Час лікувати рани

Час лікувати рани

Письменник і публіцист. Захист національних інтересів України.

Велике за значенням і навдивовиж містке поняття «національне відродження». Без його практичного втілення будь-яка визвольна революція принесе лише прикрі розчарування. Це означає, що статус незалежності зобов’язує нас, громадян, не чекати організаційних ініціатив од своєї влади, а самим і на всіх ділянках суспільного життя очищатися від шкідливих для національного організму нашарувань.

Розглянемо тут лише деякі наші завдання у царині рідного слова. Почну з першого визначника нашої ідентифікації «українець». Він чітко вказує, до якого народу я належу, але про це нема згадки ні в моєму паспорті, ні в державному документі про народження моєї дитини. Той, що успішно «пробігає крізь дощові крапельки», позбавив щойно народженого незалежного українця його найпершого і найголовнішого імені. Пригадую, колись, у радянські часи, я зустрів одного підполковника у відставці; він білорус, його дружина українка, але обох своїх синів вони записали росіянами… Такі були гримаси московського інтернаціоналізму.  Повноцінна влада незалежної України вже з перших кроків розпочала б реєстраційну натуралізацію своїх громадян, як і їхніх прізвищ, аби вчорашній Матвієнков міг з гордістю сказати: «Я українець Матвієнко, Щербаков – я українець Щербак».

Тривале панування сусідів на наших землях залишило нам не тільки суржик в усному мовленні, а й помітні рани в літературній мові. Природно, коли неологізми збагачують нашу мову разом з появою нових предметів, нових абстрактних понять, але іншомовне слово не має витісняти з ужитку наше рідне з тим самим значенням. Наприклад, нема жодної потреби вживати полонізм «кревний», якщо є власне слово «кровний» чи писати «костьол», «костьольна», якщо маємо широковживані слова «костел», «костельна». Тут від латинського castellum поляки утворили свою назву храму, а українці – свою. В нашому сусідньому селі, крім православної церкви, був ще польський костел, та ми, православні, скільки пам’ятаю, називали його тільки «костелом», що вже казати про греко-католиків. А в Києві пишуть «вулиця Костьольна», наче та вулиця у польському місті. Отож треба розбиратися, де і що писати.

Те ж стосується і наголошення. Прикро, коли іменитий доктор філології визнає слово «корисний» лише з наголосом на другому складі, тобто за російськомовним аналогом «полєзний». Тим часом західні і східні українці такого наголосу не знали. Інша справа – «корИсливий», що може утворюватися і від слова «кОрисний», хоч мені доводилося чути й «корислИвий». Тут я швидше погоджуся з такими рекомендаціями: «ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! Деякі слова мають подвійний наголос: байдуже, завжди, корисний, мабуть, первісний, помилка, простий… Порушення акцентуаційних норм української мови виникає через уплив інших мов, зокрема російської, та місцевих говірок» (ШКОЛЯР. НАГОЛОС. ВИДИ НАГОЛОСУ). http://lessons.com.ua/nagolos-vidi-nagolosu/ Правда, окремі словники ще подають подвійний наголос для іменника «користь», але не більше. Зазначу: маю заперечення щодо наголошення  «помИлка». Вважаю, тут має бути лише «пОмилка», у множині – помилкИ. Очевидно, вплинула «ошибка».

Ще інший доктор філології виступає в «ЛУ» з мовними порадами, але сам у заголовку своєї замітки закликає щось там «не путати» в значенні «не плутати». Мені,  вихідцеві з села, який знає, що путають і стриножать коней, а не поняття та слова, доводилося не раз подовгу сперечатися на цю тему з окремими київськими редакторами. Але, що приємно, нарешті наші офіційні консультанти з культури мови правильно розрізнили поняття «плутати» і «путати».

Наше слово «питати» в сусіда набрало значення вельми жорстокого розпитування (катування), і декотрі невибагливі українці вже почали казати «питки». У багатьох наших церквах чуємо «тайна вЄчєря», а його разом із християнством сусід перейняв од нас у звучанні «вечЕря», от лише вимовити по-нашому не міг, так само «райські кущІ» обернув на  «кУщі», «калачі» – на «кулічі», як і слова «нАймити» – на «наймІти», «намисто» – на «моністо», «нікчемність» – на «нікчьомность», «дитЯтко» – на «дІтятко» тощо. До речі, всі ті церковні та інші запозичення наочно засвідчують, як давно виникла українська мова.  

Сповзання на перекручені сусідом наші власні слова, а також невиправдана чужомовна лексика завдають відчутної шкоди нашій рідній мові, часом ускладнюють роботу вітчизняним фахівцям. Так, мене досі дивує, чому наша еліта не поділилася, а віддала сусідові рідне слово «границя» і натомість узяла собі французьке «кордон». Тепер же не обійдеться без термінів «пограничний рівень», «погранична психіатрія», «нервово-пограничні розлади» тощо. Слава богу, нездоланною фортецею для сусіда лишилася наша «паляниця», і це вселяє надію. А щоб те чарівне слово «надія» обіцяло нам не надто далеке майбутнє, мусимо добре усвідомити: настав час лікувати рани. Але нам доведеться довго лікуватися, якщо українські журналісти і далі для означення загального імені ґвалтуватимуть чужомовний штамп «Сидоров-Петров», або коли україномовний ведучий не перестане випендрюватися з такими «знахідками», як «ребята», «вобшем», «канєшно».

 Шановні пані та панове, дорогі друзі! Якщо ваш родич або знайомий каже на матір своєї дружини «тьоща», якщо недовчений або «глухуватий» журналіст вживає непотрібну кальку чи неправильне відмінкове закінчення, допоможіть йому пригадати рідне слово.

 

 Олекса Палійчук.

 

 


КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram