Християнство і соціалізм.

Товариство „Мале Коло”
...думають, що можуть бути соціалістами, а лишитися християнами.
      Не втомлюся застерігати від підступної і особливо шкідливої соціалістичної ідеології. Вона міцно окупувала голови українців в минулому столітті і дуже повільно покидає їх свідомість впродовж всіх років незалежності. Хоча й шкідливості цієї ідеології ніхто відкрито не заперечує, окрім хіба що жменьки хворих на соціалізм фанатиків, але й зусиль для її викорінення ні державою ні церквою ні самим суспільством не прикладається.  Більше того, соціалістична облуда продовжує знаходити своїх симпатиків і послідовників серед молодих людей, котрі дорослішали уже не в радянські часи, коли ця ідеологія була єдиною і обов’язковою.  Попри те що більшість з українців себе соціалістами не вважають і так себе не називають, віддаючи перевагу цілком іншим означенням з широкої гами відомої людству, але за суттю свого способу мислення і ознаками суспільної поведінки вони саме ними являються. І ця же більшість українців впевнено вважає себе християнами! В чому ж причина такої „живучості” соціалістичної ідеології? Як і чому їй вдалося так поширитися і закріпитися в світогляді стількох людей? Не вийде впровадити в суспільство якусь ідею раз і на завжди. Покоління змінюються, і ідеологія повинна чимось „підживлятися”. Збагнувши відповіді на ці питання сподіваюсь буде легше знайти спосіб тої облуди позбутися.  

Уже не раз я торкався цієї теми в різних аспектах, але зараз вирішив копнути до самих витоків розбіжностей між тим, що робить нас християнами і соціалістичною ідеєю. Мінімально необхідний аналіз шкідливості соціалістичної ідеї наданий в одній з моїх попередніх статей „Соціалізм під мікроскопом” http://www.vgolos.com.ua/blogs/sotsializm_pid_mikroskopom_223405.html Але і повторення дечого з уже сказаного не буде зайвим.  Соціалістична ідея виникла і розвивалась в Європі в руслі філософських трактатів з дуже благими намірами справедливості і рівності.  Але європейські суспільства прийняли цю ідею вибірково або частково, тому вона розкладає їх суспільства повільно, з періодичними спалахами.  Експеримент з її повномасштабного впровадження ціною в десятки мільйонів людських життів розпочався в Росії, а згодом перекинувся і на Україну. Чому?

Спочатку поговоримо про те, що надає християнству і соціалізму вигляду спорідненості. Думаю саме тут криються причини „живучості” соціалізму. За поверхово-декларативними принципами, а часом навіть і зовнішніми ознаками, соціалізм і християнство дійсно мають схожість. І релігія, і ідеологія  риторично проголошують дуже схожі моральні імперативи: мир, братерство/любов до ближнього, турботу про людину/ближнього, рівність, справедливість рівні права і свободи. Соціалізм підкреслено шанобливо ставиться до двох останніх ознак, але переводить їх з площини особистісної в площину загальносуспільну – не змінюючи назви змінює суть. Тим самим твориться підґрунтя усуспільнення прав і свобод громадян. Явну загрозу суспільству на цьому етапі важко розпізнати, скоріше навіть навпаки – соціалістична ідея виглядає тут привабливо-турботливою.  Плачевні наслідки проявляться пізніше, в згортанні економіки і особистих свобод.  Людина стає гвинтиком соціалістичної держави, втрачає волю, ініціативу, відповідальність в усіх аспектах суспільно-економічного життя.  

