Лицар залізних строф

Заслужений вчитель України, засновник групи аналітиків "Галицький аналітичний центр"
Євген Маланюк –поет і борець, який у деталях передбачив нинішню московську навалу

 Видатний український поет Євген Маланюк (1897-1968), якого називають «лицарем залізних строф» все життя боровся за волю України, боровся «стилетом і стилосом» проти наїзників, що плюндрували нашу землю і Маланюкову  «Степову Елладу». Читаючи поезії Є.Маланюка, відчуваєш те, що він нині з нами, приймає активну участь, як офіцер української армії в АТО, чуєш його заклик на смерть стати проти північного агресора, що вторгся на нашу землю.

Як пише дослідник творчості Є.Маланюка чехословацький письменник Микола Неврина, поет був «ворогом російської імперської політики… Свій гнів проти російського поневолення своєї батьківщини поет найсильніше виразив у історичному циклі «З варягів» (1926):

«За набої у стінах Софії

За кров Базару і Крут

Хай же московське серце  Росії

Половецькі пси роздеруть».

Євген Маланюк завжди вірив у майбутню велич України, за яку боровся на фронтах війни і за яку страждав 48 років на чужині. У знаменитій поемі «Стилет і стилос» (1925р.) поет писав:

«Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде сковзько …»

Нині, в умовах російської агресії в Україну, в умовах московської підступності і всеохоплюючого путінського зла поет писав:

Даремно ворогу радій, –

Не паралітик і не лірник

Народ мій – в ураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!»

Поет безкомпромісний до московських наїзників, що як і колись нині знову плюндрують нашу землю, сіючи довкола руїну і смерть.

Катуй, ґвалтуй хижацький схід!

Жени орду в азійську далеч!

На спів осінніх панахид

Злетиться знову хижа Галич

(Сьогодні «Молитва»)

Євген Маланюк і сьогодні з українськими воїнами, із звитяжцями, що гонять ворога зі своєї  стражденної землі, і він закликає українців ще більше любити свій край.

Крізь тіла зойк, крізь сльози  й піт

Залізом м’язів, кров’ю муки

Люби, люби свої степи.

Землі своєї чорной туки.

(«Поліття»)

Тисячі українців і українок встали на захист своєї вітчизни, проти червоно-коричневих російських нацистів, проти терористичних покидьків і аполітичного шумовиння, і кара вже недалеко. За свої злочини в Криму, за смерть, за кров і руїну в Донбасі всім їм доведеться відповідати. І з уст поета лине правда.

Ви жахнулись – далеко зайшли?_

Смерть помстила і каяться пізно, 

Ось крізь сутінь російської мли

Україна рокоче залізно.

(«Убійникам»)

За Маланюком, ніхто з убійників не втече. Залізною стопою йдуть герої з Національної гвардії, йдуть герої Української армії, йдуть герої Правого сектору, герої добровольчих батальйонів і герої зі «Свободи». І російський деміург, продовжувач чорної справи Грозного, Петра І і Сталіна, що благословляє цю диявольську рать, ніколи не відродить «ампутовані кінцівки імперії».

В нещасний час  «на зло Європі»,

Ваш божевільний деміург

Створив кубло гнилих утопій

З туману й крові – Петербург.

…А тільки найнята отруя

Та куля куплена за бруд.

Стріляйте ж! Закінчився суд

І кара йде, і гнів вирує.

(«Убійникам»)

Таким кублом гнилих утопій є ідея «русского мира», яку російський диктатор на прізвище Путін силою зброї реанімує сьогодні і в тому числі у східних районах нашої «Степової Еллади», за Маланюком. Але намагання Путіна відродити євразійську імперію припечене на провал, бо:

І встане вік молитви і заліза

Над гноїщем, де панувало Зло.

(В ті розжеврені, хижі години)

Євген Маланюк дав точну оцінку імперського реваншизму Москви, що нині є знову центром імперії зла:

Євразійська подвійність, примарність, непевність

тільки злість косоока та куля у млі.

Лиш захитаний Кремль та порожні дєрєвні,

Сутеніли на спогад страшної землі.

(На Ельбі)

Знову – навала. Знову Суздаль посунула нищить

Тайни тисячоліття – в Софії стрункій,

Що поблідла, але ще ясніше, ще вище

Вироста, як молитва в блакить.

(«Київ»)

Не вийшло Путіну володіти нашим сяйводухим Києвом. Встав Майдан і заступив дорогу васалові Кремля – чорноликому Каїну, що підняв руку на своїх громадян. Поет називає Київ третім Римом, на зло російським дугіним, жириновським, глазьєвим і їх фюреру Путіну, що мріють розчленувати і знищити Україну

 

Ні, не тобі мандровані держави

Ти спиш і сниш один варязький сон,

Що встане день, покличе голос ржавий

І третій Рим розірве свій полон

Бо не в гіперборейських трясовинах

А тут, де вічне море й древній степ,

Де гуркотить майбутнім Україна

Він із землі залізом нам зросте.

(«Київ»)

Ескалація насильства, самодурство Москви і Путіна розвязання силового сценарію,  конфліктних ситуацій, реанімація міражів сталінського минулого, ненависть до демократичного світу раніше чи пізніше призведе саму Росію до державного упадку. Вже прокидаються поневолені народи, вже бунтують принижені Урал та Сибір і поет так бачив майбутнє недорозваленої імперії:

Що Петроград  і Ленінград, що кожне

Нове ім’я тому, що стало – гній?

Народжений з порожнього – порожній,

Осквернені простори – у вогні.

Хай зміцнював полярний вітер мертво,

Творя державу, як крижаний дім, -

Розтопить все й пожне вогненна жертва

І попелу не буде, – тільки дим.

Так тільки дим їдкий задушним чадом

Перед кирпатим богом тундр і пург…

Ось: Світлий Юрій над забитим гадом

Над тим, що називалось «Петербург».

(Що Петроград, що Ленінград»)

Поет, будучи українським вояком, що бився проти червоної навали, віддає шану нашим героям і здається ніби тим, що нині сміливо б’ють представників і адептів чекістської держави, що градами стараються застрашити наше воїнство. Поет підкреслює героїзм і моральну стійкість героїв АТО:

«Все – гаразд. Такі не  зрадять і не продадуть

Лише ножами душ проріжуть всеросійську муть».

(Балада про Василя Тютюнника»)

Читаючи поезію Євгена Маланюка «Вояки» відчуваєш присутність поета під Краматорськом, Донецьком, Луганськом, який разом з нашими героями готується до відбиття чергової атаки чорного воїнства Путіна

«Хай нерухомо ми стоїм

Чекаючи страшного знаку.

Так сотня крізь гарматний дим

Готується зустріть атаку.

Просвердлюючи зором даль

І нашорошуючи ухо,

Аж заговорить люба сталь

І завирує заверуха.

Уста, затиснуті – горять

Заціплені скрегочуть зуби,

Та в пурпуровім часі згуби,

Рука не мучиться карать!

Набряклий м’язень не тремтить:

Так в кулеметі, пружно-звинна

Чекає на останню мить

Замком затиснута пружина.

(«Вояки»)

Навіть побут готових до бою українських вояків під Донецьком передбачливо описав поет.

О шостій знов почнуть. Твоя черга на чати

За старшого – Гудзій. Перелічіть живих.

Ну, сотне, веселіш! Глядіть не підкачайте!

Десь запасний замок… Одіб’ємо і цих.

(«Спогад»)

В поетичній спадщині Євгена Маланюка є чітка оцінка сепаратистів, російських диверсантів та різного роду покидьків, що замахнулися на територіальну цілісність молодої держави– України, реалізовувати путінську ідею відновлення імперії.

Дикун навів пістоль, щоб розстрілять ідею

Готичну як буття, нестриману, як гімн,

Щоб в суздальський хаос, в глуху Гіперборею

Замкнуть і задушить наш неминучий Рин

Наївний варваре! Порфірородна кров –

Це пурпур Цезаря на вічну хоругов.

(«Убійникам»)

На окупованих тимчасово територіях терористи чинили глум і блуд, руйнуючи творіння рук, нехтуючи людськими і Божими законами  небезпечний мутант, російським чоботом топтав наші ниви і руйнував наші святині, Гіркіни, пушкови разом з «п’ятою колоною» реалізовували чекістськими методами, тактику «випаленої землі» на сході України. І в поета знаходимо оці рядки:

Обдерта церква, пустка, чорні злидні

Та імпортований отруйний бруд.

Спаплюжені лани, неплідні й рідні

Над вами все свистить монгольський кнут.

(«Моравська вежа»)

І далі:

«Хижі птиці летять зі Сходу

На червоному тлі кожен».

(«Псалми степу»)

Але українці зуміли встати на прю з лютим ворогом, із московськими зайдами і путінськими варварами. І ось сталося:

Щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту й муки                                                            

Враз вовкомм кинутись, наллять залізом руки

Коли регоче хам над неміччю краси

І кров’ю ворога жагу свою зросить.

(«Репліка»)

Ніяка Росія, ніякий Путін не здатні знищити волю народу і його синьо-жовту Батьківщину. Залізною стіною стали на шляху ворога воїни з Галичини та Волині, із Закарпаття і Буковини, із Поділля та Придніпровя, із Слобожанщини та Причорноморя, із Донбасу та Сіверщини. Їх не здолать. Поет писав, заглядаючи в майбутнє України:

Ти не загинеш, мій народе.

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні недаром

Твій чорний рай зняли пожаром

І пломінь слухами росте,

Сполучуючи з небом степ

І небо сходить на країну

Крізь зойк заліз, крізь звіря рик

Крізь дим руїни . . . . . .Україну

Новий уздріє чоловік.

(«Друге посланіє»)

Євген Маланюк вірив у майбутнє України, вірив у її європейський шлях, а не в тундру Гіпербореї. Вірив пост у її соборність!

Там де тьмою душило лани,

Де ордою буяла навала –

Розгортається синь далини

Наростає епохи зачало.

(«Убійникам»)

 


КОМЕНТАРІ 0 +

КОМЕНТУВАТИ


волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram