Попри оптимістичні заяви Президента про те, що «українська армія готова адекватно, швидко й ефективно відповісти на будь-який виклик і загрозу» та «є однією із найефективніших у Європі», експерти наголошують: незважаючи на реальну модернізацію, нашим ЗСУ до ідеального стану ще далеко.

Отже, якими насправді є нині наші Збройні сили? Про це «Вголос» питав у екс-заступника голови Генштабу ЗСУ, генерал-лейтенанта Ігоря Романенка, військового експерта Олега Старикова й екс-заступника міністра оборони України Леоніда Полякова.

Чим можуть похвалитися сьогодні наші ЗСУ?

Ігор Романенко:

На суходолі у нас міцна артилерія, набирає обертів бронетехніка, є ударні транспортні гелікоптери. Але у порівнянні з головним ворогом, Росією, у нас всього цього просто не достатньо. Хоча є і протитанкові комплекси, і навіть невелика кількість «Джавелінів». Але нам потрібно збільшувати кількість техніки та сучасного озброєння.

Щодо повітряних сил — відновлюють і продовжують експлуатацію радянських зенітно-ракетних комплексів, модернізовують літаки. Але потрібні час і ресурси, аби збільшити цю кількість. Причому потрібні вже нові ті ж зенітно-ракетні комплекси для відповідних військ і радіолокатори та радіолокаційні системи для радіотехнічних військ. Також у нас розвивають систему засобів радіоелектронної боротьби. Хоча вони у нас і є, але не такі потужні, як у росіян.

Якщо говорити про Військово-морські сили, то варто згадати про значні втрати після анексії Криму. У нас забрали головні бази. Та й кораблі, що там розміщувалися, тепер росіяни розбирають на частини. Хоча й частково покращили цю сферу: виготовили бронекатери (на жаль, два з яких захопила Росія), відремонтували ракетний катер «Прилуки» тощо. Триває робота і щодо т. зв. «москітного» флоту (москітний флот — сукупність швидкохідних і маневрених малих бойових кораблів, наприклад, торпедних, сторожових, ракетних та інші. — Ред.)

Працюють в Україні і над створенням ракетних комплексів. Зокрема, випробовують «Грім-2» (цей оперативно-тактичний комплекс українського виробництва зможе вражати цілі на відстані до 300 км. — Ред.), системи зенітно-ракетного-озброєння, зокрема, «Вільха» (український ракетний комплекс. — Ред.). Але потрібні час і кошти для того, щоби ці й інші потрібні системи поставили на озброєння.

Олег Стариков:

Найголовніше те, що вся українська воєнна «машина» повернула у потрібному керунку. У нормальному стані зараз перебуває система зв’язку у зоні бойових дій. Тепер вона засекречена, тоді як у 2014-2015 роках дані передавали телефонами. Також дуже добре працює контрбатарейна система. На хорошому рівні і контрснайперська робота. Снайпери у нас працюють на досить високому рівні. Налагодили роботу безпілотників, які використовують у системі розвідки. А ці  фактори є одними з основних, які зараз рятують життя воїнів. І це найголовніше.

Також упродовж останніх років відредагували такі важливі документи, як Воєнна доктрина України, Стратегія національної безпеки та Стратегічний оборонний бюлетень, який є дорожньою картою у плані реформування ЗСУ. Відповідно до останнього документа, до 2020 року ми повинні досягнути оперативної сумісності із країнами НАТО. Так, влада каже, ніби вона все реформувала й у нас найкраща армія. Але насправді це пропагандистський міф.

«В Україні сформувалася армія, яка зупинила ворога і не дозволила тут побудувати «русскій мір»

Які реформи впродовж останніх років в армії були успішними, а де були провали?

Ігор Романенко:

Успішним перш за все можна назвати те, що в Україні сформувалася армія, яка зупинила ворога і не дозволила тут побудувати «русскій мір». І це принципово стратегічне досягнення. Якщо 2014 року чисельність української армії становила 150 тисяч осіб, то 2017-го — вже 255 тисяч.

Також важливо, що забезпечення на потреби Збройних сил збільшили від 1 % ВВП до 2,5 %. Хоча і цього не достатньо. Бо Путін на свої війська виділяє 3…4 % від ВВП Росії. А у нас до війни був лише 1 %, мовляв, ніхто на Україну нападати не буде. А відповідно до світової практики виділення 1 % від ВВП країни на її оборону — це повільне вмирання ЗСУ й обороноздатності. Що у нас і відбувалося. Але війна — вчитель суворий. Добре, що хоч армійці нині нормально одягнені та нагодовані. Бо раніше і цього не було.

Олег Стариков:

У нас велика проблема у Військово-морських силах. Можна вважати, що флоту взагалі немає. Щоб змінити ситуацію, потрібно дуже багато грошей. Західні партнери хоч і намагаються допомогти, але у нас, як завжди, «крутять» корупційні схеми. Необхідно відновлювати суднобудування. Але проблема у тому, що кваліфіковані фахівці виїхали за кордон. Залишилася «Кузня на Рибальському», яка будує якісь непотрібні і незрозумілі кораблі.

Конкретніше: що саме варто покращувати у ЗСУ?

Ігор Романенко:

Перш за все не вистачає сучасного озброєння, яке Росія має у великій кількості. Зокрема, йдеться про бронетехніку. Нам потрібна велика кількість танків, а це дорогі машини. Наразі у нас здебільшого модернізовують радянські. Також не вистачає протитанкових систем, таких, як «Корсар», «Стугна-П» і «Джавелінів». А ще, зважаючи на те, що у Росії багато літаків, гвинтокрилів тощо, Україні потрібні в достатній кількості модерні засоби винищувальної авіації.

Я вже не кажу про ядерну зброю, яку має Росія й яку ми колись необачно віддали. Хоча й теоретично у нас є можливості створення так званої брудної атомної бомби (радіологічна зброя, що поєднує в собі радіоактивний матеріал зі звичайною вибухівкою з метою забруднення території навколо зони вибуху радіоактивним матеріалом, насамперед, щоб ускладнити перебування в цій зоні цивільних осіб. — Ред.). Тобто у ХХІ столітті треба воювати озброєнням ХХІ століття. А у ЗСУ його — 15…17 % .

Олег Стариков:

Нам потрібно переходити на нові сучасні види озброєння — високоточні.  Також треба будувати армію контрактників-професіоналів, а не контрактників-заробітчан.

«Потрібно зламати кругову поруку генералітету»

Якщо говорити про центральний апарат — Міністерство оборони та Генштаб — нарешті відбувається розподіл щодо функціоналу. Міністром оборони до кінця року має стати цивільна особа, котра не матиме права безпосередньо втручатися у військові операції. Цим займатиметься начальник Генштабу, він же — головнокомандувач ЗСУ. До речі, і верховний головнокомандувач, Президент, також не має права втручатися у проведення військових операцій, але він постійно це робить.

Чому нам потрібен цивільний міністр оборони? Для того, аби зламати кругову поруку генералітету. Це одна з форм демократичного цивільного контролю за військовою організацією, за бюджетом. Бо такий міністр не входить у всі ці їхні корпоративні інтереси і більше стоїть на сторожі інтересів народу, а не приватних інтересів генералітету.

Також необхідно розділити посаду начальника Генштабу і головнокомандувача. Адже головнокомандувач відповідає за проведення бойових дій, а Генштаб забезпечує стратегічний розвиток та реформування ЗСУ і готує війська до війни.

Леонід Поляков:

Варто було б налагодити мотиваційну роботу серед військових і населення. Більше уваги варто приділяти людям, а не лише танкам і ракетам.

Приклад: черга на житло. Держава зобов’язалася забезпечити військових житлом, але не виконує цього. Якщо говорити про рівень грошового забезпечення та виплат військовим, то їх треба однозначно підвищувати. Але на заваді стає популізм, тіньова економіка.

Чи достатнім є фінансування армії?

Витрати, передбачені для Міноборони у бюджеті на 2019 рік, становлять 102,5 млрд грн, що на 18 % більше, ніж 2018 року (83,3 млрд грн). Хоча голова Генштабу Віктор Муженко заявляв: бюджетний «мінімум» для армії має становити 112 млрд грн.

Ігор Романенко:

В Україні відповідно до Закону «Про національну безпеку» з тих 5 % від ВВП країни, які виділяють на безпеку й оборону, саме на сектор оборони мали би спрямовувати не менше, ніж 3 % (десь понад 120 млрд грн). А цього не робили. І під час всіх років цієї війни жодного разу потрібних 3 % на потреби ЗСУ не виділяли. Тим більше, що наш оборонний бюджет в умовах війни не забезпечує суттєво наше військо. А якщо подивитися на оборонний бюджет розвинених країн Європи, це взагалі не до порівняння.

«Ми повинні будувати професійну контрактну армію, а не армію заробітчан»

Олег Стариков:

У країнах НАТО нормальний оборонний бюджет розподіляють так: 40 % — на адміністративні видатки — утримання військ, зарплати тощо; 30 % — на закупівлю озброєння і ще 30 % — на проведення бойової підготовки. А у нас розподілили у пропорції 70/25/5 (2018 року сума на видатки Міноборони у держбюджеті становила 86,6 млрд гривень).

На 2019 рік відповідно до ухваленого бюджету ця пропорція становить 80/15/5. Це свідчить про те, що ми йдемо не шляхом реформування ЗСУ, а повертаємось до «совковості». В Україні потрібні гроші на закупівлю озброєння, а фінансування на це зменшили. А треба ж робити навпаки! Ми повинні будувати армію контрактну та професійну. А вона через ці всі «бюджети» скочується до армії заробітчан.

Леонід Поляков:

Порівняймо Україну з Польщею. У наших сусідів оборонний бюджет утричі вищий. Польща, яка має армію вдвічі меншу за чисельністю, яка до того ж не воює, витратила 2018-го на її розвиток майже 10 млрд євро.

Зарплати ж українських військових мали бути б на рівні стандартів хоча б наших сусідів — членів НАТО — Польщі чи Чехії. Ми що, гірші, ніж вони? У них же немає заводу «Антонов» (державний авіабудівний завод в Україні. — Ред.), «Південмашу» (провідне українське підприємство з виробництва ракетно-космічної техніки та технологій оборонного, наукового та народногосподарського призначення у  Дніпрі. Виробляє найекологічніші ракети-носії у світі. — Ред.), заводу імені Малишева (державне підприємство транспортного та енергетичного машинобудування у Харкові. — Ред.), який виготовляє танки; таких суднобудівних заводів, як наш Миколаївський, які розпродують за безцінь. Тому для того, щоби бути конкурентоспроможною на ринку праці, зарплата військового має бути десь у разів три вищою, ніж середня зарплата в Україні. Бо ми ж говоримо про життя та здоров’я військового.

До слова, розмір грошового забезпечення військовослужбовців із наступного року має зрости щонайменше на 30 %. Президент Порошенко запевнив: уже з січня 2019 року грошове забезпечення українського солдата має складати не менше 10 тис. грн.

Ну думку українського Президента, наша армія — одна із найефективніших у Європі. Це справді так?

Ігор Романенко:

У нас є неоціненний досвід ведення війни, які майже всі світові армії вивчають у теорії. У світі немає жодної армії, яка має такий досвід ефективного протистояння ворогу, як мають наші ЗСУ у протистоянні з Росією. І це дуже важливо.

Олег Стариков:

Це лише пропаганда.  У сучасній війні рейтинг армії насправді не важливий.

Леонід Поляков:

Я не впевнений, що ці рейтинги складають справжні фахівці. Бо оцінювати за озброєнням і чисельністю реальний потенціал армії неможливо. Адже армія складається перш за все із людей, які навчені та готові воювати.

Армія посилюється. Але могла б посилюватися і швидше. Та якщо у країні не спроможні забезпечувати не лише соціальні, але й мотиваційні питання, якщо є проблеми з мобілізацією та фінансуванням закупівлі озброєння, тоді про що мова?

В тему

За даними рейтингу мiжнародної компанiї Global Firepower, 2017 року українська армія посідала 30-те місце з 133 армій держав світу. За даними цього ж таки британського дослідження, на сьогодні українська армiя має на озброєннi 2 449 танкiв, 8 217 бойових панцерних машин, 1 302 одиницi самохiдної артилерiї, 1 669 одиниць ствольної артилерiї, 625 реактивних систем залпового вогню. Українська військова авіація налічувала 39 винищувачів, 66 штурмовикiв, 89 транспортних кораблiв i 34 бойовi гелiкоптери.

У квітні цього року Генштаб повідомив: Збройні сили України отримали восьме місце в Європі і 29-те місце в світі у рейтингу дослідження армій світу Global Firepower. Попереду нас на Старому континенті — Франція, Велика Британія, Німеччина, Італія, Іспанія, Польща, Греція, Чехія, Швеція.

Історична довідка:

Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, ми успадкували від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки. Під юрисдикцію України перейшли 14 мотострілецьких, чотири танкові, три артилерійські дивізії та вісім артилерійських бригад (9 293 танки і 11 346 бойових машин), чотири бригади спецпризначення, дев’ять бригад ППО, сім полків бойових гвинтокрилів, три повітряні армії (близько 1 500 бойових літаків) та окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет, що мали сумарно 1 272 ядерні боєголовки, а також близько 2 500 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 980 тисяч осіб.

Проте наша держава відмовилася від ядерної зброї. І вже станом на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Станом на середину 2000-хх рр. арсенали України містили 760 000 тонн боєприпасів, з яких у 480 000 тонн закінчився термін придатності. 2003 року у Донецьку знищили 400 000 протипіхотних мін, а в червні 2006-го підписали угоду про знищення 1 000 одиниць ПЗРК, 1,5 млн одиниць стрілецької зброї та 133 000 тонн боєприпасів упродовж десяти років.

У березні 2014-го в період анексії Криму Україна втратила приблизно 85 % кораблів свого флоту, ключові військово-морські бази та розвинену інфраструктуру для базування флоту на території півострова. Штаб ВМС України перенесли до Одеси.