Помилки в руслі історії, неправдивість, чи навіть подвійні стандарти, є властиві як для соціалістичного ладу так і для християнських спільнот. Люди, на жаль, не є досконалими. На цьому рівні порівнянь важко знайти не підважні доводи і аргументи в користь чи проти будь-яких переконань.  Тут можемо лише  спостерігати відмінності між різними фазами соціалізму та  глибиною пізнання Христової віри  різними конфесіями чи патріархатами. Умовно можна виділити три фази соціалізму: впровадження, руйнування суспільства, занепад з можливими трансформаціями. Історики докладно описали факти жахіть через які людству довелося пройти під час перших двох фаз. Я дещо зупинюся на останній: спроба трансформації СРСР через перебудову хоча і зазнала фіаско, все ж, можливо і важливо лише уявити собі масштаб катастрофи, якби ця трансформація не була запушена. Україна, як частина колишньої імперії, за багатьма ознаками продовжує залишатися соціалістичною і по сьогодні. Тотальна залежність людей від держави за рахунок вилучення і перерозподілу через різноманітні державні фонди непомірно великої частки заробітку людей забезпечує процвітання  лише олігархату і аж ніяк не держави. Результат трансформації може бути представлений хіба що створенням квазіринкової економіки і  псевдо еліти, яка стала правонаступником  компартійної номенклатури та червоних директорів.    Ні одній з країн, котрі входили в так званий соцтабір, позбутися  соціалізму до рівня хоча би західної Європи поки що так і не вдалося, але різниця між тим де домінують православні практики і тим де католицькі – є разючою. Щоб уникнути непорозумінь – вислів „християнські практики” акумулює в собі застосування християнського вчення в якнайширших сферах життя людей.  Лише в такий спосіб стверджується його істинність. Якщо православний напрямок з часів „Боже царя храні” весь час прислуговував будь-якій владі, аж до сьогоднішньої  канонізації Сталіна, то католицький – випрацював Соціальну доктрину Церкви, назвати яку доктриною сталого розвитку не буде перебільшенням. Тому без особливих вагань – різниця в застосуванні християнських практик  зумовлює здатність суспільства до прийняття чи відкидання соціалістичної ідеології.  Соціалізм паразитує на християнських цінностях, а догматичне практикування християнства йому це не тільки дозволяє, але й допомагає чи навіть спонукає. Тому країни де домінує провославіє, так глибоко занурилися в соціалізм.

А тепер про глибинну природу відмінностей між християнством і соціалізмом. Витягнутий з марксистської комуністичної теорії соціалізм базується на ідеї, що рятівником світу є стражденний пролетаріат, який через свою диктатуру має привести до безкласового суспільства. Але пролетаріат буває різним. За цією ж теорією, злюмпенізований пролетаріат взагалі ні нащо не надається. Злодійкуватий, лінивий, не фаховий, шахрайський, брехливий, деморалізований прошарок суспільства не здатен бути будівничим світлого майбутнього. Це думка К.Маркса і термін люмпен, по відношенню до частини пролетаріату, теж застосував уперше він.  Тут з Марксом важко не погодиться. Але Маркс не утруднював себе питанням чому відбувається люмпенізація, за яких умов виникає „правильний” пролетаріат, зрештою, як,  яким мірилом,  пролетарів  сепарувати?  Маркс починав з місця - є „правильний” пролетаріат. А якщо виявиться що його не має, чи є не достатньо, чи він не такий „правильний”? Тоді місце рятівника світу займає який уже є. В кінцевому результаті соціалізм  будується без зважання на якісний склад будівничих і його домінантою стає примусовість. Вона марксистською теорією теж передбачена – диктатура пролетаріату. І якщо з пролетаріатом щось не складається, то диктатура залишається у будь-якому випадку.  Бажання диктувати комусь свою волю здійснюється через форму класової боротьби.  „Лише так воно може стати „рятівником”, скинути класове панування і привести до рівності всіх людей. Якщо хрест Христовий є стражданням „за когось”, то страждання пролетаріату, з марксистського  погляду,  відбуваються як боротьба „проти когось”;  якщо хрест за своєю суттю є справою одного для всіх, то ці страждання – справою однієї групи людей, організованої в партію, для себе самої. Так, не зважаючи на близькість у вихідному пункті, ці два шляхи розходяться в протилежні боки” –  Йосиф Рацінгер „Вступ до християнства”. 

Взявши за основу християнський позитивізм, виражений через  спільні цінності, соціалізм видає своє бажання диктувати як віру у власні сили, намагається благодать приймання Христової жертви замінити своєю самодостатністю. Звідси його ревнива нетерпимість  до християнства, бажання його усунути, або поставити собі на службу.  Йосиф Рацінгер „Вступ до християнства”: „Активність, що сама себе абсолютизує, що прагне здійснити людське буття лише власними силами, суперечить суті людського буття.  Якщо розглянути його тепер не за змістом, а за структурою, то стосовно до найважливіших речей в житті людини воно виражає пріоритет приймання над діяльністю, над власними досягненнями. Напевне, у цьому полягає найглибша різниця між християнським принципом надії і його марксистською видозміною”.

 Не перевершена і не підмінна ніякою соціалізацією і усуспільненням є важливість особи як монади. Усяка спільнота отримує свій сенс від окремого, а не навпаки. Від так, формування єдності в Христі  і процеси глобалізації йдуть десь в паралельних площинах приблизно в тому самому напрямку. Людина, особа, з її свободою життєвих рішень, завжди є важливішою за будь-яку чисту ідею. Це означає, що всеохопне об’єднання світу  остаточно заперечує всякого виду колективізм та фанатизм класових ідей. А рівність серед людей зберігається лише через розуміння однакової відповідальності всіх. І саме тут виникає загроза з іншого боку – соціалізм, маніпулюючи важливістю особи в християнському вченні, пропагує абсолютну самодостатність. Тим самим руйнуються підвалини християнства – бути християнином це означає не тільки визнавати Христа, але і визнавати неможливість людини бути самодостатньою – приймати власну недосконалість.  Лише тоді людина здатна в повній мірі  відчути і насититися благодаттю, яку вона отримує від Творця.

Зараз уже цілком зрозумілою повинна стати та категоричність, з якою Митрополит Андрей Шептицький висловився про перспективу поєднування соціалізму з християнством в пастирському посланні „О квестії соціальній”:  „У нас поміж тими, що більше або менше до соціалізму признаються, много таких християн, що, не досить свідомі принципів Церкви і принципів соціалізму, лиш для того до них пристають, бо видать в них здійсненнє своїх бажань о суспільних реформах. Потягає їх теорія рівности людей, потягає рухливість і якась благородність декотрих з того табору, котрі для своєї ідеї щиро працюють. Теорії же соціялістів беруть не досить критично, не застановляються над їх консеквенціями. Церкви же або не знають, або знають її не добре. Не маючи досить свідомої віри, думають, що могуть бути соціалістами, а лишитися християнами”.

Згубність теорії соціалістів  найкраще доводиться наслідками (консеквенціями), які ми бачимо в Україні сьогодні і про які попереджав великий Митрополит: талант, працьовитість, ініціативність, як джерела суспільних багатств, тратять свою актуальність; заздрість і злість опановують суспільство;  теорія соціалістів веде до тотальної залежності людей від держави; замість обіцяної рівності наступає рівна нужда і злиденність; розруха в душах, головах і в економіці; а зараз уже і війна, гібридна  і в значній мірі громадянська.   Чи вистоїть держава яка сама в собі розділиться?
 
Одного разу я чув чудову промову про християнство та поганські звичаї, традиції, забобони. Священик навчав на прикладах, які ми можемо спостерігати повсякчас. Ставало зрозуміло, як рідко ми задумуємося над своїми вчинками  і переконаннями, як мало піддаємо їх ревізії, як кволо шукаємо істину, а тим часом байдужіємо до науки Христа.  Соціалістична ідеологія є набагато більше деструктивною для християнства і буття людей на загал, ніж поганські звичаї, традиції та забобони разом узяті. Не багато часу і зусиль для роздумів над сказаним у цій коротенькій статті можуть докорінно змінити наше життя на краще. Це насправді не висока ціна за шанс на гідне життя та майбутнє.

                   

 


КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram