Заходу стали однією з причин здачі Криму? Адже Захід тоді нашіптував, не нагнітайте, не нагнітайте, «ми все порєшаєм»… Не нагнітали. А якби почали нагнітати – не мали б війни на Донбасі. А тепер маємо війну і не маємо півострова.

Чи й так сильно допоміг нам Захід у протистоянні з Росією, дав нам зброю? Не дав, хоча й визнає, що ми – жертва агресії. Так ми самі Путіна і зупинили, без жодної їхньої допомоги!

А чи не Захід прагнув впихнути нам окуповані території на умовах Мінських домовленостей, які є геть незаконними з точки зору як міжнародного права, так і українського законодавства? Чи не він ще якихсь два роки тому тиснув на Україну, щоб вона погодилася на проведення виборів на окупованій частині Донбасу за наявності там російських військ та до встановлення Україною контролю над цією територією? Так українське суспільство сказало своє тверде «ні»! І питання закрилося. Позиція Заходу змінилася.

Як бачимо, позиція Заходу з того чи іншого питання про майбутнє України може не співпадати з прагненнями її громадян. І це природно, бо Захід захищає насамперед свої інтереси, як він їх розуміє. А от ми маємо захищати свої, як ми їх розуміємо! І якщо нам потрібна підтримка Заходу в якому питанні, то ми повинні переконувати наших партнерів на Заході у правильності обраної Україною позиції. Якщо позиція України не сприймається Заходом сьогодні, то це геть не означає, що вона так само не знайде його розуміння і завтра. Звичайно, таке може статися, особливо, якщо нічого з цією ситуацією не робити, а лише повторювати мантру «Захід буде проти, Захід буде проти…». Однак, якщо над цим «проти» наполегливо працювати, то ситуацію можна докорінно змінити. Нікуди вони від нас не дінуться!

Повною мірою це стосується і припинення дипломатичних відносин з Росією. Якщо ми хочемо забезпечити розуміння Заходом необхідності такого кроку, то над цим просто треба наполегливо працювати.

Яна Федюра, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram