Трішки фактів.

Що у старій, що у новій редакціях Закону України “Про правовий режим воєнного стану”, сказано:
“Воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в
Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи
загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її
територіальній цілісності…”.

22 лютого 2014 року, після кривавих подій на Майдані, в Харкові відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів з південно-східних областей і Автономної Республіки Крим. З’їзд засудив дії активістів Майдану і виніс резолюцію про те, що південно-східні області та Крим відтепер підпорядковуються тільки місцевим органам самоврядування. З’їзд був організований “Всеукраинским общественным союзом “Украинский фронт”, створеним 1 лютого цього ж року.

“Спустя 70 лет в Украине появляется новый “Украинский фронт”, который как наследник будет освобождать нашу землю, по примеру наших дедов и прадедов, как в далекие 40-е годы”, – заявив на його відкритті Міша Добкін. Символом цього “фронту” стала “георгіївська стрічка”…

Про цей “фронт” згадав і Бєня, коли публічно шикнув на свого “сучого пса” Кернеса, після чого Янукович і передумав відвідувати з’їзд воскреслого з часів “Помаранчевої революції” ПіСУАРу (Південно-Східної Української Автономної Республіки) :
“И я специально хочу обратиться к одному человеку – мэру Харькова г-ну Кернесу. Геннадий Адольфович, открытие именно вами «Украинского фронта» я считаю недоразумением. Командовать фронтом и вести его в бой вы получите моральное право, когда прежде всего сами займетесь своей боевой подготовкой, а не велоспортом, и когда начнете рисковать самим собой или своими близкими. А сепаратистские заявления вам стоит делать только в том случае, если вы своего сына будете отправлять на экскурсию не на Мальдивы, а в Дагестан, или на вокзал в Волгограде – пусть посмотрит и поделится впечатлениями. Может это отрезвит вашу очень горячую голову. Не дай Бог вам смотреть в глаза матерям сыновей, которые могут не вернуться с организованного вами фронта. Украина никогда не вела захватнических войн, но и своей земли ни пяди отдаст. Г-н Кернес, если вы начинаете играть судьбами миллионов людей, вы можете очень серьезно осложнить свою и так непростую собственную судьбу. Подумайте об этом».
http://censor.net.ua/…/kolomoyiskiyi_separatizm_na_vostoke_…

Власне після публічного Бєніного “лєжать!” Кернесу і нагадування останньому про погану Карму, Янукович продовжив свою втечу зі столиці. Продовжив уже поза планом – через Крим у Росію.

Одразу, після заздалегідь запланованої втечі Януковича, 23 лютого в Севастополі відбувся багатотисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії Чалого. 25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом. В ніч на 27 лютого парламент Криму захопили бойовики без опізнавальних знаків і вивісили над будівлею прапор РФ. Попри захоплені невідомими приміщення, кримські депутати там зібралися і ухвалили антиконституційне рішення про референдум щодо статусу Криму.

Однозначно, що сам факт сепаратистського з’їзду та його резолюція, а також вище описані події в Криму, вимагали запровадження воєнного стану, як особливого правового режиму з розширеними повноваженнями, для військових зокрема.

Закон говорить:
“Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться
Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною
Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента
України.”

Того ж 22 лютого ВРУ 328 голосами підтримала постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України”, а 23 лютого призначає в.о. Президента пана Турчинова.
Виходячи з тогочасної ситуації, Турчинов був зобов’язаний подати відповідний Указ про введення особливого правового режиму, принаймі на частині території України. Зокрема у Криму. Можна було навіть одночасно підготувати Указ, разом із постановою про призначення в.о. Верховна Рада його би однозначно підтримала, оскільки, на відміну від Постанов, цей Указ був би цілком законним і конституційним і “прикрив” би хоч фіговим листком неконституційність Постанов.

Чому ці Постанови є неконституційними? Все просто. В Конституції чітко передбачено причини припинення повноважень Президента України, у випадку:

– відставки

– неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров’я;

– усунення з поста в порядку імпічменту;

– смерті.

Самоусунення, це по суті і є Відставка – “припинення державної або прирівняної до неї служби службовцем, який займає посаду, за його письмовою заявою.”, як стверджує Вікіпедія.

Втікач, якщо не помиляюся, ніяких заяв не писав і далі вважає себе легітимним.

Очевидно, що Януковича можна було би усунути з посади тільки шляхом імпічменту, згідно ст.111 Конституції:

“Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.”

Процедура імпічменту не відбулася, а Постанова ВРУ “Про самоусунення…” містила лише два пункти:

“1. Встановити, що Президент України В. Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов’язки.

2. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.”

Згідно цієї ж статті, призначення виборів Президента України відбуваються у “строки, передбачені цією Конституцією”. Конституція передбачає:

“Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень ПрезидентаУкраїни вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення повноважень.” (Ст. 103 Конституції).

Хоча питання “достроковості”, а відповідно дата виборів 25 травня 2014 року є дещо сумнівною, в Конституції України фігурує ще одна дата, про яку всі … “забули”:

“Чергові вибори Президента України після відновлення положень Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року за Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України проводяться в останню неділю березня 2015 року.” ( Розділ ХV Конституції України).

В результаті, сумнівної легітимності однотурові вибори Президента України відбулися 25 травня 2014 року, натомість “конституційні” вибори 29 березня 2015 року так і не відбулися.

Більше того, саме рішення про імпічмент, згідно Конституції, приймається 3/4 складу Верховної Ради і якщо вже вважати Постанову ВРУ “про самоусунення…” такою собі “заміною” процедури імпічменту, то принаймі норма про 3/4 голосів мала би бути збережена. 450 : 4 х 3 = 337,5. Ми ж маємо лише 328 голосів…

Що цікаво, призначення в.о. Президента Турчинова, оскаржувалося одним адвокатом у ВАСУ. Проте, Вищий адміністративний суд України закрив провадження за позовом про законність покладання функцій виконуючого обов’язки президента на голову Верховної Ради Олександра Турчинова.

Закрив – це відмовився розглядати по – суті.

З вищенаведеного, правомірність перебування на посаді Президента, що Турчинова, що Порошенка, є дещо сумнівною. Але, “у нас же ж відбулося Революція Гідності!” – заперечать мені, а залишати державу без Президента перед лицем агресора не можна було!

Приймається. Справді, з’їзд сепаратистів у Харкові, в день “відсторонення” Януковича (в день, коли толком ніхто не міг сказати куди подівся “гарант”), призначення Турчинова, коли в рух пішли кримські сепаратисти, ці, та інші події вимагали прийняття оперативних рішень. Яких?

Читаємо Конституцію України:

“Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України…”. Загрози втрати державного суверенітету та порушення територіальної цілісності, в момент призначення Турчинова, були очевидні.

Що мав зробити в.о.? Правильно. Подати у ВРУ на затвердження Указ про “воєнний стан”. Негайно! Припустім, в.о. то не зовсім Президент. Злякався, не встиг, не зорієнтувався, не приступив – а тут за три тижні настало “веселе” юдейське свято Пурім (16 березня) і водночас “референдум” у Криму. Справді, часу мало, операція була спланована в короткі терміни і заздалегідь, про що свідчить російська медаль “За визволення Криму”, датована 20 лютим – 18 березням 2014 року.

Але, апелювати до країн, підписантів так званого “Будапештського меморандуму” – США та Великої Британії, котрі разом із Росією гарантували територіальну цілісність України взамін на ядерне роззброєння, міг? Мусів, принаймі ініціювати.

Добре, перейдемо до Порошенка. Він, попри сумнівну чистоту законності самих виборів,мав би запровадити “воєнний стан”, після того як приступив до виконання обов’язків? Однозначно!

На теренах Донбасу,звичайно, оскільки запроваджувати воєнний стан у

Криму вже не було сенсу. Чому, цього не було зроблено,в наслідок чого занурено країну в стан роздвоєння, пояснити важко. Сталося, як писав Куліш у “Чорній Раді”: там кров іллють, а там горілку п’ють – суцільна шизофренія…

Пояснити важко, але відповідь очевидна. Стаття 19 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”, гласить:

“В умовах воєнного стану забороняються:
зміна Конституції України;
зміна Конституції Автономної Республіки Крим;
проведення виборів Президента України, а також виборів до
Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим
і органів місцевого самоврядування;
проведення всеукраїнських та місцевих референдумів;
проведення страйків.”

Що раніше Турчинов, що згодом Порошенко, хотіли провести вибори – тому “воєнний стан” і не був запроваджений.

Вже неодноразово писав, що є маніпуляції термінами, а є дух закону. Так ось, згідно останнього – що минулорічні вибори до ВР, що теперішні, до органів місцевого самоврядування, цьому духу не відповідають. Як мінімум.
Є ще один фактор. Вибори проводила ЦВК, у 12-ти членів якої, з 15-ти, станом на червень 2014 року закінчилися повноваження! Отже, згадані вибори, ще й проводилися не зовсім легітимною (як мінімум) Центральною виборчою комісією.

Ще один аспект цієї проблеми. Лише 4 лютого 2015 року ВРУ у 281 голос прийняла Закон, внесений геніально-лаконічними Ляшком, Скуратовським, Тимошенко та Тетеруком “Про позбавлення В. Януковича звання Президента України”. Закон теж з двох пунктів:
1. Позбавити В.Януковича звання Президента України.
2.Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

9 лютого 2015 року, згідно частини першої статті 94 Конституції України, цей Закон було направлено на підпис Президенту. Проте, Президент його опротестовує та, з порушеннями усіх передбачених Конституцією строків, направляє його в … Конституційний Суд! Так, мова йде лише про “звання”, але в поданні Порошенко зазначає, що звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, окрхім випадків коли президент був усунений з посади в порядку імпічменту…

В порядку імпічменту не усунений, заяви не писав… Чи дружить з головою і чи живий – а хто ж його знає…

Отже, що ми маємо в “сухому залишку”? Як зазначено на початку публікації – два напівлегітимних президента, та багато не зовсім легітимних депутатів, як Верховрної так і місцевих Рад. До того ж останні, включно з мерами міст, є не цілком легітимними ще з однієї причини – обрані до органів місцевого самоврядування, які мали би бути створені територіальними громадами. Згідно тієї ж чинної Конституції України. Оскільки, всупереч Конституції та Європейській Хартії місцевого самоврядування, територіальні громади так і не були створені, то не створювали вони відповідно й органи місцевого самоврядування. Але це тема вже іншого дослідження.

На останок. Замовчувати проблему легітимності нинішньої влади, так би мовити “перед лицем агресора”, недоцільно з трьох причин:

1. Агресор і так все чудово знає. Та й чи то агресор, чи бізнес-партнер нашої влади – годі зрозуміти.

2. Народ має знати правду, оскільки потурання його прав Законом та узурпація влади, дають йому право на повстання. Проте, таке право не можуть узурпувати жодні політичні чи громадські середовища для розхитування ситуації, тому що, допоки немає створених територіальних громад – народ є обезличеною масою.

3. Влада повинна розуміти: системні порушення нею Конституції та Законів України, підміна понять, неприйняття відповідних політичних рішень, тотальна корупція під час фактичної війни – все це може призвести до соціального вибуху, який її опоненти, в тому числі представники зовнішнього агресора, аргументують подібним чином як у цій статті. Аргументують для затягування у збройне протистояння людей, чиє терпіння вже закінчилося і тільки бракує “іскри”.

І борони Боже змінювати Конституцію, особливо з метою знищення хоча б теоретично у ній прописаного народовладдя – це дуже потужна “іскорка”…

Закривати очі на правду, чи ховати голову в пісок – не вихід.

Людям накінець потрібно зрозуміти, що єдиною легітимною владою в цій країні є вони самі. Але владу не дають – її беруть. Щоби народ взяв владу у свої руки, він має стати однією великою Громадою, а не залишатися електоральним стадом для сакралізації злочинної влади та узаконення свого пограбування.

Згаданий тут неодноразово “воєнний стан”, на сьогодні вже не вирішить проблеми. Навпаки – це шлях до диктатури, а відповідно повний “легітимізець” кривавого хаосу що насувається.

Для запобігання такому сюжету має бути політична оцінка владою всього того, що відбувається сьогодні в Україні. Чітка й зрозуміла для людей, як і висновки, які з цієї оцінки випливають. Ви вірите, що влада здатна таку оцінку зробити?

Ото ж…