Проклятий етнічний патріотизм?

керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка
У №37 тижневика "Шлях Перемоги" ("ШП") за 18.09.13 р. відомий публіцист Ігор Лосєв у статті "Націоналізм чи етнізм?" укотре підняв проблему усвідомлення актуальності політичної української нації з одночасним засудженням вузьких етнічних принципів націоформування.
  Логіка доказів, теоретичні роздуми автора, як завжди, вивірені і розумні, сперті на правильні і перевірені основи націології. І.Лосєв взявся ще раз довести, що етнічність – це лише перший етап при формуванні нації і національної свідомості, що не можна безнастанно і сліпо застосовувати етнічні критерії при оцінюванні політичних процесів та осіб сучасності чи історії. Вчений навів дуже відомі приклади: імена й заслуги перед своїми країнами фінського державника і військового К-Ґ. Манергейма, британського політика Б.Дізраелі і Ю.Пілсудського, який був лідером відновленої Польщі. Усі вони за походженням були "інородцями" у своїх країнах, відповідно, шведом, євреєм і литвином, однак відіграли визначну роль у їх державності. І.Лосєв навіть вивів формулу: "Українцем є кожен, хто хоче ним бути".

Цікаво, що автор цією статтею полемізує з якимись таємничими "галицькими інтелектуалами", імена яких чомусь не називає. А дарма. Треба ж знати, хто сіє в Україні ксенофобію на етнічному ґрунті, хто це становить таку загрозу своїми ідеями для процесу формування новітньої політичної нації?

Ми цілком погоджуємося з концепцією публікації Ігоря Лосєва, з його чудовими аргументами, однак вважаємо за потрібне висловити одне застереження, яке й обґрунтуємо дещо ширше: чи справді український етнізм (термін І.Лосєва) являє собою таку сильну загрозу для українського суспільства і вимагає такої наполегливої пропагандистської війни, яку блискуче продемонстрував шановний автор? Бо ж реально стається так, що українські політики і науковці, наполегливо борючись із етнізмом, мимоволі стимулюють глобальні і підступні течії розмивання основ української нації і культури, асиміляції українства у своїй же державі, як це парадоксально не звучить.

А тепер кілька фактів і теоретичних тез. Від 1990 р. в усіх найавторитетніших українських наукових журналах і найтиражніших газетах регулярно і методично вивірено з'являються фундаментальні статті авторства найвідоміших вчених і публіцистів, в яких розвінчуються засади "кровного", расового (етнічного) патріотизму українців. Це ж систематично доводять всі українські підручники й академічні видання з політології, націології, етнології, соціології, культурології. Етнізм постійно висміюється провідними українськими ліберальними інтелектуалами (бо тільки вони мають право в Україні виступати на телебаченні в якості "незалежних" експертів) в найпопулярніших передачах на основних телеканалах країни. З етнізмом борються з трибуни Верховної Ради, в усіх програмах переважної більшості українських партій (тобто у 99% з них), його нещадно таврують як "фашизм" (це зараз дуже модно) журналісти усіх рівнів – від найсіріших районних газеток до глянцевих журналів. Символами великої зневаги до етнізму є праці найавторитетніших сучасних вчених і публіцистів України, як от Івана Дзюби, Мирослава Поповича чи Миколи Рябчука. Здавалося б, ну, що може ще відживити цей клятий етнізм, який ми усі гуртом затовкли, загнали в нори і категорично дискредитували?

Правда, були в Україні за цей час і середовища, які пропагували елементи расового націоналізму. Цим на початку 1990-х займалася політична партія УНА, пізніше – її уламок "Братство" Д.Корчинського, журнал "Перехід-ІV", який виходив жалюгідно мізерним накладом і який, здається, вже почив у Бозі; ще расизм з'являвся на сторінках праць геть маргінальних науковців чи публіцистів, які переважно за свої кошти або за кошти групи друзів друкували неякісні і хаотичні книжки на цю тематику. Як відомо, ні названі політичні партії, ні теорії етнізму не знайшли популярності в Україні, вони залишилися десь там, у тоненьких прошарках соціуму, тішачи уяву людей із розвинутою фантазією мегаломанії: "ось ми, українці, нащадки давніх аріїв (оріїв) і трипільців", "ось ми колись завойовували цілі континенти", "ось ми видумали письмо і світову культуру" (як Рама в книгах Ю.Канигіна).

Іншими словами, український етнізм ніяк не може викликати тривоги своїми загрозами, бо у своїх інтенціях виявився дуже слабким, неконструктивним. Проте та боротьба, наполеглива і масована, яка ведеться з ним, може принести, на нашу думку, недобрі результати.

Логіка І.Лосєва і тисячі інших політологів і публіцистів передусім така: теперішні українці, живучи в дуже різноетнічному соціумі (поряд росіяни, білоруси, кримські татари, румуни, поляки, молдавани, угорці, болгари, євреї, вірмени та інші у сотнях тисяч) повинні приховати свої етнічні критерії й інтенції, відкритися до цих народів, аби згодом потрохи витягнути їхніх представників у простір політичної української нації, що формується. При цьому не треба демонструвати наступальності, войовничості, надмірної екзальтованості, не треба виставляти чітких принципів національних, за якими б мала все-таки сформуватись українська нація, а не якесь міжнаціональне місиво. Зауважимо, що ще жоден політолог не вивів формули, за якою компромісність корінного етносу була б прийнятною для інших етнічних груп, які живуть з ним в одній державі. Натомість очевидним є один факт, який легко вичитується із історії усіх успішних націй, як давніх, так і сучасних: ідейний і політичний (організаційний) націоналізм державотворчого народу має бути вельми динамічним, вольовим, емоційно сильним, морально твердим, героїчним за світоглядом, щоб створилася сильна і витривала національна держава. В українському варіанті такий націоналізм пропонував Д. Донцов і низка ідеологів ОУН (Ю.Вассиян, Д.Андрієвський, М.Сціборський, Є.Онацький, Я.Стецько та ін.) яким сьогодні часто чомусь приписується расизм у поглядах, якого насправді не було. Однак, щоб набути належного рівня розвитку і наступальності націоналізм має мати складову етнічної гордості відмежованості, самобутності, як мають її сьогодні, попри всю космополітичну зовнішню машкару, англійці, американці, французи, поляки, угорці, греки та ін. Саме ця етнічна гордість допомогла одним побудувати імперіальні держави з високою культурою, а іншим – відвоювати свободу в гнобителів і утвердитися в яскравій самобутності. Так, наприклад, у США змішалися сотні різних народів, але хто творив величний дух, сувору стрункість законів, неймовірну господарську підприємливість, войовничу доблесть цієї країни? Творив її переважно один тип національний: "білий, англосаксонець, протестант". І свідчень цьому в американській історії можна знайти безліч. Хоча сьогодні, за ліберально-космополітичною модою, про них говорити, а тим більше – писати, не прийнято.

Логіка доказів Ігоря Лосєва красива і переконлива, але має один слабкий пункт: Манергейм, Дізраелі, Пілсудський стали визначними, відповідно, фінським, британським і польським націоналістами тільки тому, що в надрах їхніх країн, тобто, Фінляндії, Великої Британії, Польщі, двигтів великий вольовий націоналізм корінних етносів цих держав – фінський, британський та польський. Є великі сумніви щодо того, що К.-Ґ. Манергейм став би фінським патріотом, якби вся Фінляндія його часу не горіла героїчним націоналізмом із складовою етнічної гордості. Те саме можна сказати про Ю.Пілсудського чи сотні інших прикладів, коли чужо кровні діячі опинялися в перших рядах боротьби за національне визволення чи утвердження якоїсь нації. Наче стрімка ріка героїчний націоналізм захоплював собою тисячі іноетнічних осіб, змушуючи або боротися за певну націю, або лишитися на маргінесі.

Тепер перенесемо теорію І.Лосєва на український ґрунт, у нашу сумну реальність. Чим можуть обернутися її імпульси до абсолютної пасивності, етнічної невиразності, негероїчності української національної ідеології? Тільки одним – подальшими поразками. Очевидним є, що вольовий націоналізм українців у 1990-2000-і рр. був дуже слабким і малопопулярним. Жодна з націоналістичних партій не змогла пройти до парламенту хоча б невеличкою фракцією; націоналісти цілком програли у сфері інформації і пропаганди; загалом у суспільстві навіть витворилася певна форма настороженості (не без допомоги лібералів насамперед) до ідей націоналізму.

Не дивно, що у російсько-малоросійської частини нашого суспільства постійно виникали і виникають спокуси заснувати на території України таку собі нову "Малоросію", другу російську державу, з російською мовою і культурою як домінантами, з проросійською цивілізаційною і господарською стратегіями розвитку. Ось лише спалахнула націоналістична партія "Свобода" і її з усіх боків "обстрілюють" звинуваченнями у "фашизмі", "ксенофобії", "антисемітизмі" (загалом повний "джентльменський набір" звинувачень від космополітичних лібералів, які у такий спосіб у зародку вбивають будь-який здоровий націоналізм). Отже, в українських суспільно-політичних умовах агітація проти етнічної гордості, яка об'єктивно пов'язана і визначає силу вольового націоналізму, веде до загального ослаблення національної свідомості українського народу. Це підтверджує і те, що за 1990-2000-і роки, коли в українському (україноцентричному, державницькому) політикумі цілковито домінували партії й ідеології лібералізму, націонал-демократії і соціал-демократії, український табір зазнав ганебної поразки, фактично зійшов з політичної арени, а в суспільстві зараз набрали колосальних обертів процеси денаціоналізації і русифікації, що й оформлює законодавчо тепер тріумфальна Партія регіонів.

І ще один аспект: звернімо увагу, якими принципами керуються ті політичні сили, які протистоять українству. Вони негласно, але вперто керуються саме принципом етнічного патріотизму, тобто солідарності за "племінною" (за І.Лосєвим) спорідненістю. Подивімося, кого призначають на керівні посади сучасні архітектори Малоросії: Азаров, Арбузов, Лєбєдєв, Могільов і нема їм числа. Чи вірить хтось з тверезих людей, що ці посадовці, етнічні росіяни (або це можуть бути інші неукраїнці) у критичний момент зроблять вибір на користь української справи? Навряд чи. Усі ми чудово розуміємо, що "українськими патріотами" вони залишаються ситуативно, поки ще висить вивіска "Україна", що насправді вони цементують, і то дуже ефективно, російський етнічний (як би це по-дикому не звучало для п. Лосєва) простір в Україні.

Так, етнічні меншини можуть і повинні, і це дуже важливо для кожної нації і держави, інтегруватися й асимілюватися у простір державної нації. Проте це відбувається органічно і позитивно лише в умовах сильної нації, в якій двигтить потужний націоналізм, свідомі патріоти якої складають абсолютну більшість суспільства. В сучасній Україні ситуація склалася так, що національно свідомих людей у суспільстві є менше половини (про це свідчать усі принципові соцопитування щодо важливих питань націобудування), натомість від 30 до 40% соціуму складають люди зловороже налаштовані до української нації, державності (до 8 млн. росіян треба ще додати кілька мільйонів цілком зденаціоналізованих малоросів, які легко схиляються до українофобії), ще 10-20% становлять аморфні соціальні елементи, які, проте, більше підтримують все щось невизначене, анаціональне, тобто знову – це антиукраїнська інерція. Зрозуміло, що сподіватися на примноження українського патріотизму в такому середовищі, яке не відчуває ніякого тиску українського націоналізму на себе, є наївно. Відкритий агресивний наступ на все українське, який ми спостерігаємо на теренах Південної і Східної України зараз, від закриття українськомовних шкіл і газет до розбиття меморіальної дошки Ю. Шереху-Шевельову в Харкові, є підтвердженням цього.

Безумовно, формула "Хай буде злодій і непрофесіонал, лиш би українцем був" – дурна і не може застосовуватися в сучасному процесі українського державобудування. Хоча її ніхто й не збирався запроваджувати. Водночас її антимонією не може бути й формула "Не важливо, які у тебе національні переконання, важливо, чи ти професіонал", яку зараз повсюдно використовує діюча влада і цим суттєво розхитує державу. Розхитує, бо професіонали часто відмовляються нести моральну відповідальність за цю державу, вони не відчувають інтимної прив'язаності до цієї країни, тому легко можуть вдаватися до цинічних дій – зраджувати, продавати все довкола. Власне, етнічна пов'язаність суспільства й робить державу міцнішою, тому й самі держави сформувалися на етнічно-національному принципі.

Етнічність – це не дикі, напів зоологічні інстинкти, як люблять визначати ліберальні націологи і філософи типу К. Попера, це вроджена неусвідомлена прив'язаність людини до тисячолітніх духовно-ментальних традицій певного етносу, це здібність інтуїтивного вчування в красу природи і мистецько-звичаєвих традицій певного національного геопростору, це інтимне співвідчуття душевних порухів довколишнього суспільства, що розмовляє рідною мовою, відчуває коди національної культури, розвивається у ритмі споріднених світореакцій. Так, кожна національна людина може стати манкуртом просто так, через моральну деградацію, але ж чи можна заперечити, що одночасно в кожному національному просторі б'ються тисячі і мільйони споріднених сердець, які однаково відчувають біоритми рідної землі, надихаються подібними візіями національного піднесення і цим заряджають та підтримують одне одного.

Адже кожна етнічно пройнята, навіть не дуже свідома, людина у вирішальний момент, коли хитається доля важливого питання, все-таки задумається, чи може вона щось зруйнувати, умертвити, якщо це є дорогим для її співвітчизників, для традицій її землі. Сьогодні в Україні керівні посади займають тисячі і тисячі абсолютно чужих їй етнічно людей, щодня вони приймають тисячі рішень, цілком байдужо грабуючи цю країну (бо ж завтра вони легко переїдуть до іншої), умертвляють її природу (бо ж вона не викликає у них ніяких глибинних емоцій), залишаються черствими до бажань мільйонів людей (бо ж вони зовсім чужі їм).

Публікації і спосіб мислення, який запропонував шановний Ігор Лосєв, ще шкідливі й тим, що привчають українців до пасивності, ось зараз сформується якась нова політична українська нація, керівництво якої хай собі буде з неукраїнців, і вам побудують якісну державу. Не треба так пристрасно боротися за етнічні ознаки цієї нової нової нації і держави, адже ми живемо в лоні космополітичної цивілізації і з погляду прогресу немає значення кровно-етнічне походження верховодів вашого суспільства. Наслідком такої пропаганди може бути тільки одне: абсолютна або у великих дозах байдужість більшості громадянства, що ми й спостерігаємо в сучасній Україні.І останнє.

Ідеологія класичного українського вольового націоналізму, найповніше виражена Д.Донцовим, якраз будувалася на протилежному принципі: вона нещадно розтинала критичним лезом усі вади і слабкості українських національних суспільно-політичних традицій, національної психіки, але так, щоб розбудити почуття сорому і гніву за поразки і слабкості, щоб перетопити в горнилі великих емоцій і суворих наказів національний характер, і тоді народжувалася велика етнічна гордість нації, яка спалахувала героїкою, жертовністю, завзяттям. Про якість цього спалаху зараз можна прочитати у десятках товстезних томів "Літопису УПА".

 


КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm